Лабіринти

44

Більше вони не говорили про випадок у морзі. Того дня Жулі померла. Точку неповернення у стражданнях, приниженні й страху було досягнуто. Протягом наступних тижнів і місяців її дух відокремився від тіла, відлетів і подався кудись, не залишивши на залізному ліжку в’язничної камери нічого, окрім порожньої оболонки, інертного організму, який остаточно знищили чарівні горошинки.

А потім місяці перетворилися на роки. Багато років залежності й абстиненції, нестерпного болю й вічного мовчання, покарань і винагород, пробуджень і сну. Вона стала напівбожевільним звіром у клітці, який більшість часу їв, спав і старів.

Старіння… Іноді, прокидаючись серед ночі, вона згадувала своє колишнє існування.

Вільний світ її дитинства, якесь минуле життя. Вона заново переживала, як, сидячи на пляжі з батьками, змайструвала з кокосового горіха манекен, у якого на голові був моряцький капелюх, а ноги й руки з бамбука. Чула, як сміється тато, хоча в нього майже не залишилося обличчя. А потім за кілька секунд усе зникало, поступившись місцем небуттю.

Насправді то не її тато. То був П’ятниця. П’ятниця з роману Мішеля Турньє{17}. Вона усвідомила це за кілька днів, коли виявила, що весь двадцять третій розділ книжки чомусь вважає власними спогадами. Несвідомо вона вкрала частину історії, щоб заповнити прогалини у своїй пам’яті. І це лякало її, бо вона не могла відрізнити правду від вигадки. Можливо, взагалі все її минуле було всього лиш низкою уривків з книжок.

Скільки різдвяних свят минуло з моменту її ув’язнення тут? Скільки днів народження? Скільки кошмарних сновидінь? Скільки партій у шахи було зіграно, розгадано лабіринтів і головоломок, з’їдено харчів, принесених на таці… Вона не знала, але, судячи з частоти публікацій Калеба Траскмана, минуло щонайменше шість років. Або сім. Чи вже й усі вісім? Вісім років стукання у ворота пек­ла. Вісім років вона помирає і постійно відроджується. Хто міг би вижити в таких обставинах?

Тим часом Калеб Траскман насолоджувався приголомшливим успіхом книжки «Очима інших», яку ЗМІ назвали «шедевром літератури жахів». Писали, що після тривалої перерви, яка почалася після роману «Сенонес», натхнення цього зазвичай плідного письменника сягнуло свого піку. Сюжет розгортається навколо молодої дівчини, якій пересадили очі загиблого внаслідок аварії чоловіка Яеля Готема. Вона почала бачити огидні речі — викрадення людей, тортури — які вчиняв Готем у минулому. Роман Траскмана розійшовся сотнями тисяч примірників.

Один уривок так вразив Жулі, що вона могла переказати його слово в слово:

Суспільство перетворилося б на хаос без злочинців калібру Готема. Вони — обличчя Зла, заперечення людяності, і завдяки їм ми заспокоюємося, бо в глибині душі віримо, що ми не такі, як вони. Нам потрібні ці обличчя, ця мерзенна демонстрація найогидніших вчинків, щоб не стикатися з тим, що відбувається у наших домівках. Але насправді всі ми — чиїсь монстри.

Частину цього роману та чотири наступних Траскман написав у її в’язниці, тепер перетвореній на справжню маленьку студію, оскільки в ній були вітальня, бібліотека, холодильник і навіть телевізор високо нагорі з одним лише каналом, що постійно транслював детективи й фільми жахів. Коли він сидів у кріслі й вигадував свої історії, Жулі не дозволялося вставати з ліжка, але вона почувалася не такою самотньою. Він часто давав їй свої рукописи розділ за розділом, оскільки створював їх, як колись-давно, у шале біля Чорного озера. І коли вона їх переглядала, Траскман переставав писати. Він ходив туди-­сюди, дивлячись на неї, як дикий звір на полюванні, чекаючи вироку.

— Ну то як тобі? Непогано? Тобі не здається, що цьому персонажу бракує глибини?

Він не чекав від неї лестощів, навпаки. Він розлютився б, якби вона вдавала, що все ідеально. Він справді прислухався до неї і вносив корективи, якщо було потрібно. Вона підкидала йому ідеї, свіжі ракурси, а він або приймав, або відкидав їх. Він потребував її, а вона потребувала його.

Вона давала поради своєму катові, розмовляла зі своїм викрадачем, читала книжки вбивці. Одного разу вона навіть посміялася над одним із його анекдотів, і після цього не могла собі пробачити. Кілька тижнів звинувачувала себе. Так само звинувачувала себе за те, що відчувала справжній смуток, коли він розповідав їй про свою божевільну дружину, про своє дитинство в прийомних сім’ях, де він зазнавав усіляких знущань, про сина, який народився, коли Траскман був іще зовсім юний, і який ненавидів його понад усе на світі.

Емоції, які часом переповнювали її, не піддавалися поясненню, тим більше раціональному.

