Цифрова фортеця

Розділ 53

Токуген Нуматака лежав голий на масажному столі у своєму ­офісі. Персональна масажистка знімала йому судоми в шиї. Вона розминала долонями м’ясисті брижі на його лопатках, повільно спускаючись до рушника, який прикривав сідниці шефа. Її руки ковзнули під рушник. Та Нуматака ледь помітив. Подумки він був деінде. ­Нуматака вже давно чекав, що озветься телефон його приватної лінії. Але той мовчав.

У двері постукали.

— Увійдіть, — пробурчав Нуматака.

Масажистка швидко прибрала руки з-під рушника.

Увійшла телефоністка і вклонилася.

— Високошановний голово?

— Говоріть.

Телефоністка вклонилася вдруге.

— Я розмовляла з телефонною компанією. Той дзвінок наді­йшов із міжнародного коду 1 — зі Сполучених Штатів.

Нуматака кивнув. То була добра новина. «Дзвінок надійшов зі Сполучених Штатів. — Він усміхнувся. — Значить, мене не ­обдурили».

— А з якого місця Сполучених Штатів? — спитав він наказним тоном.

— Вони саме намагаються з’ясувати, пане.

— Дуже добре. Повідомте мені, коли дізнаєтеся більше.

Телефоністка ще раз вклонилася й вийшла.

Нуматака відчув, як розслабилися його м’язи. Міжнародний код 1. І справді — добра новина.

Розділ 54

Сюзанна Флетчер нетерпляче міряла кроками туалет і рахувала до п’ятдесяти. У скронях гупало.

«Іще трошки, — сказала вона собі. — Ґейл — це Північна ­Дакота!»

Сюзанна замислилася: а які в нього плани? Він просто оприлюднить пароль? А може, продемонструє пожадливість і спробує продати алгоритм? Сюзанна вже не могла чекати ані секунди більше. Час. Треба добратися до Стретмора.

Вона обережно прочинила двері, поглянула на дзеркальну стіну в дальній частині шифрувального відділу, щоб переконатися, чи Ґейл і досі пильнує її. Треба було якнайшвидше дістатися до офісу Стретмора. Не надто швидко, ясна річ, щоб у Ґейла не виникло підозр. Вона дійшла до дверей і хотіла була їх відчинити, як щось почула. То були голоси. Чоловічі голоси.

Вони долинали крізь вентиляційний отвір біля підлоги. Сюзанна відпустила двері й підійшла до отвору. Слова розмови заглушувало гудіння встановлених унизу електрогенераторів. Розмова, схоже, відбувалася на вузеньких сходах у підземеллі. Один голос — пронизливий та сердитий — належав Філу Картукяну.

— Ти що, мені не віриш?

Потім почувся звук емоційної суперечки.

— У нас вірус!

Пролунав сильний зойк.

— Нам треба покликати Джаббу!

Після цього почулися звуки боротьби.

— Відпусти мене!

Звук, що пролунав після цього викрику, був мало схожий на людський. То був протяжний жалісний зойк жаху, наче якась тварина кричала перед смертю. Сюзанна заціпеніла просто біля отвору. Зойк перервався так само різко, як і почався. І настала тиша.

А за мить, як у якісь дешевій виставі жахів, світло в туалеті поволі потьмяніло. Потім лампочки заблимали і зовсім згасли. Тепер Сюзанна Флетчер стояла в повній темряві.

Розділ 55

— Ти всівся на моє місце, вилупку!

Бекер, що сидів, поклавши голову на долоні, стріпонувся з думкою: «У цій довбаній країні хоч хто-небудь розмовляє іспанською?»

Біля стола на Девіда люто витріщався прищавий підліток із голеною головою. Одна половина його лисого черепа була червона, друга — фіолетова, від чого він скидався на великодню крашанку.

— Кажу тобі: ти всівся на моє місце, вилупку!

— А я почув тебе з першого разу, — відповів Бекер, підводячись. Він не мав бажання битися. І взагалі — час забиратися геть.

— Куди ти подів мої пляшки? — визвірився на нього підліток. У його носі стирчала англійська булавка.

Бекер показав на пляшки, які поставив на підлогу.

— Вони були порожні.

— Але то були мої порожні пляшки, чорт забирай!

— Мушу перепросити, — відказав Бекер і повернувся, щоб піти.

Та панк заступив йому дорогу.

— Сказав — підніми!

Бекер здивовано поглянув на нього. «Це навіть не смішно», — подумав він.

— Ти, мабуть, жартуєш, хлопчику? — Девід був на цілий фут вищий за панка й фунтів на п’ятдесят важчий.

— А що, трясця твоїй матері, схоже, що я жартую?

Бекер не відповів.

— Негайно ж підніми! — крикнув підліток надтріснутим півнячим голосом.

Девід спробував обійти його, та малий знову заступив йому дорогу.

— Я ж сказав — підбери пляшки, чорт забирай!

Обдовбані панки за сусідніми столиками почали обертатися, з цікавістю позираючи на сцену.

— Ти б не здіймав бучу, хлопче, — спокійно порадив йому Бекер.

