Лабіринти

34

– ...тоді пролунав постріл, чоловік без сорочки отримав легке поранення, бо куля пройшла лише через руку. Досить банальна драма, типу того, що кожен день пишуть у газетах. З єдиною відмінністю: це була не проста новина.

Пів години тому Лізанна й Робер Анжер зустрілись і сіли за столиком у кутку бару. Він насолоджувався своїм другим джином з тоніком, а вона — другою кавою, просто для того, щоб зберегти ясність розуму. Навколо панувала затишна атмосфера. За кілька метрів від них вишукано вбрані пари випивали перед вечерею в ресторані для гурманів.

Робер Анжер своїми тонкими руками повернув екран ноутбука до Лізанни. Хоча він і не був красенем, у цьому хлопцеві було щось особливе. Його блакитні очі, зокрема, надавали йому таємничого шарму.

— Ось, прошу, це аматорська фотографія «Дійства 37» під назвою «Стрілянина з гвинтівки», демонструвалося у Галереї Гагосяна в Лос-Анджелесі 1987 року, — пояснив він. — В Отмара Мельцера перед очима близько п’ятдесяти приголомшених відвідувачів вистрелив його спільник, озброєний гвинтівкою 22-го калібру. Художник впав, корчачись від болю, і знепритомнів. У залі запала тиша, люди дивилися одне на одного, ошелешені, не знаючи, як реагувати. Вони очікували неймовірного перформансу, але не аж такого неймовірного. Спершу ніхто не ­ворухнувся, потім один із глядачів кинувся на допомогу Мельцеру. А потім — вгадайте що?

Лізанна знизала плечима.

— Глядача зупинив охоронець, якому Мельцер велів дотримуватися священного правила: під страхом кримінального переслідування суворо заборонено торкатися творів мистецтва…

Від самого початку інтерв’ю Лізанна дістала свій блокнот і робила нотатки, граючи свою роль до кінця.

— Навіщо він на таке пішов? — дивувалася вона. — Я маю на увазі, навіщо добровільно отримав кулю з гвинтівки?

— Він вважає, що час, у який він живе, нудний. Людина, переповнена інформацією, стає апатична і її вже вкрай важко чимось шокувати. Мельцер не лише ризикує власним життям, як він робив протягом усієї своєї кар’єри, але й порушує питання про місце, яке насильство завоювало в сучасному суспільстві. Мельцеровим «дійствам» уже понад тридцять років, але мені здається, що вони актуальні як ніколи.

Він показав їй давні відеозаписи — усі були абсолютно божевільні. На одному з них голий Мельцер щодуху біг через величезну кімнату, завалену сирим м’ясом, до величезної підвішеної туші, і бився об неї головою, навіть не прикриваючись руками. Очманілий, він відступав і повторював усе знову, аж доки не зміг підвестися. Анжер вбачав у цьому дійстві художнє вираження садомазохістських стосунків людини з плоттю, в основі яких лежить фундаментальне питання: якими є межі болю? Лізанна, зі свого боку, знову ж таки сприйняла це лише як витвір психічно хворої людини, але не хотіла ображати співрозмовника й воліла скерувати розмову на те, що її цікавило.

— Я прочитала на вашому сайті, що він живе у Франції з кінця 1990-х, — сказала вона. — Якщо я правильно зрозуміла, він і далі створює фільми, але перестав подорожувати, так?

Анжер зробив ковток джину з тоніком і похитав головою.

— Правду кажучи, не знімає, себто в нього була певна перерва. Дві тисячі другого року раптово помер юний Батіст. Ця втрата потрясла Мельцера до глибини душі. Він покинув Париж і переїхав на віллу на березі Марни в Сен-Морі. Якщо у вас коли-небудь буде можливість поїхати туди, ви побачите, що в саду стоїть дуже особлива статуя. Гармата в формі фалоса…

Він зніяковіло посміхнувся, і Лізанна спитала:

— Ви там були? Зустрічалися з Мельцером?

