Цифрова фортеця

Розділ 14

Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою — геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, від серцевого масажу, — подумав Девід. — Шкода, що він не допоміг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці — скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.

— Ну ні фіга собі! — пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. — Виявляється, що він — японець, а не китаєць.

Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта ­померлого.

— Краще б ви не робили цього, — ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».

— Енсей Танкадо… народився в січні тисяча…

— Будь ласка, — ввічливо повторив Бекер, — покладіть паспорт на місце.

Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.

— Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

— Можливо, він тут мешкав.

— Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.

— А може, він саме перебирався сюди, — стисло припустив Бекер.

— Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.

Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й пильно придивився до руки померлого.

— А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштов­ностей?

Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.

— Коштовностей?

— Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.

На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь — окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що оперезувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блідої шкіри.

— Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був ­перстень.

Офіцер не зміг приховати подиву.

— Перстень? — У його голосі почулося спантеличення. Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.

— О Господи, — нервово хихикнув він. — Так це й справді було…

У Бекера мимоволі похололо під серцем.

— Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.

— Я хотів вам раніше розповісти… але мені здалося, що той тип був несповна розуму.

Та Бекеру було не до сміху.

— Який тип?

— Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допо­моги. Якийсь канадський турист. Усе торочив і торочив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.

— І він сказав, що містер Танкадо має перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Курити заборонено», таки підкурив.

— Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».

— А де тепер цей перстень? — спитав Девід.

Лейтенант випустив кільце диму.

— Це довга історія.

Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.

— Розкажіть.