Лабіринти

4

Темрява. Глибока, безпросвітна. Темрява, коли вона розплющує очі, і темрява — коли заплющує. Щоразу, коли вона кліпала очима, Жулі відчувала опір і шурхіт якоїсь тканини. Здавалося, що вона перебуває десь в іншому місці, далеко від світу людей. Повністю пов’язана зі своїм внутрішнім середовищем, із цим всесвітом циркуляції кисню, ударів серця, биття кров’яних тілець об стінки судин.

«Я жива!». Ця найперша думка спливла тієї миті, коли рефлекси поступилися місцем свідомості. У голові був туман, усі думки переплуталися, але Жулі знала: з нею сталося щось серйозне. Гул двигуна, відчуття швидкості, запах медикаментів навколо неї. І якась штука заважала їй ковтати. Можливо, це дихальна трубка? Очевидно, довелося зробити їй інтубацію.

Вона пережила серйозне падіння. Можливо, стався нещасний випадок. Так чи інак, зрозуміло одне: її стан критичний. Негайно треба щось робити. Її забере машина швидкої, їхатиме з увімкненою сиреною, щоб усі давали дорогу. Лікарня, операційна, анестезія, операція.

Не встигла ця ідея прорости, як мозок Жулі відкинув її. До того ж, це була не трубка, від якої так пересохло горло, а якийсь огидний шматок тканини. Брудна ганчірка, яку хтось запхнув їй до рота. Брудна ганчірка з присмаком мастила й дизельного пального.

Голова боліла, хвилями накочувалася нудота. Жулі відчула, як знову повертається у безодню, ніби пірнає під кригу, а потім з останніх сил повертається на поверхню, бо потребує повітря. Звуки, які вона намагалася вимовити, вібрували в її ніздрях і заледве долали бар’єр губ.

Тоді Жулі зрозуміла. Її руки скуті наручниками за спиною, ноги міцно зв’язані. Зап’ястки горіли, щиколотки боліли від сильного тертя одна об одну. Вона намагалася закричати, але стала задихатися. Пробувала знову й знову, старалася рухатися, як тільки могла.

З усіх боків натикалася на стіни. У процесі її увагу привернув віддалений глухий звук. Музика. Багажник. Вона зачинена в багажнику автомобіля!

Вибухнув шквал запитань. Де вона? Як усе це могло статися? Навіщо, чому її запхали в багажник? Її пам’ять сховалася за чорною завісою, якої вона не могла подолати. У голові паморочилося, мабуть, хтось їй щось уколов або ж бив її, аж доки вона знепритомніла. До неї поверталися лише спалахи, уривки незв’язних спогадів. Вона їде на велосипеді. Схил, скелі. Вона в класній кімнаті. Сміється. Вона їсть піцу зі своєю подругою. Вона танцює. Дорогу їй перетинає струмок. А потім — нічого, крім довгого-довгого тунелю темряви.

Серцебиття прискорилося, як під час спринту. З нею такого не могло статися! Тільки не з нею! Таке ставалося деінде, у великих містах, у телевізійних серіалах. Але не з нею — сімнадцятирічною старшокласницею, звичайною дівчиною. Її батьки не багатші й не бідніші за інших. Так, її можна назвати симпатичною, адже в неї блакитні очі, красиве темно-русяве волосся, спортивна статура. Але ж вона не фатальна красуня! Повно дівчат, стократ вродливіших за неї. І все ж… ії викрали. Це слово вразило її, як грім серед ясного неба. Звісно, її викрали, ні на що інше це не схоже.

Її збиралися зґвалтувати. А потім убити. Звісно, ніхто її на волю не відпустить. Певна річ, навіщо їм кудись її везти, щоб потім відпустити? Е ні, не було жодних сумнівів: її голе брудне порізане тіло знайдуть посеред поля чи на дні сміттєвого баку.

І ця музика, що лунала зовсім неподалік від неї, просто зводила її з розуму. Винуватець її страждань спокійно слухав радіо. Звичайний водій, який уважно дивиться на дорогу. Лише одна особливість: у нього в багажнику зв’язана дівчина.

Жулі заходилася щосили бити руками й ногами на­всібіч. Від ударів по її кінцівках мовби струм пройшов. Вона мусить звідси вибратися! Навіть якщо це означатиме викинутися на асфальт, навіть якщо це означатиме нашкодити собі. У фільмах так і робили — навіть із потяга стрибали. І їм завжди вдавалося.

Від раптового гальмування Жулі притисло до перегородки, яка відділяла багажник від салону. Автомобіль зупинився, але двигун далі працював. Почулися швидкі кроки, які стихли тієї самої миті, коли крижане повітря вдарило їй в обличчя. Минула частка секунди, а потім чиясь рука з усієї сили дала їй ляпаса по щоці. Біль пронизав аж до скронь. Потім невідомий грубо провів рукою по її шиї.

