Цифрова фортеця

Розділ 32

Девід Бекер стояв у коридорі напроти номера люкс 301. Він знав, що десь там, за різьбленими дверима є перстень. «Справа національної безпеки».

За дверима почулися слабкі звуки розмови. Він постукав. Озвалися німецькою.

— Ja?

Бекер змовчав.

— Ja?

Двері прочинилися на вузеньку щілину, і на нього глянуло округ­ле товсте обличчя.

Бекер ввічливо всміхнувся. Він не знав імені чоловіка.

— Deutscher, ja? — спитав він. — Ви — німець?

Чоловік потойбіч дверей невпевнено кивнув.

Бекер говорив далі бездоганною німецькою:

— Можна з вами хвилину поговорити?

Чоловік стривожився.

— Was willst du? Що тобі треба?

Бекер збагнув, що перш ніж стукати, треба було прокрутити в голові майбутню розмову. Він на мить замовк, підшукуючи правильні слова.

— Ви маєте дещо таке, що потрібне мені.

Вочевидь, ці слова виявилися не зовсім правильними. Очі німця підозріло звузилися.

— Ein ring, — пояснив Бекер. — Du hast einen ring. У вас є перстень.

— Іди геть, — прогарчав німець. І намірився зачинити двері.

Недовго думаючи, Бекер просунув ногу в шпарину. Німець перелякано витріщився на нього.

— Was tust du? Що ти робиш?

Бекер збагнув, що опинився в безпорадному становищі. Він знервовано озирнувся — чи немає когось у коридорі. Сьогодні його вже один раз вигнали — з клініки; і він не збирався допустити, щоб це сталося вдруге.

— Nimm deinen Fuss weg! — заволав німець. — Прибери геть свою ногу!

Бекер швидко окинув поглядом сосископодібні пальці чоловіка — чи, бува, немає на них персня. Немає. «Я так близько до мети!» — подумав він.

— Ein ring! — повторив він. Але німець із розмаху наліг на двері й зачинив їх.

Девід Бекер довго стояв у добре обставленому коридорі. Неподалік на стіні висіла копія картини Сальвадора Далі. «Доречний збіг! — простогнав Бекер. — І справді, це якийсь сюрреалізм. Я потрапив у пастку з якоїсь абсурдної маячні». Сьогодні вранці він прокинувся у своєму ліжку, але якимось чином усе скінчилося тим, що він опинився в Іспанії і тепер вламується до готельного номера в пошуках якогось магічного персня.

Суворий голос Стретмора повернув його до реальності: «Ви ­мусите знайти той перстень».

Бекер набрав повні легені повітря й заблокував ці слова у своїй свідомості. Йому захотілося додому. Він знову поглянув на двері з номером 301. Його квиток додому був поряд, за оцими дверима. Золотий перстень. Треба було тільки увійти й забрати його.

Він видихнув і, набравшись рішучості, рушив до дверей 301 і гучно постукав. Настав час проявити жорсткість.

Німець рвучко розчинив двері й хотів був запротестувати, але Бекер перервав його. Тицьнувши йому в пику посвідчення члена сквош-клубу, він гаркнув:

— Polizei! — і ввірвався до кімнати й увімкнув освітлення.

Крутнувшись на п’ятах, німець шоковано витріщився на нього.

— Was machst…

— Тихо! — крикнув на нього Бекер, перейшовши на англійську. — У вашому номері є повія?

Бекер почав озиратися довкола. То був стандартний комфортабельний номер люкс. Троянди, шампанське, ліжко з балдахіном. Рочіо ніде не було видно. Двері до ванни були зачинені.

— Prostituiert? — перепитав німець, збентежено зиркнувши на зачинені двері ванни. Він виявився дебелішим, аніж уявляв собі Бекер. Його волохаті груди починалися під потрійним підборіддям і спадали на колосальне черево. Зав’язка білого фірмового халата ледь сходилася на його талії.

Бекер вирячився на гіганта з усією люттю, яку тільки міг зобразити.

— Як вас звати?

По дебелій мармизі німця пробігла хвилька паніки.

— Was willst du? Чого ти хочеш?

— Я — із севільської поліції, з відділу у справах туристів.

Німець знервовано поглянув на двері ванни.

— Вам відомо, що проституція в Іспанії заборонена законом?

— Nein, — збрехав німець. — Я не знав. Я негайно відішлю її додому.

— Боюся, що ви спізнилися, — сказав Бекер із владними нот­ками в голосі. І невимушено пройшов до кімнати. — У мене до вас пропозиція.

— Ein Vorschlag? — перепитав німець. — Пропозиція?

— Так. Я можу просто зараз забрати вас до відділка або… — Бекер зробив ефектну паузу й хруснув кісточками пальців.

— Або що? — спитав німець із широко розкритими від страху очима.

— Або ми з вами домовимося.

— Про що домовимося? — Німець чув розповіді про корупцію в іспанській громадянській гвардії.

— Ви маєте те, що потрібно мені, — пояснив Бекер.

— Ну аякже, звісно! — полегшено зітхнув німець, вимучуючи посмішку. І відразу ж потягнувся за гаманцем на туалетному столику.

— Скільки?

Бекер роззявив рота, зображаючи благородне обурення.

— Невже ви хочете підкупити правоохоронця?!

— Ні! Мені просто здалося, що… — І з цими словами огрядний чоловік швидко поклав гаманець на місце. — Я… я… — Він украй розгубився й не знав, що вдіяти. Важко впавши на край ліжка, він почав у відчаї заламувати руки. Під його вагою ліжко аж застогнало. — Прошу вибачення.

Бекер витягнув із вази троянду, елегантно понюхав її й картинно впустив на підлогу. А потім різко обернувся і впритул поглянув на німця.

