Цифрова фортеця

Розділ 65

Брінкергоф нервово походжав кабінетом Мідж.

— Ніхто не може обійти «Лабети». Це ж неможливо!

— А от і ні! — відрізала Мідж. — Я щойно розмовляла з Джаббою. Він сказав мені, що минулого року встановив перепускний пристрій.

Персональний помічник директора АНБ недовірливо поглянув на неї.

— Щось я ніколи про це не чув.

— І ніхто не чув. Бо це було зроблено тихцем.

— Але ж, Мідж, — заперечив Брінкергоф, — Джабба мусить дотримуватися правил безпеки! Він ніколи не встановив би перепускник, щоб обійти…

— Його змусив Стретмор, — перервала вона.

Брінкергофу здалося, що він чує, як натужно крутяться коліщатка в голові Мідж.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як минулого року Стретмор викрив оту антисемітську мережу в Каліфорнії?

Брінкергоф кивнув. То був один із найбільших минулорічних успіхів Стретмора. Розшифрувавши суперкомп’ютером перехоплене закодоване повідомлення, він викрив змову: планували підірвати бомбу в юдейській школі в Лос-Анджелесі. Він встигнув розшифрувати надіслане терористами повідомлення лише за дванадцять хвилин до призначеного вибуху. А потім, швидко зателефонувавши, куди треба, врятував життя трьохсот школярів.

— Так от, — вела далі Мідж, стишивши голос, — як повідомив мені Джабба, Стретмор перехопив оте повідомлення ще за шість годин до того, як мала вибухнути бомба.

Брінкергоф ошелешено роззявив рота.

— Але ж… але ж чому він так довго…

— Тому що не міг запустити цей файл у «Транс­код». Він намагався, але фільтри щоразу «відбраковували» його. Бо файл було закодовано якимось новим відкритим алгоритмом, з яким фільтри ще не стикалися. Джабба аж шість годин витратив на те, щоб їх належним чином переладнати.

Брінкергоф ошелешено мовчав.

— Стретмор мало не сказився від люті. І змусив Джаббу змонтувати в «Лабетах» обхідний пристрій — на той випадок, коли ­таке трапиться знову.

— Господи, оце так! — присвиснув Брінкергоф. — А я й гадки не мав.

І відразу ж підозріливо примружився:

— То що ж ти хочеш цим сказати?

— А те, що сьогодні Стретмор скористався цим перепускним пристроєм, щоб завантажити файл, відбракований фільтрами.

— Ну то й що? Для цього ж цей перепускник і призначався, еге ж?

Мідж похитала головою:

— Ні, якщо йдеться про вірус.

Брінкергоф аж підскочив:

— Вірус? А хто казав про вірус? Ніхто не казав!

— Це єдине пояснення, — відповіла Мідж. — Джабба сказав мені, що тільки вірус може так надовго завантажити роботою «Транс­код», тому…

— Хвилиночку! — перервав її Брінкергоф жестом судді, що оголошує тайм-аут. — Стретмор нещодавно сказав, що все в нормі.

— Він бреше.

Брінкергоф розгубився.

— Тобто ти хочеш сказати, що Стретмор навмисне запустив вірус до суперкомп’ютера?

— Ні, — відрізала Мідж. — Я гадаю, він не знав, що то вірус. Скоріш за все, його надурили.

Брінкергофу відібрало мову. Мідж Мілкен зайшла аж надто ­далеко.

— Цим багато чого можна пояснити, — наполягала вона. — І це пояснює, чому він тут стирчав цілу ніч і стирчить досі.

— Запускає віруси до свого улюбленого дітища?

— Ні, — роздратовано заперечила вона. — Намагається ­приховати свою помилку. А тепер він не може зупинити роботу «Транскоду» й подати аварійне живлення, бо вірус заблокував процесори!

Брінкергоф підкотив очі під лоба. Мідж у минулому вже викидала коники, але щоб такі — ніколи! Він спробував заспокоїти її.

— Здається, Джабба не надто переймається.

— Джабба — просто бовдур, — просичала вона.

Брінкергоф не зміг приховати свого подиву. Іще ніхто й ніколи не називав Джаббу бовдуром. Поросям — так, було, але бовдуром — ніколи.

— Маєш сумніви стосовно вченого ступеня Джабби в галузі антивірусного програмування? Це тобі так жіноча інтуїція підказує?

Мідж саркастично поглянула на нього, і Брінкергоф підняв догори руки — мовляв, здаюся!

— Гаразд, гаразд, забираю свої слова назад. — Йому не треба було нагадувати про лячну Міджину здатність передчувати лихо.

