Лабіринти

45

Стояв лютий мороз, але Віра вирушила в дорогу. Щоразу, коли вона вдихала повітря, їй здавалося, що її легені ось-ось розірвуться. Повітря свистіло в горлі й викликало біль у гортані. Сніг був твердий на поверхні, але пухкий всередині, тож як тільки тонкий шар насту пробивався, снігоступи провалювалися на кілька сантиметрів, заважаючи їй іти. Утім, вона досить швидко знайшла дерева з мітками, які позначали стежку.

Віра не могла перестати думати про телефон. Електромагнітні хвилі зазвичай викликали в неї нестерпний головний біль. Вона подолала силу-силенну перешкод, щоб отримати діагноз синдрому гіперчутливості. Вона навіть лягала в лікарню… А в яку лікарню, власне? Віра довго ламала голову, але нічого не згадала. Вона також ніяк не могла згадати, які обстеження проходила і які аналізи здавала. Не могла пригадати імен лікарів. Просто постаті в білих халатах, які колись опікувалися нею.

Що ж відбувається? Чому вона не може згадати місць, облич, коли думає про своє минуле? І що означала відсутність у неї реакції на хвилі того клятого мобільника? Чи була хоч найменша надія на те, що вона зможе покинути це пекло і повернутися до нормального життя здорової людини? Чи в її патології було набагато більше психіатрії, ніж вона уявляла?

Вона натягла шапку на вуха й зав’язала поворозки. Лише вилиці лишились незахищені і їх шмагав гострий, як скальпель, вітер. Всюди виблискували кристали льоду, а гілки сосен здавалися фаянсовими. У Віри склалося враження, що її пам’ять фрагментована і складається з тих маленьких пластівців у сніговій кулі, яку струшують — і пластівці хаотично перемішуються. Ні, вона приречена блукати лабіринтом. Лабіринтом дерев, який заводить у глухий кут — лісом, створеним, щоб тримати її у полоні.

Сонце вже проминуло зеніт, коли вона розгледіла ве­ликі блискучі плоскі ділянки внизу ліворуч від себе. Ставки. Їй залишалося п’ятнадцять хвилин до шале Андре. Віра згадала кілька рядків, які їй прочитав друг, про ставок у формі вісімки, про хатину. Чому Зофія Енриш описала саме це місце у своєму рукописі? Чому вона говорила про правду?

Віра звернула в тому напрямку. Як і згадувалося на шістдесят п’ятій сторінці «Відлюдників», тепер вона мала обійти водойму. Знов усвідомила, що дотримується передбачення. У певному сенсі допомагає йому здійснитися. Але вибору не було — це єдиний спосіб зрозуміти. Рухаючись вперед, вона трималася ближче до дерев. Береги й частина замерзлої поверхні скидалися на бавовняні поля. Унизу шар льоду, мабуть, був міцний, але Віра досі пам’ятала той нічний кошмар: нерухоме тіло у воді, зустріч віч-на-віч із власним обличчям, коли вона перевертала труп. Якби вона туди впала, точно загинула б. Зофія Енриш та її кляті пророцтва узяли б гору над нею.

Ставок, який їй був потрібен, нарешті проступив за тісною смугою ялин. Він утворював майже ідеальну вісімку і, як Андре пояснив їй минулого літа, був чудовою зупинкою для птахів, що пролітають тут восени. Віра помітила сторожову вежу в кінці ширшої петлі вісімки. Вона була побудована на великій дерев’яній конструкції. До неї на якусь мить повернувся незвичний і далекий спогад: вони з Андре грають у шахи на вершині вежі. Вона опустила повіки, щоб спробувати зафіксувати більше спогадів, але все вже розвіялося.

Що з нею відбувається? Можливо, це реакція на холод… Вона відпила чаю, щоб зігрітися, і поспішила далі, поглядаючи на хатину.

Ні, все це не мало сенсу. Ніяких сумнівів. Звідси до найближчої дороги — щонайменше дві години пішки. Ніхто не приїжджав у це віддалене місце, відколи хутір спорожнів, і Старий Ведмідь був єдиний, хто досі користувався цією будівлею, яку побудували ще в ті стародавні часи, коли полювання було необхідне для виживання. То як же Зофії Енриш вдалося знайти це місце?

Доклавши великих зусиль, Віра дісталася до підніжжя оглядового майданчика. Він був на висоті десяти метрів над землею, розміром приблизно три на три метри і мав вікна з усіх боків. Вона зняла снігоступи. Перевела подих і озирнулася. Ніяких ознак життя, жодного звуку.

Просто суцільна армія непорушних сосен. Один із найкрасивіших і найстрашніших пейзажів, які вона коли-небудь бачила.

Вона вхопилася за дерев’яні щаблі драбини і почала обережно підніматися, щоразу перевіряючи, наскільки міц­но вона тримається. Лід був скрізь, в тому числі і на закругленій частині поперечин. Нарешті, після нескінченного підйому, захекана, вона піднялася на тонку платформу. Дерева, дерева й дерева, без кінця і краю. Далеко-­далеко на обрії вона ледве розрізняла вершини гір.

Вона відчинила дерев’яні двері. Прямо перед нею, навпроти вікна, стояло старе, напівроздерте чорне шкіряне крісло. Над ним стирчав верх кашкета.

— Андре?!

Це вирвалось у неї мимоволі… Проте Віра вже знала, що той, хто там сидить, не відповість їй. Бо він мертвий, оскільки два і два — чотири. Адреналін, який вибухнув у судинах, змусив її забути про холод. Вона повільно рушила вперед. На долівці лежали сотні трупів мух, лялечки, порожнє лушпиння личинок. Вона не могла уникнути того, щоб вони розсипалися під її ногами, їх було так багато. Вона помітила кілька банок, обгортки з фольги, в яких, мабуть, були бутерброди та мисливське спорядження. Стала перед тілом. Крик завмер на її вустах.

Обличчя як такого вже не було, воно розклалося. Волосся пасмами відпадало від черепа. Залишилася тільки кістлява маска, порожні очниці та жменька сухожиль і зв’язок. Темні й сухі, вони ще трималися на щелепах. На три чверті схудле, поїдене паразитами тіло було вбране в картатий піджак і армійські штани. На колінах лежала гвинтівка, вкрита шаром пилу, а на одному з підлокітників стояла відкрита бляшанка.

Віра відсахнулася, несамовито хитаючи головою, аж доки вперлася у стіну. Цей чоловік, імовірно, мерт­вий уже кілька місяців. Це не міг бути Андре. Це було неможливо, вона розмовляла з ним напередодні! Але хто жив у цьому лісі, крім нього?

Приголомшена, вона обхопила голову руками. Всередині неї пролунав голос. Уривок із рукопису роману Зофії Енриш. «Те, що я там виявлю, приведе мене до того, від чого я завжди намагалася втекти — до правди».

— Але якої в біса правди?

Біла хмаринка вирвалася з її рота. Їй треба було забиратися звідси, швидше дійти до шале Андре, щоб зв’язатися з поліцією. Це все, що вона могла зробити. Поспішаючи, зачепила ногою купу сміття, і щось з-під неї покотилося підлогою. Вона підняла той предмет із жахливим відчуттям, наче опинилася на палубі корабля, що тоне.

Дерев’яна фігура, якої не було на її шахівниці.

Чорний слон.