Лабіринти

24

Коли декілька місяців тому Калеб Траскман запитав її в шале на Чорному озері, яка, на її думку, найгірша смерть, Жулі відповіла, що найстрашніше — втопитися. А слід було сказати, що найгірша — смерть від голоду.

Коли поневолювач перестав приносити їжу, її організм спробував компенсувати це, використовуючи свої резерви. Жулі згадала, як в школі розповідали, що спершу організм споживає глюкозу, яка накопичується в м’язах. Потім, коли запаси вичерпуються, організм вироб­ляє замінник, який підвищує рівень кислотності в крові й викликає цілу низку хворобливих розладів: нудоту, головний біль, судоми, гормональний дисбаланс, втрату пам’яті…

Попервах Жулі поставила собі за мету далі ходити й читати, незважаючи на постійні попереджувальні сигнали від свого тіла. Вона не могла здатися. Змушувала себе задіяти мозок. Обмірковувала, як Траскман дізнався, що вона викидала їжу. Може, вона пропустила добре замаскований отвір у стіні. А може, були ще крихітні камери, заховані в поролоні так високо, що вона не могла дістати.

На п’ятий чи шостий ранок… або вечір, вона вже не пам’ятала… Жулі вже не ходила по своїй в’язниці, а ледве могла дотягнутися до крана, щоб попити води. Тепер вона невтомно голосно благала мучителя дати їй щось поїсти. Вона обіцяла, що більше не намагатиметься втекти, і він може робити з нею все, що захоче. Аби тільки мати змогу щось кинути до рота.

Одного разу, повернувшись до ліжка, вона зібрала свої дрібні кульки тіста, довго дивилася на них у відкритій долоні і не втрималася. Вона перелічила їх іще раз — їх було дев’ятнадцять, вона постійно забувала це число — і всі з’їла. Кульки з тіста були черстві, хрусткі, як наждач­ний папір, і тільки посилили нестерпне відчуття голоду.

Наступного ранку, прокинувшись, вона залізла під ліжко й заходилася шукати загублену кульку з тіста. Знайшла павука, який сплів своє павутиння між двома планками. Вона відмовилася принести його в жертву і підштовхнула кінчиком нігтя. Павук швидко втік. Жулі сумно дивилася на нього. Мабуть, він теж голодний… На згадку про одного з персонажів «Таємниці Iндiанського острова» назвала його А. Н. Оуен, і замислилася, як довго її новий компаньйон зможе прожити без їжі.

Її постійно мучили спазми, кишки скручувались, ніби її нутрощі поглинали самі себе. Груди запали, кістки й су­глоби стирчали. Вирізки з газет розпливались перед очима, замість них Жулі бачила тістечка, торти, накриті столи, макарони з томатним соусом. У відчаї вона проковт­нула вміст тюбика зубної пасти, через що цілу ніч болів живіт. Наступного дня їй спала на думку ідея на­пхати шлунок газетами. Вона не могла думати ні про що інше, окрім їжі. А коли просто пішла до туалету, їй здалося, що мочиться лезами для гоління. Тож дівчина напилася води й знову лягла в ліжко.

Аж ось одного ранку вона почула, як клацнуло віконце. Жулі почовгала коридором, впевнена, що це гра її уяви. Але на таці на неї чекала курка і повна тарілка спагеті. Дівчина плакала від щастя, коли ковтала їжу, навіть не відчуваючи її смаку. За десять хвилин вона все це виблювала.

Поступово відновився звичний ритм. Їй не потрібен був ні годинник, ні будильник, щоб знати, коли час їсти. Саме перед тим, як відчинялось віконце, у неї рясно тек­ла слина. Забравши тацю з їжею, вона дякувала дверцятам і ховалася в кутку, захищаючи свою здобич, як звір. Темрява, світло, триразове харчування. Більше ніякого апельсинового соку. Отже, більше ніяких транквілізаторів. Здається, вона навіть шкодувала про це. Наркотики все ж таки виривали її звідси на кілька годин.

Вона відновила сили й частувала павука крихтами, хоча й не була певна, що тісто належало до звичайного раціону павуків. Коли мозок знову почав нормально функціонувати, вона усвідомила, що її розумові здібності пережили істотну деградацію. Зараз вона почувалася дитиною, яка жила в обмеженому середовищі заспокійливих ритуалів і цілком залежала від волі одного чоловіка. Він був її пуповиною, єдиним зв’язком із зовнішнім світом. Без нього вона сконала б. Померла б за жахливих обставин. То який сенс бунтувати? Її бунт лише спричинить безглузді страждання.

Як довго вона тут замкнена? Жулі більше не орієнтувалася, адже вона не могла знайти своїх кульок із тіста під ліжком, а після тривалих пошуків невиразно пригадала, що проковтнула їх. Хоч вона більше й не рахувала днів, у неї була підказка: вона не пам’ятала, щоб у неї були місячні. Крім того, пачка гігієнічних прокладок залишилася повна. Отже, він тримав її в полоні менше місяця. Мабуть, надворі вже настала весна. Другого квітня день народження її тата. Вона не могла уявити цього моменту. Яке могло бути святкування дня народження, якщо батьки не мали від неї жодної звістки? Зовсім не святковий день, і навіть гірший за інші.

Світло не приносило їй зараз ніякої втіхи, але хоч темрява давала необхідний перепочинок. Вона була тут сама й не мала жодних обмежень, окрім меж її уяви. Вона проєктувала себе, уявляючи деталі свого життя після звільнення. Жулі неодмінно з головою порине у спорт, щоб досягти ще кращої майстерності в їзді на гірському велосипеді. Вона їздитиме на змагання завдяки своїм спонсорам. Батьки пишатимуться нею.

