Лабіринти

5

Лізанна походила по горищу. Навіть тут непрохані гості влаштували розгардіяш. Але вона згадала про старий татів кінопроєктор для восьмиміліметрової плівки. Дівчина стала ретельно оглядати куточки цього величезного простору, захаращеного дрібничками, іржавими інструментами й столовими сервізами. Її охопило дивне відчуття, ніби потрапила на незвідану територію. Чому вона не могла пов’язати жодної події з минулого із цими предметами, нагромадженими її батьками? Жоден образ, жоден запах не повернувся до неї. Так, знайшлася старенька запилюжена чашечка з її іменем. Вона задумливо взяла її в руки й побачила, як п’є з неї гарячий шоколад на залитій сонцем кухні внизу, доки мама наспівує тогочасні модні пісні. Та Лізанна усвідомлювала, що в неї дуже мало спогадів про дитинство. Її пам’ять погіршувалася, і це ненормально для її віку. Треба звернутися до фахівця і пройти обстеження. Звісно, вона занадто молода для хвороби Альцгеймера, але, можливо, якийсь невидимий хробак пожирає її мозок.

Шукаючи проєктор, вона намагалася зрозуміти, розплутати нитку своїх нещодавніх відкриттів. По-перше, три місяці тому якась жінка прикинулася нею. Немає нічого простішого: ця людина зайшла на пошту в Ам’єні за понад сто кілометрів, і орендувала абонентську поштову скриньку на її ім’я. Нині, маючи інтернет, неважко отримати фальшиві документи, які попри всю недосконалість здебільшого цілком успішно вводять в оману. Потім самозванка сховала в тій абонентській скриньці конверт із цією загадковою бобіною.

Нарешті Лізанна знайшла проєктор біля купи стільців. Він лежав перевернутий догори ногами, але наче неушкоджений. Навколо валялися порожні коробки з-під бобін. Плівки були розкидані поруч, усі перемішані між собою. На коробках написи: «Перший день народження Лізанни», «Перше причастя Лізанни», «Відпочинок в Ла-Гранд-Мотті», «Ми в Альп д’Юез»… Вона навіть не знала про існування цих плівок. Лізанна ніколи не натрапляла на ці фільми, бо ніколи навіть не намагалася перебрати того, що завжди зберігалося на горищі. Утім, замість неї це зробили грабіжники. Вони перевернули кожну коробку, перевірили кожну плівку. Ретельно перевірили. Лізанна стояла непорушно, глибоко задумавшись. А що, як злочинці шукали саме цю бобіну? Але звідки вони могли знати, що…

Від думки, яка їй сяйнула, аж у голові запаморочилося. Термін передплаченої оренди абонентської скриньки закінчувався, а це означало, що, коли договір не буде по­довжено, з Лізанною зв’яжуться працівники пошти, а потім вона зрештою знайде пакунок. Саме це, власне, й сталося. А що, як Лізанна-самозванка так і планувала — що плівка потрапить до рук справжньої Лізанни? Що, як грабіжники якось дізналися про існування того запису? Але в такому разі що все це означало? Виходить, що з незнайомкою сталося щось погане? Можливо, вона звернулася так опосередковано, бо Лізанна — журналістка?..

Залишившись на самоті посеред запилюженого горища, молода жінка раптом відчула сильний холод. Хтось намагався втягнути Лізанну в цю історію, не поцікавившись навіть, хоче вона того чи ні. Але вона ще могла зупинитися і забути про все, наче нічого й не було. Тихий голосок у голові шепнув, що треба якнайшвидше спекатися знайденого конверта. Забути нашкрябану адресу, номер телефону і, головне, не дивитися фільм. Спалити все в каміні й жити далі так, ніби нічого не сталося.

Але це було неможливо. Тому що зараз Лізанні хотілося єдиного: знати. Вона обережно спустилася крутими сходами до вітальні. Спершу зачинила всі віконниці й перевірила, чи надійно замкнені замки на вхідних дверях. Потім спрямувала об’єктив проєктора на білу стіну.