— Я проходив повз його віллу й роздивлявся, як будь-яка допитлива людина. Але ні, я ніколи з ним не спілкувався. Він відмовляється давати інтерв’ю, йому байдужі шанувальники, а тим паче такі, як я, які ведуть сайти. Його цікавить лише власна творчість. Коротко кажучи, у той час Мельцер здебільшого сидів удома, більше не подорожував, не відповідав на запрошення. З іншого боку, ми знаємо, що саме в цей період він почав відвідувати столичні свінгерські та садомазохістські клуби, а також приватні вечірки, де спілкувався з іншими художниками, які поділяли його смаки й уподобання. Це вузькі кола, де всі один одного знають. Думаю, саме на одній із таких вечірок і почалася його пригода з Андреасом Абержелем. Ви чули це ім’я?

Лізанна відповіла, що не чула. Її співрозмовник пояснив:

— Він також був трансгресивним сучасним митцем. Абержель був, так би мовити, ментальним двійником Мельцера, але у сфері фотографії. Один із найвідомі­ших його циклів фоторобіт називається «Морг»: Андреас Абержель ходив до судово-медичних інститутів і увіч­нював смерть за допомогою фотокамери. Утопленики, жертви дорожніх аварій, навіть діти. Зачекайте…

Він показав жахливе фото, на якому було зображено труп з відірваною головою. Бризки крові розтікалися на кілька метрів по підлозі та стінах, застелених білими простирадлами.

— Це Андреас Абержель, — пояснив Робер Анжер. — Точніше, те, що від нього залишилося…

— Я… не впевнена, що розумію.

— Минулого року він навмисно вистрілив собі в череп перед камерами з автоспуском, які увічнили кожну мілісекунду його самогубства. Це його остання і, як ви розумієте, найрадикальніша робота «У голові художника».

— І ви вважаєте це мистецтвом? Серйозно?!

— Серйозніше нема куди. Андреас Абержель зайшов так далеко, як тільки може зайти художник у відданості своєму ремеслу. Оригінали його фотографій на сьогоднішній день коштують силу-силенну грошей на ринку, і Абержель це передбачив. Зрештою, він присвятив свою кар’єру критиці того, на що перетворилося сучасне мистецтво: простором, де панує наднасильство.

— За всі гроші світу продавати такі жахіття, щоб викрити насильство… Це якось трохи занадто, ні?!

— За цим стоїть глибока ідея, повірте мені. І я дуже рекомендую вам подивитися його роботи, якщо у ваших планах є розділ, присвячений фотографії. Безумовно, його ідеї шокують, але вони здатні пробудити сумління, або, як мінімум, спонукають замислитися. І, як кажуть самі митці, вони нікого не змушують відвідувати місця, де виставляються їхні роботи.

— Справді…

— Ви також досліджуєте й насильство в літературі, я правильно розумію? Якщо так, то раджу вам звернути увагу на Калеба Траскмана. Не знаю, чи ви коли-небудь читали його книжки, але окрім того, що вони захопливі, вони порушують цікаві питання про процес написання творів і потребу митця виражати насильство через посередника — літературу, наприклад. Як і Абержеля, Траскмана вже немає на цій землі. Шанувальники їхньої творчості вважають, що ці двоє, а також Мельцер та інші, були близькими друзями, хоча формальних доказів цього немає.

Лізанні стало зле. Серцебиття прискорилося, і на кілька секунд усе навколо розпливлося. Голос співрозмовника долинав до неї мовби здалеку. Вона встала, перепросила й пішла до туалету, хапаючись за перила. Спустившись вниз, вона бризнула водою на обличчя, а коли подивилася в дзеркало, то побачила, що з її рота стирчить рука — та рука з її кошмарних видінь — із пальцями, втягнутими, наче кігті. Вона притиснула руки до горла, зробила крок назад, заплющила очі, розплющила. Рука зникла. Усупереч її побоюванням.

Що ж з нею відбувається?

* * *

— Вибачте, — сказала Лізанна, повертаючись на своє місце.

— Усе гаразд?

— Так, так… Просто я трохи перевтомилася. Будь лас­ка, розкажіть, що сталося з тим письменником Траск­ма­ном?

— Теж вчинив самогубство 2017 року. Застрелився. На жаль, так і не дописав одного з найкращих своїх романів — «Незавершений рукопис». Саме його син придумав кінець історії, дав книжці назву й випустив її у світ. Роман зажив великого успіху, шанувальники Траскмана були в захваті, хоча ніхто не розумів, чому автор не дописав книжки, адже йому залишилося буквально якихось десять сторінок…

Лізанна відпила теплої кави. На поверхні напою пі­шли брижі. Дівчина досі тремтіла. Вона ніяк не могла зрозуміти, що саме її зненацька довело до такого стану. Офіціант, який щойно закінчив свою зміну, підійшов до них із рахунком. Анжер випередив Лізанну:

— Я заплачу.