— Попереджаю! Це мій стіл, — засичав підліток. — Я приходжу сюди щовечора. А тепер — візьми й підбери пляшки!

Девіду урвався терпець. Хіба не мав він тепер насолоджува­тися разом із Сюзанною тихим вечором у «Туманних горах»? І на біса він приїхав до цієї Іспанії — щоб посваритися з неповно­літнім психом?

Не кажучи ні слова, Бекер підхопив хлопця під пахви, рвучко підняв і гепнув сракою об край стола.

— Слухай-но, ти, шмаркачу! Або ти від мене зараз же відчепишся, або я вирву оту булавку в тебе з носа й защипну тобі рота.

Малий зблід, як крейда.

Бекер іще трохи його потримав, а потім відпустив. Не зводячи очей із перепудженого підлітка, Бекер нахилився, підняв пляшки і поставив їх на стіл.

— Отак годиться? — спитав він.

Малий отетеріло мовчав.

— Можеш не дякувати. Нема за що, — кинув Бекер. І подумав: «Цей малий — ходяча реклама протизаплідних пігулок».

— Іди під три чорти! — заволав малий, побачивши, що з нього сміються його однолітки. — Засранець!

Бекер промовчав. Щось у тому, що малий сказав раніше, привернуло його увагу. «Я приходжу сюди щовечора». І він подумав: а може, цей малий якимось чином мені допоможе?

— Вибач, — сказав Бекер, — щось не розчув, як тебе звуть.

— Двомасний.

— Двомасний? — здивувався Девід. — Дай-но здогадаюся… це через твою двоколірну голову?

— Ні фіга, Шерлоку.

— Гучне й красиве ім’я, нічого не скажеш. І добре запа­м’я­товується. Сам вигадав?

— У точку, — гордо відказав малий. — Я його невдовзі запатентую.

Бекер іронічно скривився.

— Ти хочеш сказати, що зареєструєш своє прізвисько як торгову марку?

Малий знічено промовчав.

— Для імені потрібна торгова марка, а не патент, — пояснив Бекер.

— Та яка різниця! — пригнічено вигукнув малий.

Пістрява публіка на майданчику вже покотом лежала від сміху. Двомасний підвівся й вирячився на Бекера.

— Що ти у біса від мене хочеш?

Девід на мить замислився. «Я хочу, щоб ти помив свою голову, почистив свій лексикон і влаштувався на роботу».

— Мені потрібна деяка інформація, — відповів він.

— Пішов у сраку.

— Я шукаю тут одну людину.

— А я її ні фіга не бачив.

— Я її не бачив, — поправив його Бекер і махнув офіціантці, що проходила повз них. Купивши в неї дві пляшки пива, він подав одну Двомасному. Хлопець був шокований. Відсьорбнувши пива, він підозріливо зиркнув на Бекера.

— Ви до мене залицяєтеся, пане?

Бекер усміхнувся.

— Та ні. Я шукаю одну дівчину.

Двомасний верескливо розреготався.

— Та ні фіга ви тут нікого не знімете в такому прикиді!

Бекер набурмосився.

— А я й не збираюся тут нікого знімати. Мені просто треба з цією дівчиною поговорити. Може, ти мені в цьому допоможеш?

Двомасний поставив свою пляшку на стіл.

— Ви — коп?

Бекер похитав головою.

Малий підозріливо звузив очі.

— А схожий на копа.

— Хлопчику, я — з Меріленду. Навіть якби я був копом, то Іспа­нія — трохи за межами моєї юрисдикції, чи як ти вважаєш?

Здавалося, це запитання застукало хлопця зненацька.

— Мене звуть Девід Бекер. — І він усміхнувся, простягнувши через стіл руку.

Панк з огидою відсахнувся.

— Іди геть, гоміку!

Бекер забрав руку.

Хлопець глузливо всміхнувся.

— Я допоможу тобі, але за бабки.

Бекер підіграв йому.

— Скільки?

— Сто баксів.

Бекер нахмурився.

— Я маю лише песети.

— Та яка різниця! Нехай буде сто песет.

Обізнаність у курсах обміну — точно не коник Двомасного: сто песет дорівнювали приблизно вісімдесяти семи центам.

— Згода, — сказав Бекер, стукнувши своєю пляшкою об стіл.

Хлопець уперше всміхнувся.

— Згода.

— Гаразд, — мовив Бекер стишеним голосом. — Мені здається, дівчина, яку я шукаю, може тут зависати. Вона має червоно- біло-блакитну зачіску.

Двомасний зневажливо пирхнув:

— Сьогодні — річниця смерті Табу Іуди. І кожен має…

— Вона також вбрана у футболку з британським прапором, а у вусі — кулон у вигляді людського черепа.

На обличчі Двомасного з’явилася задумлива гримаса — він явно щось пригадав. Бекер побачив це й відчув приплив надії. Та через мить обличчя малого набуло суворого непроникного виразу. Гепнувши пляшкою об стіл, він вхопив Бекера за рукав і вигукнув:

— Ця дівчина ходить з Едуардо, дурню! Я б на твоєму місці остерігався! Хоч пальцем до неї доторкнешся — і він тебе вб’є!