Її головним завданням було вижити. І якщо вона смія­лася чи плакала перед ним, це не заважало їй постійно уявляти, як встромляє ножа йому в серце. Глибоко в душі кожної секунди вона проклинала свою невдалу втечу, ту страшну мить, коли її саморобна зброя ковзнула по його ребрах…

З роками умови її утримання значно покращилися. Вона була об’єктом для цього психопата, і доки об’єкт залишався на своєму місці, все було добре. Він не чіпав її, не ґвалтував: муза була священною істотою, яку треба берегти. Він навіть регулярно водив її на пляж протягом кількох років. Завжди в безмісячні ночі. Із цієї нагоди Калеб вимагав, щоб вона взувала ковзани без лез. Він туго затягнув шнурки. Отже, вона не могла втекти. Він також прив’язував її правий зап’ясток до свого чорним шнуром.

Разом, пліч-о-пліч, вони проходили лабіринт, з якого вона не змогла втекти, і, хоч Траскман ретельно зав’язував їй очі, вона зосереджувалася і лічила кількість кроків, запам’ятовувала зміни напрямку, аж доки змогла подумки відтворити маршрут, яким вони йшли. Майже всупереч собі частина її розуму далі шукала шляхи до втечі.

Надворі вони йшли піском, спершу сухим, потім мок­рим, десять довгих хвилин. Коли він знімав пов’язку, вона опинялася біля води, посеред пустки.

Траскман казав їй, що тут, у бухті, море може відступити більш ніж на три кілометри. Далеко-далеко ліворуч вона чула сигнали маяка. Відблискували вогні містечка, що притулилося на узбережжі. Життя… Саме туди вона мріяла потрапити…

У суцільній темряві Жулі довго молила небеса, щоб їм зустрілися заблукалі люди або рибалки, що поверталися з моря на своїх катерах.

Але людей було не більше, ніж човнів. І все, що вона могла принести у свою клітку — запах водоростей і солі. Іноді, залежно від пори року, вона чула крики диких гусей. Не було істот, вільніших за диких гусей. Жулі любила їх так само сильно, як і ненавиділа.

Одного дня Траскман став розповідати про новий проєкт, який він задумав. Він уже рік нічого не писав, і його знову охопило бажання творити.

— Можливо, у мене є ідея для наступної книжки. Хочу описати історію письменниці, чия дочка зникла. Романістка житиме тут, у моєму домі, на Північному узбережжі. І цією зниклою дівчиною будеш ти, Жулі. Звісно, я не називатиму тебе Жулі, я ж не збираюся стріляти собі в ногу. Але в книжці можуть бути обидві наші історії. Власне, певне бачення наших історій, щось зовсім небанальне… символічне. Тільки ти, я і ще кілька людей зрозуміють…

«Кілька людей»… Він говорив про таких самих брудних збоченців, яких Жулі бачила в морзі. Від усього цього її нудило, але Жулі підбадьорювала його. Вона не мала вибору. Він регулярно приходив, сідав у крісло з блокнотом, починав довгі монологи, вставав і ходив, як актор на репетиції. У такі моменти він часом дуже сердився. Тому що не міг знайти правильного ракурсу або не міг дати раду композиції.

— Організація злочинної мережі описана чітко. Не в цьому проблема. Але чогось бракує… Останнього повороту, який зробить цю історію унікальною, розумієш? Я хочу написати найстрашнішу книжку Траскмана. І водночас найкращу.

— Попередня була найкраща, — зауважила Жулі, перегортаючи сторінку «Грон гніву».

— Тоді наступна має її перевершити!

Він вибудовував сюжет послідовними шарами, посилюючи напруження з кожним тижнем. Він часто порівнював це з роботою швейцарського годинникаря: найважче — не з’єднати деталі, а змусити годинник показувати точний час, коли шестерні вже на місці. Тож він багато читав, досліджував, налагоджував, шліфував…

Потім він почав виписувати образ письменниці Леани, яка ледве змогла пережити зникнення своєї доньки Сари. Після того як на її чоловіка, що жив окремо, напали, вона повернулася до свого будинку на березі затоки Оті, щоб провести розслідування. Калеб іще не мав ні назви, ні завершення свого роману. Він сказав, що ці деталі з’являться під час написання.

Навіть у ці періоди інтенсивної творчості він і далі зникав на кілька днів, а коли з’являвся знову, то розповідав про свої думки так, ніби нічого не сталося.

Але в його очах з’являвся моторошний блиск, який не можна було не помітити. Блиск хижака, чудовиська — тієї грані Траскмана, від якої вона намагалася триматись якомога далі.

Одного вечора Траскман завітав до неї. Він був дуже блідий. Його плечі були згорблені. Він постарів на десять років в один момент. Стан у нього був не нормальний. З пляшкою віскі в руці він впав у крісло. Жулі мовчки спостерігала. Калеб потер пальцями чоло, втупився у долівку.

За певний час він нарешті підняв до неї голову і сказав байдужим голосом:

— Дехто приходив сюди, до мене додому. Чоловік, який… гм… Про існування якого я не знав.

Вона випросталася, серце її калатало. Жулі зрозуміла, що вперше за цілу вічність вона не почула знайомого клацання вхідних дверей, яке вказувало на те, що двері зачинилися. Чи то мозок її зраджував, чи, можливо, Калеб залишив двері незамкненими?

А якщо це пастка? Невже він міг забути про обережність, не припустившись жодної помилки за всі ці роки?

— І хто ж сюди приходив? — запитала дівчина.

— Мій брат-близнюк…