Лабіринти

43

Віра насилу розплющила очі. Вона лежала долі, правою скронею притиснута до підлоги. Нічого не відчувала, коли намагалася скривити обличчя, наче її мімічні м’язи заціпеніли. Вона спробувала роззявити рота, але вжахнулася, коли відчула, що шкіра нижньої губи примерзла до верхньої, і довелося буквально відривати їх одну від одної.

Не звертаючи уваги на біль, вона повільно сіла й мимоволі застогнала. Певний час у голові паморочилося, а потім картинка стабілізувався. Біля її плеча лежала порожня пляшка з-під горілки. Вона помітила, що циферблат розбився і годинник більше не працював. Віра спробувала стиснути пальці, щоб вхопитися за ніжку стільця, але не змогла. З кожним видихом з її горла виривалася пара. Жінка відчайдушно намагалася підвестися, але постійно падала на коліна, нічого не виходило.

Усередині неї зазвучали сигнали тривоги. Вона злякано подивилася на грубу, але побачила тільки сіру купку попелу. Шахівниця була перекинута, всі фігури розкидані по підлозі. Вхідні двері зяяли дірою, через яку в шале заповзали язики морозу. О Господи…

Зима заволоділа її будинком і її тілом. У паніці Віра подивилася на термометр, що висів на стіні прямо перед нею. Мінус шість градусів. Тобто надворі набагато менше. Температура приблизно така, як у морозильній камері. За вікном вбивчо-блакитне небо тепер зливалося з засніженими гілками сосен. Хуртовина минула, бліді сонячні промінці розсіювалися між гіллям. День…

Віра стала навколішки. Не можна гаяти часу, треба негайно розпалити вогонь. З кожною хвилиною її серце билося дедалі повільніше. Усе тіло страшенно боліло. Вона схопила ковдру, загорнулася в неї і стала щосили хукати на руки, щоб відновити кровообіг. Кінчики пальців заніміли. Обмороження… Вона знала, що існує стадія, після якої незворотно починається некроз, і до цього було небезпечно близько.

Наснажена енергією відчаю, вона потяглася до дверей і зачинила плечем, переконана, що відвідувачка залишила їх відчиненими, щоб убити її. Потім поповзла до кошика з дровами. Слава богу, м’язи ще не замерзли на кістку. Передпліччями заштовхала найлегші дрова в пащу груби, разом зі сторінками довідника з психіатрії, які вирвала зубами. Починаючи зі сторінок про шизофренію.

Вона з усіх сил намагалася втримати сірникову коробку. Сірників залишилося менше десяти, і половина з них вилетіла на підлогу, коли вона відкрила коробку, трясучись так, ніби її б’є електричний струм. Знову й знову Віра намагалася втримати сірник і тернути об затиснуту між колінами коробку. Шматочки сірки раз за разом відпадали у вирішальний момент. Це були просто сірники, які треба підпалити, але в неї не виходило! Саме зараз, коли так потрібно.

Вона рушила до вішалки. Більше п’яти хвилин пішло на те, щоб зубами натягнути на руки рукавички з підкладкою. Пальці прослизали не в ті отвори, але це не мало значення. Зрештою вона залізла на ліжко, згорнулася калачиком під ковдрою і намагалася надихати теп­лого повітря в гніздечку, утвореному її тілом. Потім, коли пальці трохи розм’якли, вона почала розтирати їх, аж доки вони стали нестерпно болючими. Руки горіли, здавалося, судинами тече бите скло.

Відчувши в собі трохи сили, вона повернулася до головної кімнати, зняла рукавички й взяла сірника. Зламала його навпіл, занадто сильно тернувши об коробку. Лише з шостої спроби їй вдалося видобути вогник, крихітний, слабкий і дивовижний. Це полум’я могло врятувати її, це полум’я означало життя. Але вона піднесла його так близько до обличчя, що дим від сірки потрапив у ніздрі й далі до легень, змусивши її закашлятися. Вогник згас, звівши її зусилля нанівець.

Віра відчувала гнів і розчарування. Її життя залежало від трьох сірників, які залишилися на підлозі. Занімілі руки рухалися незграбно, але вона нарешті взяла один сірник і зуміла правильно розташувати його між великим і вказівним пальцями правої руки. Потім вона міцно стиснула коробку і тернула, намагаючись навіть не дихати. Коли спалахнув новий вогник, Віра обережно пронесла його в грубу й поклала на папір у самому центрі. Почулося потріскування, потім помаранчевий язичок під­нісся вище й затанцював.

