Лабіринти

38

Адреналіновий шторм. Її серце калатало. Жулі здалося, що яремна вена ось-ось лусне, і на якусь частку секунди їй захотілося здатися. Та було вже пізно відступати. Швидким і безшумним рухом вона просунула пальці під кофту, як і планувала, і взялася за лезо. Затамувала подих, коли почула швидкі кроки Калеба.

За кілька секунд вона відчула дотик до плеча. Її мучитель нахилився над нею. Перевернув її. Вона ледве встигла побачити його круглі від паніки очі, три глибокі зморшки на лобі, страждання, що спустошило його обличчя, перш ніж вона вдарила ножем прямо перед собою. Лезо пройшло крізь светр, але майже одразу вдарилося об щось тверде, а потім вислизнуло вбік і випало з її рук. Траскман зі стогоном упав на коліна й притиснув долоні до рани на грудях.

Жулі поцілила занадто високо, кудись у груднину… Дівчина скочила на ноги так швидко, як тільки змогла, і потягнулася до пульта дистанційного керування на шиї Калеба, але той відсахнувся, щоб захистити його. Не злякавшись, вона потягнула за шнурок, щоб задушити його ззаду. Чоловік булькнув, наосліп спробував її вдарити, а потім мотузка обірвалася, відкинувши Жулі назад. Пульт упав додолу, надто близько до Траскмана, тож годі було навіть мріяти до нього дістатися.

— Ах ти жалюгідна суко!..

Він задихався, натискаючи кнопку. Жулі кинулася до виходу, коли двері вже зачинялися. Вона закричала. Дів­чині вдалося проскочити крізь щілину, повернувшись боком — й вона приземлилась посеред коридору. Світильник, умонтований у низьку сіру стелю, наштовхнув її на думку про підземелля. Однак вона не встигла проаналізувати ситуацію і кинулася праворуч. На стінах побачила мішанину жахливих малюнків, фотографій трупів або місць злочинів, газетних вирізок, як і в її в’язниці. Їх були сотні. Тисячі. Траскманове божевілля було видно всюди. Вона спустилася на три сходинки, за кілька метрів піднялася на три сходинки. Спробувала відчинити перші-ліпші двері, але вони виявилися замкненими. Спробувала наступні — виявила за ними лише цегляну стіну.

Далі стеля опускалася, з’являлося ще більше розвилок на дорозі, ще більше коридорів, ще більше дверей з обох боків. Цей будинок був велетенський, ненормальний, тут міг жити тільки божевільний. Вона повернула навмання і стала кликати на допомогу. Ішла по чорному бетону, пригнічена гігантськими обкладинками книжок Траскмана, розміщеними навколо. Жулі почувалась так, ніби перебуває за лаштунками проклятого театру або на знімальному майданчику кривавого фільму. В один момент вона опинилася в глухому куті. Чоооорт! Від молочної кислоти горіли її атрофовані м’язи, які вже відвикли до навантажень. Вона розвернулась і побігла назад. Тепер вона рухається у правильному напрямку. Жулі кинулася до книжкової шафи, наповненої до самісінької стелі книжками. Кімната була кругла, без вікон, із нішами, заставленими банками з дивними предметами всередині. Жулі навіть здалося, що вона побачила ягня з двома головами, перш ніж, задихана, штовхнула інші двері. Стіни. Коридор. У ній жевріла надія, але раптом Жулі побачила долі дрібні краплі крові. Виходить, тут щойно проходив Траскман. Як це могло статися?

Тобто вона ходила по колу. Калеб Траскман перетворив цей будинок на справжній лабіринт… Її охопив відчай. Її очі наповнилися слізьми. Вона блукала в лабіринті Мінотавра. Вона ніколи не зможе звідси втекти. Ступивши ще кілька кроків, за рогом зрозуміла, що опинилася там, звідки почала.

На потилиці відчула дихання, від якого мороз пішов по шкірі. Жулі обернулася. Калеб Траскман цілився в неї з пістолета для ін’єкцій. Коли він розтулив рота, ясна були червоні від крові.

— Хочеш знати, де я буваю, коли їду з дому? Дізнаєшся. І помреш.

Постріл.