Лабіринти

42

– Полегшало? На, випий…

Лізанна сиділа на підлозі в кутку майстерні-­студії, ледве оговтавшись від вихору думок у голові. Вона схопила чашку, яку їй простягнула жінка.

— Дуже солодка, як ти любиш, — сказала вона.

Лізанна піднесла гарячу каву до вуст. Вона змерзла.

— Здається, твої проблеми стали ще серйозніші, — мовила жінка, не зводячи очей з Лізанни. — Таке враження, що, на відміну від першого разу, ти навіть не можеш пригадати, хто ти… Можу тебе запевнити, що навіть якщо ти погладшала на кілька кілограмів відтоді, як ми востаннє бачилися, ти однак залишилася тією самою Аріадною, яку я знаю. А ти ким себе вважаєш?

Лізанна простягнула їй своє посвідчення особи. Жінка, ошелешена, довго роздивлялась його.

— Ого!.. Нічого не розумію. З вигляду як справжнє. Звідки воно в тебе?

Лізанна нічого не відповіла. Її співрозмовниця повернула їй картку, дивлячись дівчині в очі з явним сумом.

— Мене звати Єлизавета, але всі називають Заза, — відрекомендувалася. — Ми разом малювали тут багато років. Ти, мабуть, і про це забула.

— Розкажи мені, будь ласка, все, від початку до кінця, — ледве спромоглася вимовити заціпеніла Лізанна.

Заза зняла свою перуанську шапку, звільняючи каскад чорного волосся, яке вже починало сивіти. Відсунула мольберт і сіла біля стіни обличчям до Лізанни. У підошві одного з її черевиків зяяла дірка.

— Усе — відтоді, як ми познайомилися?

— Так, відколи ми познайомилися…

— Одного ранку я знайшла тебе під мостом Сен-Мартен. Це було… боже, років п’ять тому… Ти лежала на землі, не дуже чиста. На тобі були джинси, футболка і картуз DHL. Знаєш, такі носять кур’єри. Від тебе трохи тхнуло багнюкою або чимось подібним. Очевидно, ти там заснула… Так і не змогла сказати мені, звідки прийшла. Насправді, ти втратила пам’ять, і не якось епізодично, а цілковито — ти втратила все своє минуле. Все, що у тебе залишилося від минулого життя — купюра в десять євро. Ти не мала при собі документів, нічого, за що можна було б зачепитися. Єдине, що ти пам’ятала — своє ім’я: Аріадна.

— Аріадна! — повторила вражена Лізанна.

— Просто Аріадна, так. Я хотіла відвести тебе в поліцію, але ти влаштувала істерику й відмовилася. Було видно, що ти до смерті налякана і від когось ховаєшся. Ти була схожа на поранену тваринку.

Лізанна здригнулася. Усе це було неможливо, ця жінка помилялася. Її звати Лізанна Барт, вона живе в Руані й працює в «Нормандському віснику». Вона просто ненадовго приїхала в Ле-Меніль, щоб продати свій будинок, і якби не той триклятий конверт в абонентській скриньці, її нога ніколи не ступила б сюди. Ось правда!

Заза запалила самокрутку і затяглася.

— Я тобі не пропоную, ти не куриш, — сказала вона, випустивши білу хмаринку. — Тобі не було куди йти, тож я привезла тебе до Фрігоса. Ось, іди подивися…

Вона зморщилася, піднялася і повела Лізанну в кінець коридору. Там відчинила двері й вони зайшли до приміщення, схожого на звичайну однокімнатну квартиру. Старе ліжко біля стіни, обігрівач, місце, недбало облаштоване під кухню, туалет і подобу ванної кімнати. Вікно виходило на вимощене бруківкою подвір’я, через яке сюди прийшла Лізанна.

— Це моя домівка. Я найстарша у Фрігосі, мені до­зволяють тут жити вже понад десять років. Я лише маю платити за воду й електрику. Це не Візантія, сюди може зайти будь-хто, але я не проти. Мені нема на що скаржитися — я все ж таки живу в центрі Парижу! І доки я маю можливість малювати — я щаслива. Я купила тобі одяг і матрац у секонд-генді, і всі ці роки ти спала саме тут, ліворуч. Я дбала про тебе, і, не буду брехати, мені було добре, коли ти була поруч.

Ніщо з того, що вона казала, не пробудило спогадів у Лізанниній голові. Коли вони повернулися в коридор, вона була абсолютно розгублена.

