Цифрова фортеця

Розділ 40

Картукян, стоячи біля блоку № 3, аж кипів від люті. Він намагався переконати Ґейла, що з «Транскодом» сталася якась халепа. Сюзанна проскочила повз них з однією думкою — якомога швидше потрапити до Стретмора.

Охоплений панікою молодий інженер смикнув Сюзанну за лікоть, коли та проходила повз нього.

— Міс Флетчер! У нас вірус! Я в цьому переконаний! Ви мусите…

Сюзанна висмикнула руку й визвірилася на нього:

— Здається, командир Стретмор сказав, щоб ви йшли додому.

— Але ж погляньте на оперативний монітор! Він показує вже вісімнадцять…

— Командир Стретмор наказав вам іти додому!

— Та пішов він у сраку, ваш Стретмор! — верескнув Картукян, і слова відлунням застрибали від стіни до стіни в безлюдному приміщенні.

Раптом згори загудів басовитий голос:

— Містере Картукян?!

Усі троє працівників заклякли.

Високо над ними, спершись на поруччя біля свого офісу, стояв Стретмор.

Якусь мить єдиним звуком, чутним під куполом приміщення, було переривчасте гудіння генераторів глибоко під підлогою. Сюзанна стала відчайдушно ловити погляд Стретмора. «Шефе! Північна Дакота — це Ґейл!»

Але погляд Стретмора був зосереджений на молодому інженері. Спускаючись сходами, він навіть не блимнув, жодного разу не відвів погляду від Картукяна. Перетнувши приміщення шифрувального відділу, він майже впритул підійшов до тремтячого, як осика, інженера.

— Повторіть, що ви сказали.

— Сер, — перелякано квакнув Картукян, — із «Транскодом» трапилася біда.

— Командире! — перервала його Сюзанна. — Дозвольте мені…

Стретмор відмахнувся. Він незмигно дивився на системного техніка.

— До нас потрапив інфікований файл, сер, я в цьому впевнений! — випалив Картукян.

Обличчя Стретмора густо почервоніло.

— Містере Картукян, я вже займався цим питанням. У «Транс­коді» немає жодного інфікованого файла!

— Ні, він там є! — у відчаї скрикнув технік. — І поступово пробирається до інформаційної бази…

— Де у біса цей інфікований файл?! — оскаженів Стретмор. — Покажіть його мені!

Картукян завагався.

— Не можу.

— Авжеж, не можете! Бо його там немає!

— Командире, я мушу… — озвалася була Сюзанна.

Та Стретмор знову жестом наказав їй мовчати.

Сюзанна знервовано поглянула на Ґейла. Самовдоволений, він стояв із відстороненим виглядом.

«Ще б пак! — подумала вона. — З якого дива йому перейматися вірусом? Він добре знає, що насправді відбувається в надрах “Транскоду”».

Але Картукян наполягав на своєму:

— Інфікований файл існує, сер. Просто фільтри його не помітили.

— Якщо його не помітили «Лабети», то як його помітили ви?

У голосі молодого техніка з’явилися впевнені нотки.

— Завдяки мутаційним ланцюжкам, сер. Я виконав повний аналіз, і він вказав на існування мутаційних ланцюжків!

Тепер Сюзанна збагнула, чому так занепокоївся Картукян.

«Мутаційні ланцюжки…» — подумки повторила вона.

Сюзанна знала, що ці ланцюжки — програмувальні послідов­ності, що спотворювали дані в надзвичайно складний та хитромуд­рий спосіб. Вони дуже часто траплялися в ком­п’ю­терних вірусах, особливо в тих, що спотворювали великі масиви інформації. Звісно. Сюзанна знала також з електронних повідомлень Танкадо, що мута­ційні ланцюжки, які виявив Картукян, були нешкідливими, це просто частина «Цифрової фортеці».

Технік-системник ніяк не вгамовувався:

— Коли я вперше побачив ці ланцюжки, сер, то мені здалося, що то фільтри не спрацювали. Та коли я здійснив кілька тестів і виявив, що… — Він замовк, і на його обличчі з’явився стривожений вираз.

— Я виявив, що хтось обійшов фільтри вручну.