Дівчина подякувала співрозмовнику, здивована таким широким жестом, а потім, коли офіціант пішов, заговорила:

— Повернімося до Мельцера. Ви не могли б поділитися зі мною якимись його свіжими роботами?

Робер Анжер став шукати в ноутбуці.

— Я можу показати вам його останнє «дійство» — «Політ лебедя». Дуже репрезентативна робота, десь після 2010-го. Її вдалося зняти під час першої демонстрації на Венеційському бієнале. Якість чудова. Мушу попередити, що фільм триває заледве три хвилини, але дивитися це нелегко. Може шокувати.

— Я витримаю.

Робер увімкнув відео. Лізанна відчула таку саму огиду, як і тоді, коли дивилася інший фільм Мельцера. Вона стала спостерігати за тим, що діялося на екрані. Голі особи обох статей стояли колом. Тіла їхні пофарбовані чимось молочно-білим. Єдиний, хто залишився анонімним — чоловік з головою бика, знов у бездоганному костюмі-­трійці.

У шаленій послідовності кадрів вона побачила роздягнену жінку років двадцяти в приміщенні, схожому на старий склад. Дівчина стояла у провокаційній позі, спираючись на лікті та розставивши ноги. На підлозі під дівчиною був намальований лабіринт. Цього разу, коли камера вихоплювала її обличчя широким планом, видно було цілком притомну спокусливу «жертву», яка реагувала на навколишнє середовище: це не мало нічого спільного з летаргічним станом Ромі.

Непорушна дівчина була оточена учасниками, які по черзі лили на неї речовини різних кольорів і консистенції, посипали пір’ям, яке врешті-решт вкрило її майже повністю. Потім звідкись вийшов чорний лебідь із криваво-­червоним дзьобом — не справжній, звичайно, а макет заввишки з людину. Усі йому допомагали, притримували й підводили. Зрештою він зайнявся сексом з дівчиною, а всі інші вчинили оргію навколо. Промайнула сцена, під час якої рука без вказівного пальця хапає жінку за волосся. Лізанна не пропустила цієї деталі: на плівці, яка була в неї, та сама рука відрізала шматок м’яса від туші й обмазувала ним обличчя Ромі.

Фільм завершився відльотом лебедя, який залишив після себе два гротескні яйця — здається, то були повіт­ряні кулі. Анжер подивився на Лізанну.

— Безпрецедентно, чи не так?

Приголомшена Лізанна різко відкинулася на спинку сидіння. Анжер допив свій напій.

— Твори Мельцера завжди викликають цей ефект — враження польоту, ширяння, втрати орієнтирів. «Політ лебедя» — це насправді дуже незвична інтерпретація частини грецької міфології, де Зевс у вигляді лебедя скористався Ледою, спартанською царицею, яка потім знесла два яйця, що стали плодами цього союзу. Речовини, якими обливали нашу Леду, здебільшого огидні, від сирих яєць до екскрементів. Мельцер називає їх «матеріальними діями», мета яких — викликати у глядачів найекстремальніші відчуття, завдяки яким вони усвідомлять глибокий сенс твору.

Лізанна намагалася зберігати спокій. Можливо, ці чоловіки й жінки були причетні до смерті Ромі. Можливо, саме вони ґвалтували, принижували й катували її.

— Усі ці люди давали згоду на такі дії? Особливо ця дівчина… в яку проникає лебідь?

— Певна річ. Навіть якщо — визнаю — неофітові це складно прийняти, це — справжнє мистецтво. І ви можете уявити, що Мельцер уже давно сидів би у в’язниці, якби увічнив щось інше, ніж стосунки між дорослими людьми за взаємною згодою, хоч би які вони паскудні були.

— Хто вона? Хто ця Леда?

— Невідомо. Можливо, актриса, або Мельцерова знайома. В принципі, це не має значення. Ви повинні розуміти, що ці люди ставлять мистецтво і трансгресію понад усе. У них немає скромності, немає табу, їхній світ відрізняється від нашого. Правда полягає в тому — і я перепрошую за різкість моїх слів — що є люди, які люблять, коли на них мочаться, коли їх закидають лайном… Ця дівчина отримує від процесу задоволення, як і всі присутні.