— Ти ще й місяця не пробула тут, як стала малювати цей лабіринт, і почала зі стіни, — Заза вказала на мурал, перед яким вони стояли. — Ти почала з того кутка і ніяк не могла зупинитися. Ти не мала техніки, але відчувався художній хист. Я ніколи не бачила нічого подібного. На сходах ти практично балансувала на перилах, разів п’ятнадцять ти могла впасти й розбитися, але вперто вимальовувала цей клятий лабіринт. Мовби не з власної волі, не думаючи. На весь цей лабіринт у тебе пішло три дні. Що найдивніше — це справді лабіринт, тобто… У нас тут дехто перевіряв, пройшли його від початку й до кінця, і в ньому справді лише один вхід і вихід, і між ними одна-єдина правильна дорога. Це було… просто божевілля якесь!

Лізанна намагалася слухати, бо мусила, якщо планувала далі просуватися у своєму розслідуванні. Але все, чого вона справді хотіла — вибратися звідси якомога швидше.

— Після цього я показала тобі кілька прийомів, і ти дуже швидко навчилася й стала чудово малювати. Щось було в твоїх малюнках… Темрява, яка нікого не лишала байдужим…

Потім вона провела пальцями по Мінотавру.

— Ти написала це за один день, здається, років зо два тому. Чесно кажучи, я завжди думала, що твої роботи пов’язані з твоїм минулим, з тим, що спричинило твою амнезію. Ти, мабуть, багато пережила, перш ніж опинилася під тим мостом. Я не психіатр, але зазвичай таке буває з людьми, які зазнали насильства…

Вона затягнулася сигаретою, і в тиші почулося потріскування тютюну.

— Я цього точно не знаю… але, думаю, фарбами на полотні ти вимальовувала всі болі й жахи, які переповнювали твою душу. Тебе навіть помітила Матильда.

— Матильда?

— Ой… Вибач. Матильда керує галереєю в 6-му окрузі й частенько заходить у Фрігос. Їй подобається давати шанс невідомим художникам. Цього разу вона шукала вигадливі роботи. Її одразу захопили твої картини, і минулого року вона організувала твою виставку. Це було прекрасно, ти була дуже щаслива й пишалася собою. І я теж тобою пишалася. Це навіть принесло тобі трохи грошей, адже три картини придбали. Початок твоєї слави. Насправді нам було дуже добре вдвох, ми жили своїм маленьким життям. Але мушу сказати, що десь за чотири місяці після твого приїзду сталося дещо дивне. Ти забула, що ти забула.

— Як це? Нічого не розумію.

Заза знизала плечима.

— Я теж нічого не зрозуміла. Одного ранку ти вже не пам’ятала, що я підібрала тебе під мостом, але згадала події, які були раніше. Ти почала мені розповідати, що живеш із батьками в передмісті, що вони вигнали тебе з дому, бо їм набридли твої мистецькі вибрики, а ти ніяк не бралася за голову. Мовляв, саме з цієї причини ти прийшла у Фрігос і саме там ми зустрілися і потоваришували… Найгірше те, що ти, здавалося, вірила в усе, що кажеш.

Це здавалося дуже схожим на те, що Лізанна читала про фальшиві спогади й патологічні конфабуляції. «Не довіряйте своїй пам’яті», — писали фахівці. Люди з таким розладом твердо вірили в те, чого ніколи не існувало. І все ж, хоч вона й думала, що мозок її обманює, одночасно була впевнена, що вона точно не ця Аріадна, адже це було абсолютне безглуздя. Вона не могла повністю забути всього свого попереднього життя. Це немислимо.

— А що було далі? Аріадна… тобто я… зрештою пі­шла звідси?

— Минулої осені, десь у жовтні, прийшла одна жінка. Журналістка. Її звали Лізанна Барт, як написано в твоєму посвідченні. З рудим волоссям і татуюванням ловця снів на шиї. Думаю, у неї теж було щось із головою.

Лізанна мовчки кивнула.

— Вона шукала тебе, бо бачила твої картини на виставці, яку організувала Матильда минулого літа. Розпитувала тебе про твої картини з лабіринтами. Вона дуже хотіла дізнатися, звідки ти отримуєш натхнення. Коли зрозуміла, що не доб’ється від тебе відповідей, вона була у відчаї. Тому я відвела її вбік і сказала, що ти втратила пам’ять, що ти цього не усвідомлюєш, але це не заважає тобі жити і…

Вона стиснула губи, вигляд у неї був украй серйозний.

— І що було далі?

— Вона розповіла, що вже кілька місяців працює над статтею, присвяченою насильству в мистецтві, і натрапила на фільм, у якому дівчину піддавали різним тортурам, деякі з яких вона мені описала. Мене досі пересмикує…

Наче на доказ своєї щирості вона показала гусячу шкіру на передпліччі.

