Лабіринти

25

Їй негайно треба випити, щоб збадьоритися. ­Лізанна схопила пляшку віскі, яка вціліла після ­вторгнення грабіжників. Налила собі велику склянку й добряче ковтнула, трохи скривившись. Вона терпіти не могла міцних спиртних напоїв, але знала, якими ефективними вони бувають. Чекаючи, доки він почне діяти й допоможе зняти стрес останніх кількох годин, вона дивилась на чорну коробочку і флешку, що лежали на столі у вітальні. Що ж їй робити з цією бридотою?

По-перше, їй довелося приховати ці дві версії фільму, про всяк випадок. Який такий випадок? На випадок, якщо вони повернуться? Вона почувалася такою самотньою у цьому великому ізольованому будинку. Незважаючи на те, що змінила замки й зачинила віконниці, страх підказував їй, що ніщо не завадить зловмисникам проникнути всередину. Настільки, що вона завагалася: може, оселитися у готелі, чи негайно повертатися до Руа­ну? Щоб заспокоїтися, повторювала собі, що грабіжники не могли знати, що ця плівка в неї. Вони спробували щастя майже три місяці тому, шукали всюди, нічого не знайшли й забралися. Крапка.

Вона розстібнула чохол однієї з диванних подушок, ножем розрізала поролоновий наповнювач і запхнула коробку всередину. Після чого все повернула на місце, викинула зайвий поролон, спробувала опертися на подушку. Чудово! Просто й ефективно. Що ж до флешки, то її вклала в чайний пакетик, який потім залишила на дні шухляди, серед купи кухонного начиння. Так, щоб ніхто не помітив. Цієї миті вона зауважила, що віскі починає діяти. Але як тільки склепила повіки, знову побачила ті бридкі свинячі голови, фонтан крові з горла жертви, чоловіка з бичачою головою прямо з Дантового пекла. Імовірно, ці образи переслідуватимуть її ще довго.

Лізанна встала й увімкнула музику, щоб порушити нестерпну тишу. «Voyage, Voyage». Бадьорий голос Дезір­лесс{13} підняв дівчині настрій. Вона нашвидкуруч приготувала собі щось поїсти, а потім зателефонувала колезі.

— О, Лізанно! — вигукнув він, піднімаючи слухавку. — Я саме збирався написати тобі. Щойно надіслав тобі електронкою цифрове видання газети «Journal du Centre», яка тебе цікавила.

— Я знала, що можу на тебе покластися! Вибач, що турбую, але хочу попросити про ще одну маленьку послугу…

Вона почула звук стукання посуду. Наближалася восьма година вечора. Патрік, очевидно, готувався сісти за стіл.

— Добре. Але з тебе вечеря в ресторані.

— Будь-який ресторан, який тобі подобається.

— Я слухаю.

— Ти ще маєш контакти в поліції? Мені треба дізнатися власника номера мобільного телефону.

— І це ти називаєш маленькою послугою? Чорт забирай, Лізанно, у що ти в біса вплуталася? Спочатку ти просиш у мене стару лімузенську газету, а тепер персональні дані. Тільки не кажи мені, що ти просто прибираєш у будинку.

— Хтось видає себе за мене, і в мене через це виникло чимало адміністративних проблем. Мені вдалося знайти лише номер мобільного телефону Лізанни-самозванки, але…

— Так напиши заяву в поліцію! — порадив Патрік. — Якщо у тебе є номер, поліціянтам не складе труднощів знайти цю людину.

— Це… складно. Довірся мені, і я все поясню, коли повернуся, добре?

— Мені доведеться докласти чимало зусиль, щоб знайти власника номера, ти про це знаєш?

— Так.

— Я зроблю це, Лізанно. Але краще, щоб це було справді важливо.

— Запевняю тебе, що так і є. Ти чудовий. Дякую, Пат­ріку.

Лізанна попрощалася і поклала слухавку. За дві хвилини вона була у своїй кімнаті, сиділа на ліжку, схрес­тивши ноги, а склянка віскі стояла на тумбочці. Лише нічник освітлював кімнату. Дівчина увімкнула ноутбук, перевірила електронну пошту й виявила, що більшість нових листів стосувалися роботи. Лист від Патріка був найсвіжіший. Вона натиснула на прикріплений PDF-файл. З’явилася перша сторінка «Journal du Centre», ідентична неповній тій, що була у неї в руках. Її колега добре впорався із завданням. Задоволена Лізанна прокрутила коліщатко мишки до відсутньої сторінки. Там її погляд одразу впав на портрет, розміщений вище, у лівій колонці. Вона притиснула долоню до губ, важко дихаючи. О ні…

Вона негайно відсунула ноутбук і побігла вниз сходами по зелену теку, яку дав їй Генрі Кобб. Повернувшись до кімнати, вона відкрила її і дістала фотографію жертви з фільму. Сумнівів не було. Обличчя були однакові.

Тоді її погляд упав на статтю.

У Ліможі зникла безвісти молода жінка

У вівторок, двадцять восьмого липня, увечері безслід­но зникла 21-річна жінка. Вона була вдягнена в сині джинси, бежевий светр з високим горлом, на ногах мала білі кросівки. О 19:30 вона вийшла з музичної школи, куди ходить грати на фортепіано. Імовірно, додому йшла через парк Віктора Тюї. Відтоді її ніхто не бачив. Вона не повернулася додому, мобільний телефон перестав відповідати.