Дівчина не знала, як працює апарат, але, на щастя, він увімкнувся: гудіння моторчика розігнало тишу, на стіні засвітився яскравий прямокутник. Скориставшись брау­зером у смартфоні, Лізанна ввела модель у пошуковику й знайшла інструкцію.

Перш ніж встановити загадкову бобіну на відведене для неї місце, дівчина глянула на плівку. З подивом виявила, що насправді це була підбірка сегментів, акуратно вирізаних і склеєних один з одним. Деякі були пошкоджені й мали такий вигляд, ніби їх подряпали вістрям ножа. Вона тримала в руках змонтовану стрічку. Це означало, що фільм унікальний.

Вона виконала кроки, описані в інструкції, і врешті-­решт, після численних спроб і помилок, отримала перше нерухоме зображення: просте число, на основі якого вона відрегулювала фокус і кадр. Усе вдалося. Лізанна вимкнула світло і «перевела селекторний перемикач у положення “вперед”», як було написано. Три… Два… Один… Лізанна примружилася. Кадри були кольорові, але дуже темні. Вони йшли один за одним у майже шаленому ритмі. Дівчина не могла розгледіти жодного з них окремо, але серед усього, що промайнуло перед її очима, око вихоплювало розмиті зображення. Біла шкіра, червоні патьоки, в’язкі чорнуваті смуги на тілі. Що означала ця макабрична мішанина?

У хаосі впереміш накиданих кадрів Лізанна розгледіла боксерські рукавички, ножиці, наперсток, пір’яну щітку для пилюки… Потім — величезну тушу, підвішену вертикально й випатрану. Туша вола чи свині, що висіла перед стіною, прикрашеною великим малюнком лабіринту. Стіна заплямована засохлою кров’ю і жиром. Огидна брудна стіна.

Думати було неможливо. Не встигала з’явитися думка, як вивітрювалася під впливом побаченого.

Ось чиєсь обличчя. Волосся склеєне липкою рідиною. Рот роззявлений, людина кричить. Леле… Це жінка?

Ще кілька предметів на червоному простирадлі. Підкова, фен, смичок для скрипки, зубна щітка, шахівниця.

Усе відбувалося занадто швидко.

Свинячі маски. Рила. Силуети… Їх там кілька. Вони дивляться шоу. Щось десь світиться, западає темрява, щось крапає… Якісь рідини… Людська плоть… Чоловік із головою бика, одягнений у білий костюм, чіпляється за тушу тварини й розгойдується. Гострі цвяхи рясно падають згори, мов сніг, і нагромаджуються на мокрих жіночих персах. Порожня кімната. Чиста. Лабіринт, намальований на стіні, дівчина одягнена, туша ціла, брезент на підлозі. Нічого не відбувається — вочевидь, нічого ще не почалося.

«Це початок фільму, — подумала Лізанна. — Початок фільму прямо посередині». Вона геть розгубилася.

Потім у жінки раптом з’являється рана. Глибока, темна, мов роззявлений рот. Знову червона рідина. Кров.

Лізанна з огидою відвела погляд. Навколо неї мінливе світло створювало примарний танець. Вона втупилася в проєктор, об’єктив якого випромінював ці жахи, і думала, що хтось же зняв це на плівку, а потім змонтував так, щоб створити цей абсолютний хаос. Хтось добряче хворий на голову.

А потік перемішаних зображень не припинявся. Іноді на екрані з’являлися білі смуги, схожі на сліди світлячків. Лампа, стеля, знову лабіринт. Чоловік із величезною реалістичною бичачою головою, що чіпляється за тушу… Знову і знову сотні безглуздих сцен. Це тривало ще дві, можливо, три хвилини, перш ніж стіна вітальні знову стала біла, а кінець плівки з кожним обертом бобіни ляскав у повітрі. Кінець фільму.

Задихаючись, Лізанна різко смикнула за електричний кабель і висмикнула вилку з розетки. Тиша й темрява огорнули її. Вона стояла нерухомо, шокована, з відчуттям, ніби стала свідком бійні.