Лабіринти

16

Жулі вдалося виявити три глибокі отвори в комірках поролону. Один — праворуч від умивальника. Другий — в іншому кінці, біля дошки. Третій — посередині дверей. Вони були майже непомітні, але достатньо великі, щоб стрельнути дротиком чи стежити за ув’язненою. І найголовніше, вони були закриті з того боку таким самим поролоном — Жулі могла просто вставити вказівний палець і намацати його.

Саме так він і стежив за нею. Три отвори давали йому змогу повністю контролювати простір. Чи забивалася вона в куток, чи притискалася до стіни — ніяк не могла опинитися в сліпій зоні. Викрадач міг уважно стежити за кожним її рухом: бачити, як вона ходить у туалет, вмиває­ться, спить чи плаче. Він також запросто міг вистрілити в неї стрілою з транквілізатором, від якого вона знепритомніє.

Там, у в’язниці, яку створив божевільний, кожна хвилина неспання була гірша за попередню. Щоразу вона на мить забувала, де зараз. Із заплющеними очима вона уявляла себе вдома, у своїй кімнаті. Їй наснився кошмар. Якийсь моторошний сюжет із переслідуванням, ­криками й перекошеними обличчями… Вона розсувала ­штори й сонце купало кімнату в своїх теплих променях, а мама кликала її на сніданок… От тільки розплющивши очі, вона знову бачила той самий зловісний калейдоскоп. Уперше її погляд зупинився на одній статті — про триріч­ну дівчинку, яка відійшла надто далеко від мами й утопилася в озері.

Кімнату освітлювала лампочка, яка ще жодного разу, відколи Жулі була тут, не гасла. Дівчина лежала на матраці, поринувши в роздуми, аж раптом почула якесь шкряботіння у кінці коридору. Вона побігла на той звук, як собака кидається до миски з їжею. У намальованому прямокутнику на підлозі з’явилася таця з їжею. Таця, яка стала її винагородою, коли вона змирилася з тим, що мусить приклеїти на дошку статтю про власне зникнення.

Вона подивилася на принесені харчі. Чашка молока, йогурт, кілька круасанів і пластикова ложка. Отже, там, у зовнішньому світі, був ранок. Потім вона кинулася на підлогу й натиснула на віконце, через яке поневолювач тричі на день подавав їй усе необхідне для життя. Воно не зрушило з місця ні на сантиметр. По той бік вочевидь був замок.

— Чому ти ховаєшся?! Відчини двері!

Вона ніколи не бачила ні рук, ні обличчя свого ката. Не чула його голосу. Кат прочиняв віконце, пропихав туди тацю і одразу зачиняв. Прочекавши так довго, Жулі зрозуміла, що наступну порцію їжі вона отримає лише тоді, коли поставить тацю точно на те саме місце — у клятий прямокутник, намальований на підлозі, щоб він міг дістати її, не заходячи досередини.

Жулі сіла на ліжко з дарами від свого поневолювача на колінах. Свіжі круасани!.. Отже, цей кінчений психопат ішов вулицею, усміхався людям, вітався з пекарем — «Добрий день, мадам! Як ваші справи? Мені, будь ласка, пару круасанів!» — і при цьому він викрав молоду дівчину. Жулі майже чула, як продавчиня з усмішкою відповіла: «Гарного дня, пане Траскмане! Пишіть нам гарні історії!». Можливо, у нього навіть були сусіди. Діти, що граються на вулиці, за кілька метрів від нього, чоловік, який доглядає свій сад і ввічливо вітається з ним, навіть приблизно не уявляючи, що відбувається по сусідству.

Жулі розламала круасан на крихітні шматочки й повільно жувала, щоб розтягнути сніданок. Адже після цього сніданку їй лишалося тільки чекати обіду. Мабуть, доки що він вирішив не показувати свого обличчя. Вона ретельно жувала, дослухаючись, як клацають її зуби. Жоден сторонній звук не порушував похмурої тиші її в’язничної камери, окрім дзижчання вентилятора під стелею. Щось усередині нього стукало об лопаті, шматок металу чи щось подібне. Напередодні ввечері вона намагалася накрити голову подушкою, щоб більше не чути цього нестерпного клацання, але вентилятор на пару з лампочкою тепер займав весь простір у її черепній коробці. Як довго вона протримається, перш ніж збожеволіє?