— Іще раз так зробиш — переріжу тобі горло! Зрозуміла?

Сльози Жулі полилися на пов’язку, яка затуляла очі. Дівчина кивнула, похнюпившись, зіщулившись, як загнана в пастку тварина.

— Якщо задихаєшся, дихай через ніс. І слину бережи, бо води не матимеш. Шльондра!

Кришка багажника різко грюкнула. Наступної миті машина рушила. І знову почалися душевні тортури. Тому що вона дещо помітила. Акцент. Чоловік говорив зі східноєвропейським акцентом. Саме з тих країн, де викрадають дівчат, тримають їх у підвалах, катують, тренують і продають за кордон як повій. «Шльондра». Вона дивилася новини. Знала, що або це, або смерть. Або це, або смерть…

Треба заспокоїтися. За будь-яку ціну треба заспокої­тися. «Якщо задихаєшся, дихай через ніс». Ніби у неї був вибір! Вдих, затримка, видих. Іще раз. Вдих, затримка, видих. «Іспанська партія. Пішак e4, пішак e5. Кінь f3, кінь f6». Незважаючи на те, як горіла її щока, вона уявляла фігури, шахівницю, уявляла обидві сторони, проговорювала перші ходи, аж до початку варіацій. «Кінь а5, захист Поллока. Пішак b6, захист Оуена…». Її серцебиття нарешті сповільнилося, вона відновила дихання. Можливо, усе це був лише кошмар, можливо, вона прокинеться — і все повернеться на свої місця.

Якби ж усе це було не по-справжньому!.. Лежачи на боку, вона підтягнула коліна до грудей, щоб зігрітися. Вона не гола. У що вдягнена? Кросівки, зимовий комбінезон, термокуртка. Так, усе на місці. Її звичайний одяг для їзди на велосипеді. Але хоч як вона зосереджувалася, останні спогади не поверталися. Однак інформація, що дійшла до її мозку, заспокоїла дівчину: він залишив її одягненою. Це було добре, навіть дуже добре, можливо, він усе-таки не скривдить її. Зрештою відчує докори сумління і залишить її на узбіччі дороги. Вона не бачила його обличчя, тож ніколи не зможе його впізнати. Щойно з’явиться нагода, вона благатиме його відпустити, присягатиметься, що нічого не скаже, пояснюватиме, що не має можливості дізнатися, хто він. «Коротка рокіровка. Кінь d4. Пішак b4».

Хвилини, що так повільно тягнулися, були пеклом. Бо кожна з них іще більше віддаляла її від домівки, від родини. Можливо, її взагалі везуть у чужу країну, де навіть батько її не шукатиме.

Скільки справ про викрадення було розкрито? У скількох випадках жертви повернулися додому живими? Ці питання роїлися в її голові, а тим часом хвилини перетворювались на години. Скільки годин уже минуло — три, п’ять, вісім? Надворі вже стемніло? Як довго вона була непритомна? Вона почала смоктати свій кляп, щоб зібрати трохи слини. У неї так пересохло в горлі! І на довершення всього, невдовзі вона не зможе більше стримуватися: їй доведеться помочитися під себе.

Гарчання двигуна змінилося. Тепер водій то знижував швидкість, то прискорювався. Вона чула, як цокає індикатор, відчувала відцентрову силу на поворотах. Машина зупинялася, потім укотре рушала. Вони були в місті. Це означало, що десь поблизу є люди. Можливо, прямо тут, за кілька метрів. Якби вона знову почала битися об метал і кричати, то дала б собі шанс на допомогу. Вона швидко відкинула цю дурну й небезпечну ідею. У разі невдачі цей хворий виродок уб’є її, не вагаючись.

Минуло ще трохи часу, перш ніж машина сповільнилася. У своєму темному світі Жулі чула постукування по металу. Надворі йшов град. Вона також чула пориви вітру, тепер настільки потужні, що проникали крізь щілини в її в’язниці на колесах. Транспорт трусило, дорога була всіяна вибоїнами та нерівностями. Тоді вона зрозуміла: її везуть у якесь віддалене місце, бо пора. Час покінчити з нею.

Уперше замовк двигун. Коротке полегшення, викликане тишею, змінилося жахом. Вона так сильно притиснулася до дна багажника, що відчувала кожен його сантиметр на своїй спині. Дівчина плакала. Жулі не хотіла більше йти звідти. Двері грюкнули. Клацання, кришка відчинилися. Вона зрозуміла: те, що вважала градом, насправді було піском. Пісок, який вітер наніс у її в’язницю.

Пекучий біль паралізував її плече. Потім печіння розійшлося по м’язах. Наче пучок вогню, що поширився на її руку, тулуб, щелепу. Загальна анестезія. Останнє, що почула Жулі, перш ніж провалилась у небуття, були ці слова — слова іншого чоловіка, цього разу без акценту, які він прошепотів їй на вухо:

— Ти думала, що безсмертна?