— Отак. Гори!

Віра підбадьорювала полум’я, яке перекидалося з паперу на сухі дрова. Танець миттєво перетворився на великий палахкотливий вальс. І вона, людина, чиє життя було врятовано, заревіла від радості. За хвилину її тіло обдало жаром. Вона присунулася ближче. Вогонь пронизував її наскрізь і завдав майже нестерпного болю, але вона мусила триматися. Артерії нарешті розширювалися, кров побігла жвавіше. Життя поверталося, шкіра рожевіла, хоча нігті залишалися білі, майже сині. Віра перевірила кожну кінцівку і змастила обморожені місця маззю з аптечки. Вона вже читала історії про пальці на ногах, які після зігрівання все одно чорніли й ламалися, варто було лише зігнути.

Віра швидко накинула на себе кілька шарів одягу, взулася, натягла шапку й шарф і знов сіла біля вогню. Її мозок вийшов із аварійного стану, в якому перебував, і почав більш-менш нормально функціонувати. Вона пішла до того місця в бібліотеці, де хвора на шизофренію жінка сховала мобільний телефон, але його там уже не було. Віра досі бачила перед очима його люмінесцентний дисплей, і символи, що вказували на пошук мережі. І досі відчувала, яка її охопила паніка через той об’єкт, якого вона не могла витримувати й патологічна чутливість до якого змусила її опинитися тут.

Раптом на неї накотилася хвиля запитань… Чому у неї не заболіла голова? Чому не напала блювота? Чому не з’явилося ніяких симптомів? І де зараз Зофія Енриш? Навіщо вона підсипала їй психотропів? Письменниця забрала свою сумку, підшивку, рукопис. Навіть примірник книжки «Дівчина, що вийшла з тіні». У спальні дзеркало біля ліжка було розбите. Проте Віра побачила там, у відобра­женні, своє понівечене холодом обличчя. Ця божевільна не могла просто піти, це не мало сенсу.

Віра на мить сіла, щоб подумати, а потім кинулася до радіостанції.

— Віра викликає Старого Ведмедя!

Вона вхопилася за мікрофон, мов за рятівний круг. Їй так потрібно було почути його голос, пересвідчитися, що з ним усе гаразд. Але секунди спливали, а тишу порушувало тільки потріскування радіо.

— Віра викликає Старого Ведмедя! Віра викликає Старого Ведмедя!

Вона повторила ці слова разів п’ять чи навіть десять. Може, він кудись вийшов? Хіба він не збирався розібратися з поламаною машиною? А якщо він поїхав до міста? Віра намагалася зберігати спокій, але згадала їхню останню розмову. У її вухах досі звучали слова Андре: «Завтра, якщо дозволить погода, я передусім прийду до тебе, ми розберемося з цим і виженемо її…».

— Відповідай, Андре, будь ласка!

Мовчання. Вона зрозуміла, що з Андре сталося щось погане. Швидко наповнила каструлю водою і поставила її на вогонь. Потім стала перед вікном. Блискучий сніг здавався дуже густим: краще взути снігоступи. Подивилася на небо. Судячи з положення сонця, уже не ранок. Якщо вона йтиме швидко, то зможе дістатися до шале Андре за три години. А звідти, скориставшись радіостанцією, вона зможе повідомити екстрені служби, якщо знадобиться.

Віра роззирнулася. Більше не було жодних слідів ні ймовірного грабіжника, ні Зофії Енриш.

Їй довелося дуже рано вирушити в дорогу, хоча хуртовина ще не вщухла. Але вона вже довела, що здатна ходити в екстремальних умовах. Хотіла заскочити Андре? Дістатися до нього раніше, ніж він сам вирушить у дорогу?

Віра повернулася до груби, кинула два пакетики чаю в каструлю і залишила їх заварюватися.

З величезним задоволенням випивши чашку гарячого чаю, решту залила в пляшку. Загорнула в рушник печива, щоб воно не замерзло, склала трохи одягу й спальний мішок, якщо доведеться заночувати там. Підкинула в грубу кілька полін. Кинула до кишені складаний ніж. Обережність ніколи не буває зайвою…