Лабіринти

40

Велична будівля Фрігоса була втіленням творчого безумства для одних і огидною бородавкою для інших. Він був розташований в районі сучасних житлових будинків та скляних веж, де розміщувалися офіси великих компаній. Колись тут зупинялися поїзди, щоб розвантажити свої вантажі, а потім цю свіжу продукцію постачали на ринок Галлес. Наприкінці 1980-х на цій нічийній землі почали селитися майстри, яким потрібен був простір. Згодом сюди переїхали художники. Зараз у цих стінах працює більше сотні художників.

Щойно Лізанна увійшла на вимощене бруківкою подвір’я, задзвонив її одноразовий телефон. Номер незнайомий. Вона підняла слухавку, але з обережності не промовила ні слова.

— Алло! — почувся чоловічий голос. — Це лікар Мартін. Три дні тому ви залишили повідомлення на автовідповідачі мого робочого телефону. Сказали, що це терміново.

Лізанна зупинилася перед різнокольоровими поштовими скриньками з підписами.

— Так, лікарю. Це Лізанна Барт.

Вона сподівалася, що йому це ім’я знайоме — і не розчарувалася.

— Лізанно! Милий Боже! Вже кілька місяців від тебе жодної звістки! Я кілька разів намагався тобі додзвонитися, але безрезультатно. Що з тобою сталося? Ти змінила номер мобільного? Що це за дивне повідомлення на моєму автовідповідачі? Я тебе навіть не впізнав…

— Це нормально, адже та людина, яку ви вважали Лізанною Барт, не була Лізанною Барт. Вона видавала себе за мене.

Тяжка мовчанка перервала їхню розмову, так надовго, що Лізанна замислилася, чи він досі слухає.

— Лікарю!

— Я тут. Я… Кажете, вона видавала себе за вас?

— Саме це я і кажу. Можу я запитати, який саме ви лікар?

— Я психіатр, маю приватну практику.

— Зрозуміло. Правду кажучи, я знайшла ваші контактні дані, нашкрябані на аркуші паперу в покинутому будинку в Атіс-Монсі. Повідомлення написане жінкою, яку ви вважаєте Лізанною Барт. Воно адресоване якійсь Аріадні — художниці, яка зникла безвісти і мала зв’язатися з вами, якщо виникнуть проблеми. Мене втягнули в цю пекельну історію проти моєї волі. І тепер я мушу докопатися до суті. Мені потрібна ваша допомога.

Вона почула шурхіт паперу, ніби її співрозмовник гортав сторінки.

— Ви живете в Ле-Меніль-Амело? Так?

— Так, правильно. Гадаю, це та адреса, яку вона вам дала.

Зітхання в трубці. Лікар здавався схвильованим.

— Де вона? Де та жінка, яка видавала себе за вас?

— Уявлення не маю, — збрехала Лізанна.

— Вам конче треба якомога швидше приїхати до ме­не в кабінет. Він у центрі міста Комп’єнь. Зможете сьо­годні?

Почувши панічні нотки в голосі співрозмовника, Лізанна відчула, як її охопила тривога.

— Так. Але чому? У чому річ?

— Я не можу по телефону. Але приїжджайте якомога швидше, це важливо.

Пообіцявши психіатру негайно приїхати, Лізанна дала відбій і, добряче стривожена, рушила далі. Що він хоче їй сказати? Чому це так важливо, що неодмінно треба зустрітися сьогодні? Невже вона нарешті дізнається, чому її викрадено?

Лізанна розривалася. З одного боку, вона наближалася до правди, і це добре. З другого — її переповнював біль, адже очевидно, що радості в кінці шляху не буде. Люди загинули, і вона опинилася в центрі всього цього, та ще й зі своєю дірявою пам’яттю.

Вона зайшла до будівлі. Спершу розгубилася, але потім її накрило відчуття, ніби потрапила всередину гігантського витвору мистецтва. Тут художники очистили камінь, розписали, підлогу й стіни розмалювали й оздобили безліччю предметів, від знаків з будівельних майданчиків до кахлів. Перед дівчиною відкривався неосяжний простір, а за прочиненими дверима — тісні майстерні, музичні студії, кімнати, заставлені обладнанням… В одному з таких приміщень молодий чоловік чіпляв до стелі гачечки, на яких висіли маленькі скриньки: «If you never try, you’ll never know», «There’s no place like home»{16}… Журналістка гукнула його й запитала, показавши фотографії картин Аріадни, збережені в її телефоні:

— Я шукаю художницю на ім’я Аріадна. Це її роботи. Ви її знаєте?

Ні, він не знав. Тоді Лізанна піднялася сходами й загубилася в нескінченних коридорах, кімнатах з дуже різною атмосферою. Це місце було гігантське й мало божевільну архітектуру. Сповнене життя, воно гуділо, неначе вулик. Однак, схоже, ніхто не міг надати Лізанні ніякої інформації про Аріадну. Митці, французькі та іноземні, приходили й ішли між цими стінами, і не обов’язково зустрічалися…

Вона знову піднялася до циліндричної вежі, трохи схожої на маяк, і раптом зупинилася. Там, перед нею, був лабіринт — як тарантул на круглій стіні. Він розкинувся на кілька метрів у висоту — Аріадна, мабуть, виявила неабияку спритність, щоб малювати в такому місці — і загубився в темній пащі коридору.

Лізанна поринула в темряву, її горло стиснулося. Цей малюнок гнітив її. У цій найвищій частині Фрігоса лабіринт поширювався в усіх напрямках так само, як і в Атіс-­Монсі. Звісно, він привів її до стіни, де був зображений гігантський Мінотавр. Великі чорні блискучі очі, закручені роги, ніздрі, з яких ішов дим, жахливі щелепи, які позначали вхід до нової кімнати…

Лізанна дозволила чудовиську проковтнути себе й опинилася у студії, перевантаженій обладнанням і сонячними полотнами: красуні на островах, бірюзовий океан, білі піщані пляжі… Нічого спільного ні з міфологічним чудовиськом, що охороняло вхід, ні з особливо похмурими роботами Аріадни. Якщо художниця колись і жила тут, то вже не живе. Усе, що залишилося — лише відбиток її перебування.

Розчарована невдачею журналістка розвернулася. Вона була дезорієнтована. Кого тепер питати? Хто міг знати, що сталося з художницею? Коли вона вже збиралася спускатися, позад неї почувся голос:

— Аріадна?

Лізанна обернулася. Через інші двері виходила жінка, тепло вбрана, із загорнутою картиною під пахвою. Років сорока, на голові картуз, зелені окуляри в квадратній оправі. Вона поклала свій пакунок, підбігла й обняла її:

— Як приємно знову тебе бачити!

Лізанна нічого не зрозуміла й обережно відступила.

— Ви помилилися, я не Аріадна. Я сама її шукаю. Ви часом не знаєте, де вона?

Жінка спохмурніла, її усмішка зникла. Тієї миті в Лізанни запаморочилось у голові й задзвеніло у вухах. Проте вона почула мовби здалеку:

— Чи знаю я, де вона? Та ось же, переді мною. Це ж ти, Аріадно.