Закінчивши сніданок, вона поставила тацю на місце, незважаючи на шалене бажання розбити її об двері. Шпигунське око, озброєне дротиками з транквілізатором, безсумнівно, спостерігало за нею. Тож вона мудро здалася. Не провокувати його, навіть якщо вона мріяла встромити спицю в одну з тих дірок. Здаватися зламаною, щоб він принаймні підійшов і поговорив з нею. Жулі намагалася тримати себе в руках, але пальці тремтіли й серце калатало. Що це було — тривога чи те лайно, яке він впорснув їй?

Вона підвелася і почала ходити по кімнаті. Це пішло їй на користь. Крокуючи кімнатою, вона запам’ятала точну кількість кроків між кожним предметом меблів, кожним кутом. Усього двадцять один крок, щоб обійти весь ­простір.

Вона поставила собі мету: зробити це п’ятдесят разів поспіль. Завжди треба ставити перед собою цілі — цього вона навчилася завдяки спортивним змаганням. Вони допомагають вистояти, надихають на боротьбу й дають змогу бачити перспективу. Перші кілька підходів вона лічила кроки. Потім котрогось разу вона забула порахувати. Вона навіть забула, що ходить. Жулі думала про своє минуле життя, навчання у старших класах, про своїх друзів, про собаку… Про батьків… Вона вже бачила сніг на вершинах гір і верхівки сосен у долині. На повній швидкості вона мчала вниз по схилах, сп’яніла від запаху сирої землі.

Жулі уявила, як батько шукає її, оглядає кожен сантиметр лісу, як вигукує її ім’я на річковому березі й схилах яруг. Її тато — не з тих, що здаються. А потім дівчина подумала про маму, якій дуже не подобалося, коли дочка їздила на велосипеді сама в гори. Боялася, що з нею може статися нещасний випадок, що вона може невдало впасти. Якби тільки вона могла подати їм знак, що вона тут, жива, неушкоджена, що скоро повернеться додому! Вона віддала б усе, щоб їх заспокоїти.

Це її вина. Ніколи й нізащо вона й близько не повинна була підпускати цього хворого виродка. Навіщо вона взагалі перетнулася з ним? Чому поїхала в шале біля Чорного озера, нікому ні слова не сказавши? Чому дозволила йому повірити, що він може зробити її своєю іграшкою? Яка ж вона була наївна! Все, що їй потрібно було зробити, це посвятити в таємницю свою подругу Луїзу, і зв’язок із татом, хоч і досить умовний, але був би встановлений. Її батько був чудовим слідчим, він би перевірив цю зачіпку!

— Пробач, — голосно промовила вона, сподіваючись, що її мучитель слухає її. — Це гидко — те, як я покинула тебе… Я знаю. Гидко й боягузливо. Але я боялася, боялася втратити все, боялася покинути своє життя. Мені дуже шкода. Усе мало бути інакше. Ми можемо поговорити про це, якщо хочеш. Ми можемо знайти якесь рішення. Я впевнена, що його можна знайти.

Ніякої реакції. Нічого не відбувалося, тож вона заповзла на ліжко й заплакала. Вона часто зривалася, знала, що слабка, і сльози текли самі собою. Її охопив глибокий відчай. Вона не бачила виходу із цієї в’язниці. Могла стукати, кричати — ніхто її не почує. Якщо Калеб Траскман не принесе їй їжі, якщо перекриє воду, вона помре. Він був тією рукою, яка годувала рибу в акваріумі. Усе дуже просто.

Вона в полоні Калеба Траскмана, і цілком усвідомлює, що він не ризикне відпустити її живою. Він побудував усе це для неї. За його наказом прийшли робітники, щоб обшити стіни звукоізоляційним поролоном і підвести сюди воду й електрику. І ніхто з них не поцікавився, навіщо це? Жоден з них не дивився новин? Жулі гнівалась на них — тих людей, що насолоджуються свободою, хоча опосередковано були відповідальні за її нещастя.

Щоразу, коли дівчина дозволяла собі виплакатися, їй ставало легше. Вона навіть із подивом виявила, що налаштована оптимістично. Жулі переконувала себе, що сотні поліціянтів невтомно шукають її зі службовими собаками. Що про неї говорять по телевізору. Шукають свідків. А в соціальних мережах збирають на пошуки людей. Що невдовзі відчиняться двері й вона зможе обійняти своїх батьків. Це буде найщасливіший день у її житті.

Але двері не відчинилися.

Ні того дня, ні наступного.