Цифрова фортеця

Розділ 104

Похитуючись і спотикаючись, Сюзанна вийшла з блоку № 3.

ОБ’ЄКТ: ДЕВІД БЕКЕР — ЛІКВІДОВАНО

Немов у трансі, вона рушила до головного виходу з шифрувального відділу. У її голові відлунювали слова Ґреґа Ґейла: «Сюзанно, Стретмор уб’є мене! Сюзанно, командир тебе кохає!»

Дійшовши до величезного округлого порталу, Сюзанна у відчаї заходилася тицяти пальцями по клавіатурі. Та двері навіть не поворухнулися. Вона спробувала знову — і знову величезна плита не послухалася її. Сюзанна приглушено скрикнула — очевидно, вимкнення електроенергії стерло всі вихідні коди. Вона й досі залишалася в пастці.

Раптом ззаду дві руки беззвучно зімкнулися навколо неї, обхопивши її наполовину оніміле тіло. Дотик був знайомий, однак огидний. Йому бракувало грубої сили Ґейла, однак у ньому відчувалася жорсткість доведеного до відчаю чоловіка, відчувалася сталева внутрішня рішучість.

Сюзанна обернулася. Чоловік, що намагався зупинити її, був розгублений та переляканий. Такого виразу обличчя вона не бачила в нього ніколи.

— Сюзанно, — благально мовив він, не випускаючи її з обі­ймів, — я все поясню.

Вона спробувала вирватися.

Та командир міцно тримав її.

Сюзанна хотіла закричати, але втратила голос. Спробувала побігти, але сильні руки вхопили її й потягнули назад.

— Я кохаю тебе, — пошепки мовив командир. — Я завжди тебе кохав.

Сюзанні стало неймовірно гидко.

— Залишайся зі мною.

А в голові в Сюзанни повільно оберталися моторошні образи: яскраво-зелені очі Девіда, що навіки закриваються; труп Ґреґа Ґейла, з якого кров витікала на килим; Філ Картукян — розтрощений і обгорілий — лежить на генераторах.

— Біль мине, — шепотів голос. — І ти знову покохаєш.

Та Сюзанна нічого не чула.

— Будь зі мною, — благав голос. — Я загою твої рани.

Вона стала безпорадно пручатися.

— Я зробив це заради нас. Ми створені одне для одного, Сюзанно, я кохаю тебе. — Слова лилися так, наче Стретмор десять років чекав, щоб їх вимовити. — Я кохаю тебе! Кохаю!

Тієї самої миті за тридцять ярдів від них, немов заперечуючи огидне й жалюгідне зізнання Стретмора, з «Транскоду» вирва­лося несамовите злобне шипіння. То був новий звук — віддалене лиховісне шкварчання, що, наче удав, піднімалося з глибин шахти. Виявилося, що фреон не встиг вчасно дістатися до потрібної позначки.

Командир відпустив Сюзанну й обернувся до супер­ком­п’ю­те­ра вартістю два мільярди доларів. Його очі розширилися від жаху.

— Ні! — скрикнув він, ухопившись за голову. — Ні-і-і-і!

Ракета заввишки шість поверхів здригнулася. Спотикаючись і похитуючись, Стретмор зробив кілька кроків до корпусу супер­комп’ютера. А потім упав на коліна — як грішник перед розгніваним богом. Та марно. У нижній частині шахти щойно спалахнули титаново-стронцієві процесори «Транскоду».

Розділ 105

Клубок вогню, що мчить угору крізь три мільйони силіконових мікро­процесорів, видає неповторний, нечуваний звук. Тріскотіння лісової пожежі, завивання торнадо, сичання викиду пари з гейзера — усе це змішалося всередині велетенського корпусу, що здригався й вібрував. То був подих диявола, що вирвався із запечатаної порожнини, шукаючи виходу. Стретмор стояв навколішки, немов загіпнотизований моторошним шумом, що підіймався до них із глибин підземелля. Найдорожчий у світі комп’ютер ось-ось мав перетворитися на палаюче пекло вісім поверхів заввишки.

