Цифрова фортеця

Розділ 90

А сирени в шифровідділі завивали. Стретмор гадки не мав, як давно пішла Сюзанна. Він сидів сам-один у сутінках, а монотонне гудіння «Транскоду» наче гукало його: «Мусиш перемогти… Мусиш перемогти…»

«Так, — подумав Стретмор. — Мушу перемогти, але чи варто жити й перемагати, коли втрачена честь? Та я краще помру, аніж жити під тінню ганьби».

А на нього чекала невідворотна ганьба. Бо він приховував інфор­мацію від директора. Він послав вірус до одного з найзахищеніших і найбезпечніших комп’ютерів країни. Не було жодного сумніву, що з нього сім шкур спустять. Він мав патріо­тичні наміри, але все пішло не так, як він запланував. Трапилася смерть і зрада. Попереду — суди, звинувачення та обурення широкого загалу. Він так багато років служив своїй країні чесно та сумлінно, що не міг дозволити такого плачевного кінця.

«Я — переможець», — подумав він.

«Ти — брехун», — відповів йому внутрішній голос.

І то була правда. Він брехав. Були люди, з якими він повівся нечесно. І Сюзанна Флетчер — одна з них. Він так багато не сказав їй — а тепер страшенно соромився того несказаного. Роками вона була його ілюзією, живою фантазією. Вона снилася йому ночами; уві сні він вигукував її ім’я. Він нічого не міг із собою вдіяти. Ніколи не зустрічав він таких розумних та гарних жінок, як вона. Його дружина намагалася бути терплячою, та коли нарешті зустріла Сюзанну, відразу ж втратила надію. Бев Стретмор ніколи не винуватила свого чоловіка за його почуття. Вона дуже довго терпіла свій біль, та недавно їй терпець урвався. Вона сказала чоловіку, що хоче розі­рвати їхній шлюб, бо не хоче довіку залишатися тінню іншої жінки.

Помалу виття сирен вивело Стретмора зі стану, близького до ступору. Його аналітичні здібності почали пошук хоч якогось виходу із ситуації. І розум неохоче підтвердив те, що підказувало йому серце. Насправді залишався один справжній вихід, одне рішення.

Стретмор опустив погляд на клавіатуру й почав друкувати. Він навіть не завдав собі клопоту повернути монітор, щоб бачити те, що друкує. Його пальці вибивали слова повільно й рішуче.

«Любі друзі, сьогодні я йду з життя…»

Якщо вчинити так, то ніхто навіть не здивується. Не буде зайвих запитань. Не буде звинувачень. Він пояснить усьому світу те, що сталося. Уже багато людей загинуло… але залишилося забрати ще одне життя.

Розділ 91

У соборі завжди панує ніч. Теплота дня перетворюється тут на вологу прохолоду. Товсті гранітні стіни заглушують звук автомашин. Навіть величезна кількість свічок у канделябрах не в змозі освітити темний обшир угорі. Скрізь — тіні. І лише одне мозаїчне вікно у височині. Воно пропускає крізь себе огидність зовнішнього світу й пере­творює її на м’які промені червоного та блакитного відтінків.

Севільський собор, як і всі великі собори Європи, збудований у формі хреста. Святилище та олтар розташовані просто над середин­ною точкою, виходячи вниз, на головну частину храму. Вертикальну частину хреста заповнюють дерев’яні лави; вони простяглися на вражаючу відстань — аж сто тринадцять ярдів від олтаря до основи хреста. Ліворуч та праворуч від олтаря трансепт хреста містить кабін­ки для сповіді, саркофаги з мощами та додаткові місця для сидіння.

Бекер опинився на довгій лаві приблизно посередині вертикальної частини хреста. Він сидів, міцно затиснутий між парафіянами. Над ним, високо вгорі, на потертому мотузку гойдалося срібне паникадило завбільшки з холодильник, залишаючи в повітрі пасма ладанного диму. А дзвони Гіральди били, не перестаючи, стрясаючи кам’яні брили собору гуркотливими звуковими хвилями низької частоти. Бекер опустив погляд на позолочену стіну поза олтарем. Він мав багато за що дякувати Богу: він дихав. Він жив. І це було справжнє диво.