— Ще вона сказала, що в тому фільмі побачила такі самі лабіринти, як на одній з твоїх картин у «Blue Arts Factory». Так вона знайшла тебе. І після того, що я їй розповіла, вона переконалася, що твоя дивна амнезія якось пов’язана з цією історією, що тобі довелося пережити неабияку травму. Теорія, з якою я була схильна погодитися.

Заза подивилася на кінчик сигарети, востаннє затягнулася й загасила її в попільничці.

— Вона просила мене переконати тебе переїхати до неї. Пообіцяла, що ти зможеш залишатися там і малювати стільки, скільки захочеш. Вона була така доброзичлива, що я одразу їй довірилася. Видно було, що вона зробить усе можливе, щоб допомогти тобі відновити пам’ять і зрозуміти, що з тобою сталося. Тож, хоч як добре мені було тут із тобою… ми були як пара… розумієш, було б нечесно далі дозволяти тобі брехати собі. Мені було сумно, але я мусила тебе відпустити. Я думала, що ти колись повернешся. Але ні, ти не поверталася. Себто — до сьогодні. І, чорт забирай, твоя проблема нікуди не ділася!

Заза засунула руки в кишені свого різнокольорового светра.

— Я не розумію фокусу з посвідченням особи. Ти ніби зайняла місце тієї дівчини — справжньої Лізанни. Але якщо ти на її місці, то де вона сама? Ти повинна принаймні це пам’ятати, чи не так? А де ти зараз живеш? Досі в її будинку?

Перед очима в Лізанни знову постало розіп’яте і висушене тіло жінки з татуюванням на шиї. Вона відступила назад до сходів, грізно показуючи перед собою вказівним пальцем.

— Ти несеш якусь нісенітницю. Я — не твоя клята Аріадна, чуєш? Я не маю з нею нічого спільного!

— Аріадно, послухай…

Але вона вже не слухала. Кинулася сходами вниз, її очі були затуманені сльозами. Вона тікала з цього проклятущого лабіринту, який безжально тиснув на неї. Вона не могла цього намалювати. Не могла!

— Що сталося з тією журналісткою, Лізанною? Скажи мені! — кричала Заза через поручні, марно намагаючись її втримати.

Не в змозі зупинитися, Лізанна вибігла на подвір’я, де глибоко вдихнула свіжого повітря.

Потім витерла очі кінчиками пальців. Усе це був лише поганий сон, і вона сподівалася знайти в своєму будинку в Ле-Менілі докази того, що не божевільна.

* * *

Їдучи додому, Лізанна згадала про пограбування, про свою заяву в поліцію. Вона досі пам’ятала обличчя поліціянта, який надрукував її заяву. «Прізвище, ім’я, адреса, обставини», — запитав він її.

Потім вона заповнила цілу купу документів онлайн. Щоб отримати нове посвідчення особи, їй знадобилося свідоцтво про народження, фотографія, підтвердження адреси, потім вона заповнила анкету Центру реєстрації адміністративних форм, де, перш ніж підписати її, мала вказати свій цивільний стан, адресу та різні дані, що стосувалися обставин пограбування її будинку. Інакше кажучи, факт наявності документа на ім’я Лізанни Барт не доводив, що вона була Лізанна Барт. Можливо, вона користувалася чужими документами.

«Ні, ні, ні. Це чисте божевілля», — подумала вона.

Вона робила все можливе, щоб заспокоїти себе. Але найменший аргумент, який вона знайшла, щоб продемонструвати непослідовність історії Зази, міг бути відкинутий контраргументом. Вона хотіла б зателефонувати комусь — комусь із друзів, хто міг би запевнити її, що вона справді Лізанна. Проблема полягала в тому, що, хоч скільки вона думала, ніхто не спадав їй на думку, окрім її колег у Руані. Що стосується того, що вона знала кожен куточок цього будинку, то це не було дивним, враховуючи, що вона прожила в ньому кілька тижнів.

Вона замислилася, пригадала події останніх кількох днів і почала уявляти цей божевільний сценарій, переконана, що знайде в ньому суперечності, знайде те, що просто неможливе. Їй довелося офіційно підтвердити, що вона — Лізанна Барт. Звісно ж, вона не та Аріадна, яка, мов зозуля, оселилася в чужому гнізді, навіть не підозрюючи про це.

«Гаразд, тож почнімо з абсурдної гіпотези, що я Аріадна, а жінка з татуюванням на шиї — справжня Лізанна Барт…».

