Лабіринти

31

Це було кошмарне сновидіння. Якби ж Лізанна прокинула вранці під звуки пташиного щебетання в саду й могла сказати собі, що все це просто сон, найжахливіший кошмар у її житті. Але ні, це не був сон. Усе відбувалося насправді. Тому як тільки повернулася додому в Ле-Меніль, дівчина прийняла гарячий душ, ніби вода могла очистити її від жахіть, які вона побачила. Кілька хвилин вона сиділа в кутку душової кабіни, притулившись до кахельної плитки, а сильні струмені води хльостали її потилицю.

Життя іншої Лізанни Барт обірвалось у щонайжорстокіший спосіб. Її розіп’яли в позі Христа, а потім замучили до смерті. Її агонію знімали на плівку в глибинах липкого садомазохістського підземелля. Враховуючи стан трупа, померла вона, мабуть, кілька тижнів тому. Лізанна вже десь читала, що іноді, завдяки хорошій вентиляції, деякі тіла не гниють, а висихають у природний спосіб, як мумії.

Незважаючи на те, що бракувало кількох шматочків пазлу, вона мала приблизне уявлення про те, що сталося. Одного разу Мельцерів дім пограбували — і той помітив, що зникла плівка. Він мучився сумнівами: плівку вкрали цілеспрямовано чи це був прикрий збіг обставин? У кожнім разі неважко уявити його паніку й паніку його поплічників. Без сумніву, він очікував, що наскочить поліція, але ніхто так і не прийшов. А тим часом інша Лізанна провела розслідування і вийшла на слід Мельцера за допомогою дівчини з фіолетовим волоссям. Однак перед тим, як піти до будинку Мельцера, вона поклала бобіну в абонентській скриньці в Ам’єні під чужим іменем і сховала Аріадну в безпечному місці.

Цікаво, вона з ним зв’язалася? Може, шантажувала його? Погрожувала? Зрештою, це не мало значення, тому що, незважаючи на всі заходи, яких вона вжила, інша Лізанна втрапила в пастку. Дівчина опинилася у підвалі й зазнала тортур. Ці божевільні, мабуть, намагалися змусити її заговорити. Але вона не здалася, і її вбили, доки Мельцер своєю камерою, імовірно, знімав черговий фільм, такий самий жахливий, як і попередній. Її убивцям теж довелося провести розслідування, дізнатися, за кого вона себе видала, знайти адресу в Ле-Менілі, а потім навідатися до будинку, так і не знайшовши плівки.

Її гіпотези підтвердилися, але залишалося ще багато запитань. Де переховувався зараз Мельцер? Чому він не позбувся тіла? І знову ж таки, чому ця жінка втягнула її в таку мерзенну історію?

Лізанна вийшла з душу й подивилася на своє обличчя в розбитому дзеркалі. Зрештою, на її останнє запитання була лише одна правдоподібна відповідь: вона знала Лізанну-самозванку. Що, як між ними існував міцний зв’язок? Довірливі стосунки, які могли спонукати ту жінку довірити їй плоди своїх розслідувань? Можливо, її пам’ять знову зіграла з нею злий жарт. Можливо, якийсь епізод з минулого був замкнений, заблокований глибоко в її мозку. У кожнім разі Лізанна була переконана, що всьому цьому має бути раціональне пояснення.

Лізанна в задумі походжала вітальнею туди-сюди. Дів­чина зрозуміла, що зайшла в глухий кут: незаконно проникла на чужу приватну територію, там знайшла труп, але не повідомила про це правоохоронним органам. Вона навіть усюди там залишила свою ДНК. Словом, що більше часу минало, то більше проблем виникало на її шляху. Тож, чудово усвідомлюючи, що вже надто пізно повертати назад, вирішила рухатися далі, незважаю­чи на ризики.

А ризики були дуже реальні. Їй загрожувала смертельна небезпека. Лізанна мала бути обережною. Вона ско­пію­вала файл із флешки на свій ноутбук, щоб мати резервну копію. Потім додала на флешку фотографії, зроблені на телефон за останні кілька днів. На чистому аркуші паперу написала:

Якщо ви відкрили конверт і прочитали цього листа, значить, зі мною сталося щось серйозне. Додаю до листа статтю про зникнення дівчини на ім’я Ромі. На відео, записаному на флешці, ви побачите, як її вбиває зграя дегенератів. Автор цього огидного фільму, імовірно, Отмар Мельцер. Він живе за адресою: Набережна Шампіньйоль, 1597-bis у Сен-Мор-де-Фоссе. У його підвалі ви знайдете ще одну жертву. Я не знаю її справжнього імені, але вона називала себе Лізанною Барт, тобто моїм іменем. Її номер телефону: 06 xx xx xx xx xx. Мені дуже шкода, що я нікому нічого про це не сказала, але я повинна довести своє розслідування до кінця. Лізанна Барт.

Її волосся стало дибки: вона ніби писала власний некролог. У певному сенсі вона копіювала дії Лізанни-­само­званки до найменших дрібниць: у разі небезпеки вона залишала змогу комусь наступному докопатися до правди. Лізанна поклала листа разом з флешкою і газетною статтею у конверт. Потім написала своє ім’я та адресу в Руані й віднесла на пошту.