«А як же Ромі?! Вона отримувала від процесу задово­лення?!» — подумала Лізанна й зціпила зуби. Їй дуже хотілося жбурнути йому в обличчя плівку, яка була в неї, відвести його до підвалу будинку в Сен-Морі, щоб показа­ти, яким психом він захоплювався, але дівчина стримала свою лють.

— Чоловік з бичачою головою — це Мельцер? — запитала вона.

— Ні, здебільшого Мельцер залишається за камерою. Мінотавр з’являється у всіх відео протягом кількох років і виконує роль ведучого. Але ніхто не знає, як його звати насправді. Я вже проводив розслідування, спілкувався з фанатами фільмів митця, які проаналізували кожен кадр, але… Усі підозрюють, що він дуже близький Мельцерові, та секрет суворо охороняється. Ніхто не знає, хто він, ви ніколи не побачите його без цієї штуки, яка, схоже, є справжньою бичачою головою. Вона важить, мабуть, кілограмів двадцять.

Це він убив Ромі. Саме його хотіла знайти Лізанна. І підібралась уже достатньо близько, вона це відчувала.

— А серед інших «акторів» є такі, що повторюються, як і він?

— Так, більшість із них. З огляду на те, що Мельцер працює з максимальною обережністю, я думаю, він використовує людей, яким довіряє. При цьому в них є можливість брати участь. Важливо пам’ятати, що хоча остаточна версія фільму триває всього кілька хвилин — це монтаж. За ним стоїть ціла постановка, художній процес, який розтягується на багато годин, а часом і днів. Створення такого твору вимагає справжньої відданості.

— А чи не могли б ви скерувати мене до одного з цих учасників? Я хотіла б поговорити з ним. Спробувати зрозуміти, що він шукає через ці… екстремальні переживання.

Він, здавалося, вагався. Лізанна відчула його страх і заспокоїла його:

— Звісно, за жодних обставин я не згадуватиму вашого імені. Коли я вийду звідси, ми більше ніколи не побачимося.

Анжер обвів поглядом кімнату. Зрештою кивнув, потім прокрутив відео, й зупинив на людині з відрізаним пальцем: чоловік років сорока з лисиною на голові.

Дві величезні металеві сережки звисали з нижньої губи й вигиналися під підборіддя, як моржеві ікла. Очі обведені чорною фарбою. У Лізанни складалося враження, що вона споглядає очні западини мертвої голови. Від цього обличчя по її спині пробігли мурашки.

— Єдиний, кого я зміг ідентифікувати. Він шанувальник фільмів Мельцера, — прокоментував Робер Анжер. — Його звати Жеремі Теобальд, виконавець, який спеціалізується на екстремальних переживаннях. Три роки тому в Токійському палаці я бачив дуже цікаві його роботи. Він видовбав у камені нірку, де міг поміститися тільки скоцюрбившись, заліз туди, його закрили великою прозорою вітриною. Перед очима глядачів він сидів у незручній позі майже без руху. Іноді їв і справляв нужду, теж перед усіма.

— І де я можу з ним зустрітися?

— Кілька років тому він виступав на автомобільному звалищі в Нуазі, на схід від Парижу. Він власник того місця. Звичайні люди купують будинок або квартиру, а він купив звалище… Якщо це досі актуально, він живе там у крихітному вагончику, серед багнюки й розбитих машин. Але, чесно кажучи, я не рекомендував би вам туди їхати. Жеремі Теобальд — відлюдник. Він вас не прийме.

Лізанна занотувала інформацію у своєму блокноті. Вона також запитала, чи не міг би він дати їй деякі фільми Мельцера. Робер пообіцяв цього ж вечора викласти деякі фільми на сервер, звідки вона зможе їх завантажити. Дівчина підвелася і з вдячністю простягнула йому руку.

— Ви справді дуже мені допомогли. Дуже вам дякую!

— Я завжди радий поговорити про Мельцера та його світ. Як самі розумієте, про це не поговориш із будь-ким…

Коли Лізанна повернулася до своєї машини, вона була задоволена. Розмова виявилася плідною. Докази накопичувалися, маски спадали. Тепер вона знала імена й обличчя.

Невдовзі цих монстрів чекає розплата…