Коли Стретмор заговорив, то його голос був холодним, мов крига:

— Дякую за пильність, містере Картукян, але це я обійшов «Лабети». — Він насилу стримував роздратування, що майже сягнуло точки кипіння. — Я вже казав вам, що здійснюю дуже складний діаг­ностичний тест. Помічені вами мутаційні ланцюжки є частиною цього тесту; вони там тому, що це я ввів їх туди. Фільтри не дали мені завантажити цей файл, тому я їх обійшов. — Стретмор лиховісно звузив очі, не зводячи погляду з техніка. — Ну, маєте ще щось сказати перед тим, як піти?

Сюзанна вмить усе збагнула. Коли Стретмор завантажив шифро­ваний алгоритм «Цифрової фортеці» з Інтернету і спробував прогна­ти її крізь «Транс­код», мутаційні ланцюжки зачепилися за фільт­ри «Лабетів». Відчайдушно намагаючись довідатися, чи можна розколоти «Цифрову фортецю», Стретмор вирішив ці фільтри обійти.

Зазвичай завантаження в обхід фільтрів було чимось за межею розуміння. Однак у цій ситуації прогін «Цифрової фортеці» через «Транс­код» напряму не становив небезпеки, бо командир чітко знав, що то за файл і звідки він узявся.

— При всій своїй повазі до вас, сер, — наполягав Картукян, — мушу зазначити, що ніколи не чув про діагностичну програму з мута­ційними ланцюжками…

— Командире, — втрутилася Сюзанна, — мені справді треба…

Цього разу її слова перервав різкий дзвінок начальницького стільникового телефону. Стретмор натиснув на кнопку.

— Що вам потрібно?! — гаркнув він. Але раптом замовк і став слухати.

На мить Сюзанна забула про Ґейла. Вона молила Бога, щоб то телефонував Девід. «Скажи мені, що з ним усе гаразд, — подумала вона. — Скажи, що він знайшов перстень». Але Стретмор перехопив її погляд і насупився. То був не Девід.

Сюзанна відчула, як їй забракло повітря. Їй тільки й потрібно було знати, що її коханий чоловік — цілий та неушкоджений. Знала вона також, що шеф виявляв нетерплячість з іншої причини: якщо Девід і далі баритиметься, командиру доведеться відряджати підмогу — оперативників АНБ. Такого варіанта розвитку подій він хотів уникнути.

— Сер! — озвався Картукян. — Я наполягаю на тому, щоб ми перевірили…

— Одну хвилину, — вибачився Стретмор перед абонентом, затулив рукою телефон і, люто вирячившись на молодого техніка, гаркнув: — Містере Картукян, дискусію закінчено. Залиште шифрувальний відділ. Негайно. Це наказ.

Картукян ошелешено закляк.

— Але ж, сер, мутаційні ланцюжки — це…

— Я сказав НЕГАЙНО! — заволав Стретмор.

Картукян на якусь мить завмер, мовчки витріщившись на боса. А потім щодуху кинувся до лабораторії системної безпеки.

Стретмор обернувся і зміряв здивованим поглядом Ґейла. Сюзанна зрозуміла причину його здивування: Ґейл увесь час мовчав. Аж надто промовисто. Він дуже добре знав, що ніякої діагностичної програми немає, тим більше такої, над якою «Транс­код» безуспішно битиметься вісімнадцять годин. Однак ані слова не сказав. Здавалося, уся ця метушня його не цікавила. І Стретмор, вочевидь, задумався — а чому? Сюзанна знала відповідь.

— Командире, — настійливо мовила вона, — я хотіла б дещо сказати…

— За хвилину, — перервав він, не відриваючи від Ґейла підо­зріливого погляду. — Мені треба поговорити. — Із цими словами Стретмор крутнувся на п’ятах і хутко рушив до свого кабінету.

Сюзанна розтулила рота, але слова немов прилипли до кінчика язика.

Ґейл — це Північна Дакота!

Вона заціпеніла; їй аж подих перехопило. І відчула, що Ґейл не зводить із неї очей. Вона обернулася. Ґейл відступив убік і повним грації жестом простягнув руку до дверей блоку № 3.

— Тільки після тебе, Сью.