Повернувшись додому, сіла за свій ноутбук і набрала в браузері «Отмар Мельцер». Результатів пошуку було небагато, але про цього чоловіка була сторінка у Вікіпедії. Він народився в Австрії, йому було сімдесят вісім років. На портреті в три чверті був зображений чоловік із сигарою між пальцями, кудлатими густими бровами й суворим поглядом. Його очі, такі ж чорні, як і явно фарбоване волосся, здавалося, пронизували.

— Он ти який, старий виродку! — пробурмотіла Лізанна.

Автор статті у Вікіпедії описував Мельцера як сучасного художника та режисера-експериментатора. Мельцер навчався в Університеті прикладного мистецтва у Відні наприкінці тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років, а потім, щойно закінчивши навчання, почав створювати живописні роботи — «Дійства» — які ставили тіло в центр творчого процесу. Сенс «Дійств» був у тому, що художник не просто малював рукою, він ставав пензлем, який рухався, розмазуючи фарбу по величезних полотнах, розстелених на підлозі або на стінах. Ця філософія відобра­жала сильне і нестримне бажання порвати з традиційним академічним мистецтвом. Цей розрив за десятиліття до нього вже почав Джексон Поллок тим, що він назвав «живописом дії».

Мельцер став членом і активним представником «Віденського акціонізму». Лізанна ніколи про таке не чула. Вона відкрила іншу вкладку і почала шукати в інтернеті. Це був радикальний незалежний рух, який зародився на знак протесту проти мистецьких та суспільних табу в Австрії після Другої світової війни. Його представники любили шокувати суспільство, зображати жорстокість та збочення. Деяких художників обурювало те, що вони належали до глибоко ксенофобського й антисемітського народу, який дозволив Гітлеру «очистити» суспільство від євреїв. Це породило шалене бажання звільнитися від умовностей та ідеологій і порушити усталені норми. Доходило до того, що вони використовували оголені тіла як основу своїх робіт, а фарби замінювали кров’ю, сирим м’ясом чи навіть екскрементами. Вони вважали своїм обов’язком кинути в обличчя глядачам потворність реальності без будь-яких фільтрів.

Потім Лізанна зайшла на сайт такого собі TheInfiniteArt, який, схоже, був експертом з творчості Мельцера. Вона натрапила на чорно-білі фотографії деяких «дійств», від яких їй захотілося блювати. Вульгарність, осквернення, приниження. На одному фото художник, тоді ще молодий чоловік, був розіп’ятий на підлозі, повністю вкритий нутрощами тварин — десятками кілограмів. На іншому митець перебував усередині корови, випотрошеної і зашитої, з якої замість голови тварини стирчала лише його голова. У цих роботах, згідно з поясненнями інтернет-­експерта, був потужний мистецький сенс, але Лізанна не побачила нічого, крім кривавої різанини. Де ж у цьому всьому мистецтво? Як можна стверджувати, що в цих жахіттях присутній якийсь меседж?

Вона також вичитала, що Мельцер і його однодумці не раз мали проблеми із законом. Їхні публічні виступи часто зривали, їх ув’язнювали на кілька днів за неповагу до суспільства й суду або ексгібіціонізм, але після звільнення вони знову бралися за своє. Зрештою про цей рух заговорили в усіх мистецьких колах світу. А Мельцер став відомою фігурою, перш ніж остаточно відірвався від віденського руху й став працювати самостійно.

Як писав TheInfiniteArt, відтоді Мельцер подорожував світом у будинку на колесах, живучи з невеликих гонорарів. За кілька років він вирішив, що естетичної досконалості, якої він прагнув своїми «творами», вже неможливо досягти, виступаючи перед публікою. Тоді він надумав почати самовиражатися через кіно. Зйомки його дедалі більш суперечливих «дійств» дали змогу не лише досягти цієї заповітної досконалості. Фільм став самостійним твором, який можна було ретушувати, різати, склеювати. І водночас він фіксував процес його створення. На цьому він і зосередився.

Але якщо Мельцер стояв за камерою, то хто це робив? Хто був цей диригент, який ховався під маскою бика? Переповнена тисячею запитань, вона, однак, не кидала свого виснажливого читання. Дізналася, що Отмар Мельцер, який зараз вважається поважною фігурою на ринку сучасного мистецтва, з роками розбагатів. Жив у кількох великих містах — Берліні, Амстердамі, Нью-Йорку, Лондоні — перш ніж оселитися у Парижі наприкінці 1990-х років з одним зі своїх натурників, молодим французом, у якого він був шалено закоханий. Молодик помер від муковісцидозу 2002 року. Ця раптова смерть спустошила австрійця, ще більше зануривши його в темряву. Саме в цей момент його «дійства» перетворилися на оргії.

