Цифрова фортеця

Розділ 28

Сеньйор Рольдан сидів за своїм робочим столом в «Ескортес Белен», тішачись із того, як вправно він уникнув нової спроби поліції заманити його в пастку. Поліцейський говорить із німецьким акцентом і просить дівчину на ніч — то, без сумніву, була пастка. Що ж вони придумають наступного разу?

Телефон на його столі гучно задзеленчав. Сеньйор Рольдан схопив слухавку: «Ти диви, не забарилися!»

— Буенас ночес, це «Ескортес Белен».

— Буенас ночес, — сказав чоловічий голос швидкою, як блискавка, іспанською. Він трохи гугнявив, наче злегка застудившись.

— Це готель?

— Ні, сеньйоре. Який номер ви набираєте? — Сеньйор Рольдан більше не збирався сьогодні піддаватися на провокації.

— 34-62-10, — відповів чоловік.

Рольдан нахмурився. Голос здався йому віддалено знайомим. Він спробував визначити акцент — може, бургоський?

— Ви набрали правильний номер, — обережно підтвердив Рольдан. — Але це служба супроводу.

На іншому кінці дроту запала коротка пауза.

— Ага… ясно. Вибачте. Хтось дав мені цей номер; і я подумав, що це номер готелю. Я тут у гостях, приїхав із Бургоса. Вибачте, що турбую вас… На добраніч…

— Espére! Стривайте! — не стримався сеньйор Рольдан. У глибині душі він був комерсантом. А може, це дзвінок за рекомендацією? Новий клієнт із півночі? А хіба ж можна через страх перед поліцією втрачати потенційних клієнтів?

— Любий друже, — емоційно мовив Рольдан, — я так відразу й подумав, що у вас — бургоський акцент. Я сам із Валенсії. Що ж привело вас до Севільї?

— Я продаю коштовності. Перлини «Майоріка».

— Та що ви кажете! «Майоріка»! Вам, напевне, доводиться багатенько подорожувати.

Співрозмовник хворобливо прокашлявся.

— Ну, узагалі-то так.

— У Севільї у справах? — не відставав Рольдан. «Ніякий це не поліцейський, це клієнт із великої букви». — Дозвольте висловити здогад: наш номер дав вам якийсь приятель? Порадив зателефонувати саме до нас? Так?

Співрозмовник знітився:

— Та ні, зовсім ні.

— Не будьте таким сором’язливим, сеньйоре. Ми — служба ­супроводу, і тут нема чого соромитися. Гарненькі дівчата, знайомства в ресторані чи кафе і все таке. А хто вам дав наш номер? ­Може, цей чоловік — наш постійний клієнт? Ми можемо організувати вам істотну знижку.

Чоловік розхвилювався.

— Е-е-е, ну, узагалі-то мені ваш номер ніхто не давав. Я зна­йшов його разом із паспортом. І намагаюся знайти власника.

У Рольдана занило серце. Виявляється, це зовсім не клієнт.

— Так, кажете, наш номер ви знайшли?

— Так, сьогодні в парку я знайшов паспорт. А ваш номер був у ньому на смужці паперу. Я подумав, що, може, це номер готелю, де оселився власник паспорта; хотів зателефонувати й віддати. Але помилився. Ну, нічого, я залишу паспорт у відділку поліції, ­коли їхатиму…

— Вибачте, — знервовано перервав його Рольдан. — Хочете, підкажу вам кращу ідею? — Він пишався своєю обачливістю, а візити до поліції зазвичай перетворювали його клієнтів на колишніх клієнтів. — Подумайте ось над чим, — запропонував Рольдан. — Якщо власник паспорта має наш телефон, то, скоріш за все, це наш клієнт. Може, не варто звертатися до поліції?

Співрозмовник завагався.

— Не знаю. Може, мені слід просто…

— Не поспішайте, друже мій. Мені соромно це казати, але поліція тут, у Севільї, не завжди працює так вправно та ефективно, як поліція на півночі країни. Може минути кілька днів, перш ніж паспорт потрапить до свого власника. Якщо ви скажете мені його ім’я, то я потурбуюся, щоб він отримав свій паспорт негайно.

— Ну гаразд… Сподіваюся, що це цілком безпечно…

Зашелестіли якісь сторінки, а потім у слухавці знову почувся голос:

— Це німецьке прізвище, я не знаю, як його правильно читати… Густа… Густавсон… десь так.

Рольдан такого прізвища не знав, але він мав клієнтів з усього світу. І майже ніхто з них не вказував свого справжнього імені.

— Який він на фото? Може, я його впізнаю за вашим описом.

— Ну, як вам сказати, — почав чоловік. — Його обличчя — товсте, дуже товсте.

Рольдан відразу ж здогадався. Він чудово пам’ятав цю заплилу жиром мармизу. Саме цей чоловік був із Рочіо. «Дивно, — подумав він, — сьогодні стосовно цього німця телефонують уже вдруге».

— Містер Густавсон? — придушено хихикнув Рольдан. — Ну аякже! Я добре його знаю. Якщо ви принесете мені його паспорт, то я потурбуюся, щоб він отримав його якомога скоріше.

— Я в центрі міста й без авто, — перервав його чоловік. — Може, ви до мене приїдете?

— Узагалі-то я маю завжди бути при телефоні. Але ж від вас до нас не так уже й далеко, і якщо ви…

— Вибачте, але вже надто пізно для прогулянок пішки. Тут неподалік — відділок поліції. Краще я залишу паспорт там, а якщо вам вдасться найближчим часом побачитися з паном Густавсоном, то скажіть йому, де його документ.

— Ні-ні, стривайте! — скрикнув Рольдан. — Не треба сюди залучати поліцію. Кажете, ви в центрі міста? Ви знаєте, де розташований готель «Альфонсо XIIІ»?

— Так, знаю. Це тут, неподалік.

— От і чудово! Містер Густавсон саме там зняв номер. Напевне, він тепер у себе.

У голосі на тому кінці лінії почулися нотки сумніву.

— Ясно… Ну, що ж… У такому разі мені це неважко буде зробити.

— Чудово! Він саме вечеряє з однією з наших супутниць у ресторані готелю. — Рольдан знав, що пан Густавсон, напевне, уже розважався в ліжку, але виявив обережність, не бажаючи травмувати витончену психіку торговця штучними перлинами. — Просто залиште паспорт консьєржу, його звуть Мануель. Скажіть, що ви — від мене. І попросіть його передати паспорт Рочіо. Рочіо супро­воджує пана Густавсона сьогодні вночі. Вона потурбується, щоб документ знову опинився в нього. Можете залишити в паспорті смужку паперу зі своїм ім’ям та адресою — можливо, пан Густавсон забажає прислати вам невеличку винагороду.

— Гарна ідея. Отже, готель «Альфонсо XIII». Що ж, дуже добре. Зараз же піду й віднесу. Дякую за допомогу.

Девід Бекер повісив слухавку. «Альфонсо XIII». Він стиха розсміявся. «Просто треба знати, як питати».

А через кільканадцять секунд мовчазна постать рушила слідком за Бекером по вулиці Делісіас і розтанула в темряві андалузької ночі, що опускалася на землю.