Поліція активно розшукує цю молоду жінку. Її прик­мети: зріст — приблизно 170 см, середньої статури, очі карі, довге каштанове волосся. Особливі прикмети: велике татуювання на лівій литці.

Згідно з інформацією, яку зібрали слідчі, дівчину люб­лять усі, хто її знає, проблем із законом чи оточенням не було. Її звати Ромі, живе з батьками, навчається на факультеті географії в університеті. Якщо ви маєте якусь інформацію про неї, щось бачили або чули, просимо негайно зателефонувати до найближчого відділку поліції.

Лізанна схопила склянку віскі й вихилила до дна. Її відкриття перевершували все, що вона могла уявити. Минулого літа Ромі викрали. І її вбили в жахливий спосіб. У неї були докази. Така собі посилка-бомба, якої вона не знала, де і як позбутися. Її руки тремтіли, коли вона вводила у браузері «зникнення», «Ромі», «Лімож». Результатів не бракувало. Вона переглянула найперші сайти: втручання прокуратури, свідчення родичів, брифінги для преси… Існувала навіть група у фейсбуці під назвою «Знайдемо Ромі», де на фото профілю була розміщена світлина дівчинки з батьками.

Лізанна погортала дописи в групі з клубком у горлі. Розслідування зайшло в глухий кут. Останнім публікаціям було кілька тижнів. Підтримка згасала, дописи з’являлися дедалі рідше. Мало-помалу ця дитяча усмішка канула в безвісність забуття. Гарячково Лізанна повернулася до верхньої частини сторінки соцмережі й стала вдивлятися в обличчя матері й батька дівчини. На фото вони були щасливі, але тоді були з донькою і точно не могли подумати, що таке пекло може впасти на їхні плечі. Вона уявила собі їхні зруйновані життя, їхній біль. Щогодини кожного дня вони думали тільки про те, жива їхня дочка чи ні.

А вона — знала. Вона, мабуть, була єдиною, хто знав правду — окрім монстрів, які це зробили. Точніше, не єдиною. Аріадна теж була в курсі, оскільки натрапила на статтю про зникнення. І, можливо, самозванка теж. Лізанна пригадала безліч коробок з газетами в покинутому будинку. Невже вони обидві намагалися ідентифікувати жертву фільму, переглядаючи новини в пошуках її обличчя? Це здавалося надто неймовірним. Можливо, вони мали інші більш точні елементи, щоб керуватися ними у своїх пошуках… Неможливо знати на­певно.

Перш ніж повернутися до Руану, Лізанна піде в поліцію і розповість усе, як є. У неї не було вибору, хоча вона, імовірно, втягне студента в неприємності. Але спершу вона мала намір натрапити на слід дівчини з фіолетовим волоссям. Підібратися ближче до цих покидьків. Це буде додаткова інформація, яку вона могла б надати поліції. Фліки не схвалять того, що вона не прийшла раніше, і в неї навіть можуть бути проблеми, але байдуже. За Ромі треба помститися. Ці свині — це слово їм дуже пасувало — мали заплатити, хоч би хто вони були, хоч би де ховалися.

Лізанна подивилася вгору. На лівій стіні по діагоналі рухалося біле сяйво. Нічого особливого. Просто фари автомобіля, що проїжджав вулицею між її будинком і стадіоном. Тільки рухався він значно повільніше, ніж зазвичай. Лізанна одразу нахилилася до нічника й вимкнула його. Обережно підійшла до вікна. Надворі була непроглядна темрява, але метрів за двадцять вона побачила якийсь великий позашляховик на зразок американського пікапа, з відкритим багажником. Водія розгледіти не вдалося. Автомобіль проїхав повз будинок, не змінюючи швидкості, і врешті-решт зник.

Лізанна усвідомила, що затамувала подих. Вона видихнула, щоб зняти тривогу. Її серце шалено калатало. Ця історія довела її до параної.

— Ти психопатка. Ніхто не може знати про цю бобіну.

Вона заговорила вголос, їй хотілося почути звук свого голосу, щоб заспокоїтися. Тільки-но вона почала приходити до тями, як її охопив новий сумнів. Вона спустилася в коридор, взулася, одягла куртку й вийшла на свіже повітря. Стала на узбіччі дороги й подивилася у вікно своєї спальні.

Крізь віконниці пробивалося світло. А що, як водій машини час від часу проїжджав тут вечорами, щоб ді­знатися, вдома вона чи ні? Лізанна втекла до Руану одразу після пограбування, не залишивши жодних слідів, жодної адреси. Може, вони терпляче чекали на її повернення, щоб раз і назавжди отримати цей фільм, якого вони не знайшли з першого разу?

Вона швидко повернулася всередину, замкнула двері на два оберти, понишпорила в шухляді й витягла електро­шокер. Він був одноразовий: одна ціль, один постріл. Дівчина перечитала інструкцію: зняти з запобіжника, прицілитися, бажано в тулуб або спину, вистрілити. Електроди проникають крізь одяг. Коли вони встромлялися в плоть, відправлять нападника в нокаут на п’ять хвилин.

Можливо, вона помилялася, але якщо ні, то вона в небезпеці, і навіть електрошокер не дуже допоможе.