Вона зробила собі вушні затички з хліба, щоб не так чути скрегіт вентилятора. Відламала шматок мила, потерла ним подушку й понюхала в темряві. Запах миттєво переніс її додому, нагадав про випрану білизну, що сохла на вітрі в саду. Це допомогло їй заснути, уявляючи привітні обличчя рідних.

Також вона любила перечитувати газетні статті перед настанням темряви. Подумки вона перетворювала трагедію на радісну подію і будувала нові життя для цих сімей. Того вечора замість поїхати кудись машиною, яка стала причиною його смерті, такий-то вирішив піти пішки й зустрів дуже приємну людину. А маленька дівчинка не втонула, її врятував один відпочивальник, справжній герой, який згодом одружився з мамою дитини. Ці історії, які вона розповідала сама собі, ця інтелектуальна пожива, відносили її далеко звідси, нагадуючи, що за стінами в’язниці існує цілий світ, і що одного дня вона знайде в ньому своє місце.

Якось увечері вона отримала тацю з набагато більшою порцією їжі, ніж зазвичай. Дві миски супу, холодні овочі в пластикових контейнерах, шинка, смажене м’ясо, літр молока… Коли протягом наступних кількох днів їй не приносили їжі й не забирали спортивний костюм, дівчина подумала, що Калеб Траскман, можливо, кудись поїхав. Проте світло й далі регулярно вмикалося і вимикалося. Існувало лиш одне пояснення цього: воно, мабуть, було запрограмоване на автоматичну роботу.

Жулі зачаїлась і чекала, що подія повториться, щоб скористатися можливістю. Їй не довелося довго чекати. Коли вона отримала нову тацю, що містила приблизно десять страв, вона пропустила ніч і ранок, щоб переконатися, що її мучителя немає. Потім, близько полудня — як завжди, її шлунок діяв як годинник — вона спробувала вибити віконце сильними ударами ногами, лежачи на ліктях і витягнувши ноги вперед. Віконце навіть не ворухнулося. Дівчина підвелася і навалилася на двері всією своєю вагою, але тільки поранилася.

Вона взяла ватну паличку і просунула її в один з трьох отворів. Цього було недостатньо, щоб виштовхати шматок поролону, яким отвір було заткнуто. Тому вона взяла кілька таких ватних паличок у руку, стиснула їх і знову обережно штовхнула вперед. Цього разу тиск був досить сильний, пробка відійшла назад. Коли дівчина вже не відчувала опору, вона зрозуміла, що циліндр упав з іншого боку, з боку свободи. Однак крізь отвір вона не могла розрізнити нічого, крім темряви. Вона повторила операцію з двома іншими отворами, де її знову зустріла лише темрява.

Зневіра поступово долала її, і зрештою вона безсило скрутилася на ліжку. Але в ту мить, коли кімната поринула в темряву, вона подумала, що це сон: з одного отвору виривався промінь світла. Вона припала до отвору оком і придивилася. Сонячне світло просто тут, за якийсь метр від неї. Тобто зараз день. Траскман обдурив навіть її циркадні ритми. Вона спала вдень і жила вночі, це зменшувало ризик того, що непроханий денний гість зможе щось почути, незважаючи на поролон.

Крізь отвір вона побачила ряди черепів, розставлених у нішах. Книги в бібліотеці. Ліворуч — старий стілець з ремінцями, увінчаний своєрідним металевим куполом. Електричний стілець як декорація… Далі — килим на дерев’яній підлозі й шматок стола. Це був кабінет Калеба Траскмана. Божевільне місце, де він писав свої романи. Так близько до місця, де він тримав її в полоні. На додачу до всього, мов знущаючись, перед нею стояв стаціонарний телефон. Дівчина закричала від люті. Телефон міг врятувати її, але був недосяжний.

Крізь інші отвори нічого не було видно. Можливо, вони виходили до закритих кімнат без вікон. Ігноруючи біль у голосових зв’язках, вона кричала, знову й знову. Чи почув би її хтось? Листоноша? Кур’єр? Сусіди? Вона напружила слух, але не почула навіть шуму в трубах. Будинок був абсолютно порожній. Жулі прихилилася до стіни. Втомлена і безголоса.

Якщо Траскмана немає вдома, куди він поїхав? Де він зупинився? Жулі уявляла, як він розмовляє з друзями, обідає в ресторані зі своїм редактором або просто йде вулицею, оточений перехожими й навколишнім шумом. Люди, барви, життя… А вона була сама, з хлібними затичками у вухах і мисками холодного супу. Поки вона чекала його, схрестивши пальці, щоб він повернувся і нагодував її, усвідомлюючи як ніколи, що на вулиці небезпечно, що його можуть збити, він може потрапити в автокатастрофу… Що, як вона захворіє, доки його немає вдома? Хто їй допоможе?

Одного разу, після періоду сну, вона розплющила очі й більше не побачила світла. Вона встромила середній палець в отвір: він знову був заткнутий. Те саме і з іншими отворами. Калеб Траскман повернувся. Мабуть, він знайшов циліндри поролону на підлозі… Вона сіла на ліжко, підтягнувши коліна до грудей. Жулі відчувала його гнів за те, що вона розгадала його хитрість, коли він міняв дні і ночі місцями. Вона знехтувала заборонами і зазирнула по той бік стіни, на територію, яка була для неї заборонена. Вона не послухалася його.

Пізніше вона почула різкий звук віконця, схожий на гуркіт гільйотини. Жулі обережно ступила вперед. На підлозі лежав конверт. Дівчина підняла його. Усередині лежав картонний прямокутник, на якому було написано засторогу, від якої вона похолола: «Ніколи не намагайся втекти, інакше…».

Невпевненим рухом вона перевернула картку й мало не знепритомніла.

На фото з молодої жінки живцем знімали шкіру…