Поки священник готувався до вступної молитви, Бекер перевірив свій уражений бік. На його сорочці була червона пляма, але кровотеча припинилася. Рана виявилася маленька, більше схожа на поріз, аніж на пробій. Бекер заправив сорочку в штани і, вигнувши шию, подивився назад. Саме в ту мить двері собору рипнули, зачиняючись позаду нього. Бекер знав, що за ним женуться, що тепер він потрапив у пастку. Севільський собор мав лише один функціональний вхід; така конструкція поширилася в ті дні, коли церкви використовували як фортеці, як надійний захист від наскоку маврів. Якщо вхід один, то й барикаду для його блокування треба споруджати лише одну. А тепер одиночний вхід відігравав іншу роль: він слугував гарантією того, що кожен турист, який входив у церкву, не­одмінно купував квиток.

Позолочені двері двадцять два фути заввишки хряснули й за­чинилися. Божий дім перетворився для Бекера на запечатану пастку. Заплющивши очі, він вмостився якомога нижче — сповз по лавці і пригнувся. Девід був єдиним чоловіком у соборі, вдягненим не в чорну одіж.

Звідкись почувся церковний речитатив.

А в тильній частині, тримаючись у тіні, боковим проходом ішов чоло­вік. Він устиг прослизнути до собору до того, як зачинилися двері. Тепер він усміхнувся сам собі. Полювання ставало захопливо цікавим. «Бекер десь тут… я це відчуваю…» Він просувався, методично перевіряючи ряд за рядом. А вгорі, над головами, кадило ­ліниво описувало дугу за дугою. «Гарне місце для того, щоб померти, — подумав Гулогот. — Сподіваюся, що я помру в такому ж гарному місці».

Бекер став навколішки на холодну долівку собору й нахилив голову так, щоб його не було видно. Чоловік, що сидів поруч із ним, поглянув на нього з гнівним осудом — то була абсолютно недоречна поведінка в Божому храмі.

— Enfermo, — вибачився Бекер. — Я захворів.

Бекер знав, що йому не можна висовуватися. Він уже помітив краєм ока знайомий силует, що рухався боковим проходом. «Це він! Він тут!»

Девід знав, що, попри величезну кількість парафіян, він був у соборі легкою мішенню: його куртка хакі яскравим смолоскипом палала в чорному натовпі. Він подумав був зняти її, але біла оксфордська сорочка під курткою була в цьому разі не кращою. І натомість Девід прихилився ще нижче.

Чоловік біля нього знову невдоволено насупився.

— Turista, — пробурчав він. А потім додав саркастичним тоном: — Llamo un médico? Може, мені лікаря покликати?

Бекер поглянув на бородавчасте обличчя старого.

— Ні, дякую. Мені вже краще.

Дід кинув на нього гнівний погляд.

— Pues siéntate! Тоді сядьте як слід!

Довкола них невдоволено зашикали; старий прикусив язика і знову став дивитися поперед себе, на олтар.

Бекер заплющив очі й скоцюрбився, міркуючи — скільки ж триватиме служба? Вихований у протестантських традиціях, він завжди мав таке враження, що католики — нудні та велемовні. Він молив Бога, щоб це виявилося правдою — як тільки служба скінчиться, йому доведеться підвестися й пропустити поперед себе всіх присутніх. У хакі йому хана.

Бекер знав, що наразі він не має іншого вибору. І просто знову став навколішки на холодну підлогу собору. Нарешті старий втратив до нього інтерес. Бо парафіяни встали й заспівали гімн. Бекер залишився внизу. У нього потерпли ноги. А розім’яти їх місця не було. «Спокійно, — подумав він. — Тільки спокійно». Заплющивши очі, він глибоко вдихнув.

Бекеру здалося, що не минуло й кількох хвилин, як він почув, що хтось буцає його ногою. Він підвів голову. То був бородавчастий чоловік. Стоячи праворуч, він нетерпляче вовтузився, намагаючись пройти.

Бекера охопила паніка. «Він уже йде? Але ж мені доведеться піднятися!» Бекер жестом показав чоловіку, щоб він через нього переступив. Старий ледь контролював свій гнів. Злостиво пирхнувши, він запахнув поли своєї чорної куртки й відхилився, показуючи на цілий ряд людей, які чекали, щоб вийти. Бекер поглянув ліворуч — і побачив, що жінка, яка сиділа поруч із ним, уже пі­шла. Уся лавка аж до центрального ряду вже була порожня.

«Не може бути, щоб служба скінчилася! Це неможливо! Вона ж щойно почалася!»

Та коли Бекер узрів у кінці ряду хлопця-міністранта та дві черги людей, що вишикувалися до олтаря, він зрозумів, що відбу­вається.

«Святе причастя, — простогнав він. — У цих бісових іспанців воно йде на початку служби!»