Відтоді художник гастролює Францією, а місця його акцій тримаються у секреті, щоб уникнути проблем з поліцією. При цьому він знав закон як свої п’ять пальців, тому його роботи, хоч і жахливі, залишалися абсолютно законними. Що не завадило їм викликати гнів численних асоціацій — зокрема, захисників прав тварин — або на кожній ретроспективі спричиняти бурхливу полеміку, яка знову відкривала одвічну дискусію про межі мистецтва. Чи було мистецтво окремим всесвітом, де свобода вираження могла дозволити все? Чи цензурування творчості рівнозначне підриву демократії та особистих свобод?

Лізанна перебігла поглядом у кінець сторінки. Отже, останній офіційний фільм Мельцера вийшов п’ять років тому і називався «Дійство 144: Політ лебедя».

— А як ти назвав фільм про Ромі, бідолашну невинну дівчину? Який був меседж, падлюко?! Ти що, вважаєш себе богом? Думаєш, твоє тупе мистецтво дає тобі всі права?

Цього разу вона мало не закричала. Цей тип викликав у неї неабияку огиду. Подумати лишень, йому скоро виповниться вісімдесят, а він досі здатен творити ці жахіття!.. Їй страшенно не хотілося цього робити, але вона мусила переглянути інші відео цього божевільного. Можливо, їй вдасться впізнати серед учасників вакханалії мучителів Ромі. Гості в свинячих масках, чоловік із головою бика… Ці люди вочевидь належати до найближчого оточення Мельцера. Має бути спосіб їх ідентифікувати.

На сайті вона помітила посилання «джерела», на яке натиснула, але на екрані з’явилося кілька рядків про те, що записи «дійств» Мельцера було видалено через порушення авторських прав. Однак TheInfiniteArt залишив примітку: «Якщо ви хочете дізнатися більше про фільми Отмара Мельцера або вас цікавить будь-яка інша інформація, ви завжди можете написати мені електронного листа через вкладку «Контакти».

Не гаючи часу, Лізанна зразу написала повідомлення з проханням до адміністратора зв’язатися з нею. Мовляв, незалежна журналістка працює над статтею про мистецтво й насильство для відомого журналу, і в розділі про сучасне мистецтво хотіла б зосередитися на творчості австрійського художника. Отак зрештою вона вжилася у роль Лізанни-самозванки.

Після цього вона закрила сайт і почала переглядати подальші матеріали. Про Мельцера були й інші статті, але не такі об’ємні. У деяких просто згадувалася присутність художника в програмах зарубіжних фестивалів. Вона також обшукала YouTube у пошуках відео, про які йшлося. Усе, що залишилося — це неробочі посилання. Очевидно, хтось пильно стежив за тим, щоб ці записи не потрапили на очі широкому загалу.

Звуковий сигнал повідомив про новий електронний лист. TheInfiniteArt не забарився з відповіддю. Його звали Робер Анжер, він погодився зустрітися з нею в Парижі, якщо їй буде зручно, і дав свій номер телефону. Про всяк випадок набрала його ім’я в Google. Згідно з даними LinkedIn він працював менеджером у паризькій консалтинговій компанії і називав себе ентузіастом сучасного мистецтва. Йому близько тридцяти років, костюм і краватка, бездоганна зовнішність. Він не вказував ні свого нікнейму, ні сайту — мабуть, щоб не змішувати роботи й «хобі».

Заспокоївшись, Лізанна негайно зателефонувала йому зі свого одноразового телефону, ще раз відрекомендувалася і запитала:

— Чи не могли б ви показати мені деякі з фільмів Мельцера?

— Так, це можна зробити. У мене їх близько двадцяти на комп’ютері, в тому числі й нещодавні. Його роботи ніколи не були офіційно оцифровані, але деякі з них були у піратський спосіб знято прямо на фестивалях за допомогою прихованих камер або мобільних телефонів. Час від часу вони з’являються в інтернеті, просто треба на них натрапити. Коли б ви хотіли зустрітися?

— А можна сьогодні?

— Мені треба закінчити одну роботу для клієнта. Вас улаштує зустріч о сьомій годині вечора? Пропоную перетнутися в «Синьому експресі» на Ліонському вокзалі, неподалік від моєї роботи. У лаунж-зоні тихо й затишно, ми сядемо в куточку і поговоримо.

Лізанна взяла аркушик паперу, щоб записати інформацію. Їй кортіло негайно засипати співрозмовника запитаннями, але вона вдовольнилась тим, що узгодила час і місце.

— Чудово, — відповів він. — Але я маю вимогу: не згадуйте у своїй статті мене як джерело. Ні мій нікнейм, ні ім’я не повинні з’являтися, гаразд?

— Ви можете на це розраховувати.

Лізанна подякувала йому, поклала слухавку й нарешті трохи розслабилася. Аж доки її погляд не впав на фотографію Мельцера. Його обличчя було закривавлене, він божевільно дивився в камеру, очі широко розплющені, майже вирячені, а губи зшиті капроновою ниткою. Фотографію було зроблено під час «Дійства» 1967 року під назвою «Самокалічення III». Вона аж здригнулася, такий божевільний вигляд був у чоловіка.

Молода жінка вимкнула комп’ютер і різко закрила кришку, наче Мельцер міг вискочити звідти, схопити її за руку й затягти в якусь брудну, але дуже реальну прірву.