Неквапливо, як в уповільненому кіно, Стретмор знову обернувся до Сюзанни. Вона стояла, заціпенівши, біля дверей шифрувального відділу. Здавалося, її постать мерехтіла у світлі флуоресцентних ламп. «Вона — янгол», — подумав Стретмор, вдивляючись у її очі, шукаючи в них раю небесного, а побачив лише смерть. Смерть віри. Кохання й честь зникли. Фантазія, якою він жив усі ці роки, померла. Ніколи Сюзанна Флетчер не належатиме йому. Ніколи. Несподівана порожнеча, яка його обхопила, була приголомшливою й нездоланною.

Сюзанна поглянула затьмареними очима на «Транс­код». І зрозуміла, що на них летить вогняна куля, поневолена в пастці керамічного корпусу. Вона відчула, як ця куля пришвидшується, живлячись киснем, який вивільнювали палаючі мікросхеми. За кілька секунд під куполом шифрувального відділу мало вибухнути вогненне пекло.

Сюзаннин розум підказував, що слід тікати, але смерть Девіда нездоланним тягарем стискала все довкола неї. Їй здалося, що вона почула його голос, — він гукав їй і наказував тікати, але ж куди тікати? Шифрувальний відділ перетворився на запечатану гробницю. Але то вже не мало значення: думка про смерть не лякала Сюзан­ну. Смерть зупинить її біль. І вона з’єднається з Девідом.

Підлога затремтіла так, наче під нею з глибин от-от вирине розлючена морська потвора. А Девідів голос волав: «Тікай, Сюзанно! Тікай!»

Стретмор рушив до неї — його обличчя було мало схожим на те, яке вона звикла бачити. Його холодні сірі очі стали байдужими й позбавленими життя. Той патріот і герой, що жив у її свідо­мості, помер — і перетворився на вбивцю. Раптом Стретмор знову обхопив її руками й у відчаї притиснув до себе. А потім став ­цілувати її щоки.

— Пробач мені, — благально промовив він. Сюзанна намагалася вирватися, та Стретмор міцно її тримав.

«Транс­код» почав вібрувати, наче ракета на старті. Підлога шифрувального відділу здригалася. Стретмор притиснув до себе Сюзанну ще міцніше.

— Не покидай мене, Сюзанно! Я без тебе не зможу!

Несамовитий напад люті охопив її, і знову почувся Девідів голос: «Я кохаю тебе! Тікай!» І вона — у нестримному пориві — вирвалася з обіймів Стретмора. Ревіння суперкомп’ютера стало оглушливим. Вогонь уже підступав до вершечка шахти. «Транс­код» застогнав, тріскаючись по швах.

Девідів голос указав їй дорогу. Через приміщення шифрувального відділу вона кинулася вгору по вузеньких сходах, що вели до офісу Стретмора. А позаду неї суперкомп’ютер раптом оглушливо гримнув.

Спалахнули й розсипалися останні силіконові мікросхеми — і потужний потік розпеченого повітря пробив верхній кожух башти, підкинувши керамічні уламки на тридцять футів угору. І багате на кисень повітря вмить полинуло з шифровідділу в шахту, заповнюючи собою величезний вакуум.

Сюзанна саме добігла до горішнього майданчика і вхопилася за поруччя, коли нездоланний порив вітру вдарив її й розвернув на сто вісімдесят градусів. І саме вчасно — вона встигла побачити заступника директора з оперативної діяльності. Він стояв далеко внизу, біля «Транскоду», не зводячи з неї очей. Довкола нього вирувала буря, але в його очах вона побачила мир та спокій. Його губи ворухнулися і проказали його останнє слово в житті:

— Сюзанно!

Повітря, що рвонуло вглиб шахти суперкомп’ютера, спалахнуло від контакту з розпеченими нутрощами суперкомп’ютера. І в яскравому спалахові світла командир Тревор Стретмор вмить перетворився з людини на легенду.

Вибухова хвиля вдарила Сюзанну. Пролетівши п’ятнадцять футів, вона опинилася в офісі Стретмора. Усе, що їй запам’я­талося, — це болісний пекучий жар.