Вона кинулася до шафи. Там знайшла штани та кілька суконь, яких не одягала. Досі вона якось не звертала уваги на вміст гардеробної. І вельми здивувалася, чому не взяла всього цього вбрання до Руану, коли їхала…

«Вона щойно забрала мене з Фрігоса. Ми проводимо дні разом, вона бере мене під своє крило, хоче, щоб до мене повернулася пам’ять. Потім відводить мене до цього психіатра, лікаря Мартіна. Тим часом вона й далі намагає­ться розкопати походження того фільму. А ще є всі ці газети в коробках… Очевидно, вона перечитує новини? Можливо, знайшлась якась підказка, яка скерувала її шукати далі саме серед новин? Вона сподівається натрапити на статтю про зникнення дівчини, в якій вона впізнає жертву з фільму — і дізнатися, хто вона? Чи переглядає справи зниклих безвісти? У кожнім разі їй вдалося ідентифікувати Ромі. Можливо, навіть із моєю допомогою. Можливо, я брала участь у її розслідуванні».

Вона понюхала парфуми у ванній кімнаті й поди­вилася на гігієнічні засоби. Де вона їх купила? Коли? Чому вона не пам’ятає, як користувалася феном, хоча він увімк­нений у розетку?

«Настає момент, коли сліди приводять Лізанну до Мельцера. Вона має намір піти на небезпечний крок. Вона знає, що все може змінитися. Вона обачливо ховає бобіну в абонентську скриньку, яку просто орендувала на власне ім’я. А мене — з моїми картинами, її архівом і всім необхідним, щоб пережити кілька днів самостійно — помістила в безпечне місце в Атіс-Монсі. Вона залишає мені записку: я повинна зв’язатися з лікарем Мартіном, якщо вона не повернеться…».

Вона зупинилася посеред коридору, мов на щось наскочила. Чому вона досі не бачила цих чортових суперечностей?

«Лізанна потрапляє в пастку, її катують і вбивають у підвалі в Сен-Морі. Поки я ховаюся в Атіс-Монсі, Мельцер і його поплічники вдираються до будинку в Ле-Менілі, щоб забрати бобіну. Вони перевертають усе догори дном, можливо, від люті, а може, щоб зімітувати справжнє пограбування. Але вони не знають про моє існування, не знають, що Ромі впізнали, з будинку йдуть з порожніми руками. Зі свого боку, не маючи новин від Лізанни, замість того, щоб виконати її рекомендації, я повернулася в Ле-Меніль. Заходжу до будинку, бачу, що хтось сюди вдерся, і…».

І в цьому була проблема. Чому вона раптом забула все і опинилася на місці Лізанни Барт? Навіщо їй телефонувати в поліцію і повідомляти, що вона щойно стала жерт­вою пограбування, і при цьому за якісь секунди перекреслити все своє попереднє життя? Звичайно, ця історія не витримувала критики.

Трішки заспокоївшись, вона раптом зрозуміла, що ні на стінах, ні в рамках нема її фотографій. Сімейних альбомів теж ніде немає. Вона полізла на горище. Пробралася аж у найвіддаленіший куток горища і зібрала батькові плівки. Різдвяні свята, дні народження, відпочинок… Вона негайно спустилася вниз, її серце вискакувало з грудей, і знову ввімкнула проєктор у розетку. Встановлюючи плівку з коробки під назвою «Лізанна: перше причастя», вона зрозуміла, що від тієї події залишилися тільки невиразні спогади. Горіли свічки, ошатно вбрані діти, звуки дзвонів… Але жодного обличчя. Просто невиразні силуети.

З клубком у горлі вона натиснула кнопку відтворення. З’явилося розмите зображення, а потім риси обличчя жінки — її матері. Вона усміхалася в камеру, на ній був капелюшок з вуаллю і елегантний синій костюм. Мама стояла в проході церкви. Лізанна знала, що це її мати, але, побачивши її, не відчула ні найменших емоцій. Мовби стороння особа спостерігала чужі моменти щастя. Той, хто увічнював цю подію, широким рухом камери зняв усіх присутніх. Вона взагалі нікого не впізнавала. Хто всі ці люди?!

Хлопчик років десяти зі свічкою в руці очолював процесію. Потім камера наблизилася до маленької дівчинки в третьому ряду. Дівчинка зирнула в об’єктив коротким зосередженим поглядом. І Лізанні довелося спертися на найближчу стіну, щоб не впасти. Та дівчинка… То була не вона!.. То була… Руде волосся і чорнезні очі. Дитяча версія жінки, розіп’ятої в підвалі.

Похапцем Лізанна зупинила проєктор, зняла плівку й тремтячи від хвилювання ледве спромоглася заправити іншу. Катання на лижах, сніг… і знову ця дівчина… Цього разу їй уже шістнадцять чи сімнадцять років… Шокована Лізанна відступила на кілька кроків назад. Вона схопила портрет батьків, що стояв на комоді. Її батьки… Двоє зовсім чужих людей, які були частиною її фальшивих спогадів і не мали з нею нічого спільного.

Адже весь цей час була тільки одна самозванка.

І цією самозванкою була вона.