— Що ви можете розповісти мені про вбивство?

Німець пополотнів.

— Mord? Вбивство?

— Так. Про вбивство азіата сьогодні вранці в парку. Пам’я­таєте? То було вбивство — Ermordung. — Бекеру подобалося це німецьке слово, яке означало «вбивство». Ermordung. Аж кров холоне в жилах.

— Ermordung? Його… убили?

— Так.

— Але ж це неможливо! — аж задихнувся німець. — Я там був. У нього трапився серцевий напад. Я сам бачив. Не було крові. Не було куль.

Бекер поблажливо похитав головою.

— Часто все буває інакше, аніж здається на перший погляд.

Німець узагалі став білий, як крейда.

Бекер подумки всміхнувся. Брехня спрацювала добре. Бідолашний німець рясно спітнів від страху.

— Щ-щ-щ-о вам потрібно? — спитав він, заїкаючись. — Я нічого не знаю.

Бекер походжав кімнатою.

— Убитий мав на своєму пальці золотого персня. Він мені потрібен.

— У-у-у мене його немає.

Бекер поблажливо зітхнув і рушив до дверей ванної кімнати.

— А може, він у Рочіо? У Росинки?

Колір обличчя німця змінився з білого на пурпурний.

— Ви знаєте Росинку? — Рукавом фірмового готельного халата він витер піт зі свого м’ясистого обличчя. Потім розтулив рота, щоб щось сказати, але в цю мить двері ванної рвучко розчинилися.

Чоловіки обернулися.

На порозі ванної стояла Рочіо Ева Ґранада. Як прекрасне видін­ня. Довге хвилясте руде волосся, бездоганна іберійська шкіра, темно-­каштанові очі та високе гладеньке чоло. На ній був білий готельний халат, такий самий, як і в німця. Лямки халата були сексуально зав’язані на широких стегнах, а комір широко розкривався, оголяючи засмаглу впадину між грудьми. Вона величаво виступила з ванни — втілення самовпевненості.

— Чим можу допомогти? — спитала вона гортанною анг­лійською.

Бекер незмигним поглядом витріщився на вражаюче прекрасну жінку.

— Мені потрібен перстень, — сказав він крижаним тоном.

— А ви хто? — суворо спитала вона.

Бекер перейшов на іспанську із сильним андалузьким акцентом.

— Громадянська гвардія.

Рочіо розсміялася.

— Цього не може бути, — сказала вона іспанською.

Бекер відчув, як до горла підкотився клубок. Ця жінка виявилася міцнішим горішком, аніж її клієнт.

— Не може бути? — перепитав він, не втрачаючи самовладання. — Може, відправити вас до відділка, щоб це довести?

Рочіо пирхнула.

— Я не буду ставити вас у незручне становище, приймаючи вашу пропозицію.

Та Бекер тримався своєї «легенди».

— Кажу вам, я з громадянської гвардії.

Рочіо погрозливо підступила до нього.

— Я знаю кожного поліцейського з громадянської гвардії. І всі вони — мої найкращі клієнти.

Бекеру здалося, що її погляд пронизує його, як гострий ніж. Він трохи змінив тактику.

— Я зі спецвідділу з роботи з туристами. Віддайте мені перстень, інакше я відведу вас до відділка і…

— І що?! — погрозливо перепитала Рочіо, насмішкувато-очікувально скинувши брови.

Бекер замовк, опинившись у безвихідній ситуації. План повернувся проти нього ж бумерангом. «Чому ж вона не купилася на мій трюк?»

Рочіо підступила ближче.

— Не знаю, хто ви і що вам потрібно, але якщо ви не вимете­теся негайно з цього номера, я покличу готельну охорону, і вас заарештує справжня громадянська гвардія за те, що ви видаєте себе за поліцейського.

Бекер знав, що Стретмор витягне його з-за ґрат за п’ять хвилин, але він недвозначно пояснив йому, що справу слід вирішувати дуже обережно, без зайвого шуму та свідків. Арешт точно не вписувався в цей план.

Рочіо підступила ще ближче до Девіда, спопеляючи його по­глядом.

— Гаразд, — зітхнув він тоном переможеного. І облишив свій ­андалузький акцент. — Я не із севільської поліції. Мене послала сюди одна урядова організація Сполучених Штатів Америки, щоб знайти той перстень. Усе це я можу вам довести. І мені дали інструкції заплатити за нього.

Запала довга тиша.

Рочіо дала цій фразі на якусь мить зависнути в повітрі, а потім заговорила з хитрою посмішкою:

— Так би й сказали. І не треба комедію ламати. — Вона сіла в крісло і схрестила ноги.

— Скільки ви можете заплатити?

Бекер полегшено зітхнув. І, не марнуючи часу, перейшов до справи.

— Я можу заплатити вам сімсот п’ятдесят тисяч песет. Це п’ять тисяч американських доларів. — То була половина суми, яку він мав із собою, але, мабуть, вдесятеро більше реальної вартості персня.

Рочіо здивовано звела брови.

— Це грубі гроші.

— Так. Ну що, домовилися?

Рочіо похитала головою.

— Якби ж то я могла сказати «так»!

— Мільйон песет! — випалив Бекер. — Це все, що я маю при собі.

— Ой-ой-ой, — саркастично всміхнулася Рочіо. — Ви, американці, погано торгуєтеся. На нашому ринку ви б і дня не про­трималися.

— Готівка — і відразу ж, — попередив Бекер, простягаючи руку до конверта в кишені.

«Мені дуже хочеться додому».

Рочіо похитала головою.

— Я не можу.

Бекер спалахнув гнівом.

— Чому не можете?!

— Тому що в мене його немає, — винувато відповіла вона. — Я вже продала його.