— Мідж, — благально мовив він. — Знаю, ти терпіти не можеш Стретмора, але ж…

— Це не має до Стретмора жодного стосунку! — Мідж було вже не зупинити. — Перше, що нам треба знайти, — підтвердження, що Стретмор обійшов фільтри. А потім ми зателефонуємо директору.

— Пречудово, — досадливо простогнав Брінкергоф. — Я зателефоную Стретмору і скажу, щоб він прислав нам письмове підтвердження з його підписом.

— Ні, — відповіла Мідж, ігноруючи його сарказм. — Стретмор уже одного разу нам сьогодні збрехав. — Вона запитально поглянула на нього. — Маєш ключі до кабінету Фонтейна?

— Звісно, я ж його персональний помічник.

— Вони мені потрібні.

Брінкергоф витріщився на неї, не вірячи в те, що почув.

— Мідж, я нізащо у світі не пущу тебе до кабінету Фонтейна.

— Доведеться! — настійливо відказала вона, а потім відвернулася й почала друкувати на клавіатурі «Великого брата». — Я надсилаю запит стосовно списку файлів, що стоять у черзі на розшифрування в «Транскодi». Якщо Стретмор обійшов фільтри вручну, то це буде в роздруківці.

— А який стосунок це має до кабінету Фонтейна?

Мідж крутнулася й люто поглянула на нього впритул.

— Цей список роздруковується тільки на кабінет Фонтейна. І ти це чудово знаєш!

— Це тому, що ця інформація — секретна, Мідж!

— Маємо критичну ситуацію. Тому мені потрібно глянути на той список.

Брінкергоф заспокійливо поклав руки їй на плечі.

— Мідж, благаю, вгамуйся. Ти ж знаєш, що я не можу…

Вона роздратовано пирхнула й різко відвернулася до клавіа­тури.

— Я зараз роздрукую список. А потім піду, візьму його й винесу. Дай сюди ключі!

— Мідж…

Вона закінчила друкувати і знов крутнулася до нього.

— Чеде, список роздрукується за тридцять секунд. І давай до­мо­вимося: ти даєш мені ключ. Якщо Стретмор обійшов фільтри, ми викли­чемо службу безпеки. Якщо ж я помиляюся, то я піду, а ти зможеш обмазувати мармеладом свою Кармен й облизувати її. — Вона злостиво зиркнула на нього і простягнула руку:

— Я чекаю.

Брінкергоф простогнав, страшенно жалкуючи, що покликав її перевірити звіт шифровідділу. Він зупинив погляд на її простяг­нутій руці.

— Ідеться про секретну інформацію в особистому кабінеті директора. Уявляєш, що станеться, якщо нас спіймають?

— Директор — у Південній Америці.

— Перепрошую. Не можу — і все. — Брінкергоф склав на грудях руки й вийшов.

Мідж втупилася йому вслід, пропікаючи поглядом спину.

— Та ні, Чеде, зможеш, — прошепотіла вона, а потім по­вернулася до «Великого брата» й заходилася виводити на екран відеоархіви.

«Мідж невдовзі вгамується», — заспокоював себе Брінкергоф, сідаючи за свій робочий стіл, щоб переглянути решту звітів. Не буде ж він віддавати Мідж директорські ключі щоразу, коли в неї ­їхатиме стріха?

Він саме почав перевіряти звіт про випадки збоїв у забезпеченні секретності зв’язку, як його думки перервали якісь голоси, що чулися із сусідньої кімнати. Відклавши папери, Брінкергоф пішов до дверей.

У головному офісі було темно — лише з напіввідчинених дверей кабінету Мідж падав стовп сіруватого світла. Він прислухався. Голоси не припинялися. Вони звучали збуджено й емоційно.

— Мідж?

Йому ніхто не відповів.

Брінкергоф пройшов крізь темряву до її робочого місця. Голоси здалися йому трохи знайомими. Він поштовхом розчинив двері. У кімнаті нікого не було. Не було й Мідж. А звук голосів долинав згори. Брінкергоф поглянув на відеомонітори — і йому відразу ж стало зле. На кожному з дванадцяти екранів програвався один і той самий сюжет — то було щось схоже на погано режисований балет. Ухопившись за спинку крісла Мідж, він із жахом витріщився на екрани.

— Чеде? — почувся голос ззаду.

Він перелякано крутнувся і примружився в темряву. То була Мідж. Вона стояла на протилежному боці приймальні перед дверима директорського кабінету. Простягнувши руку долонею догори, вона сказала:

— Ключі, Чеде.

У Брінкергофа спалахнули щоки. Він обернувся й поглянув на монітори. Йому хотілося викинути зі свідомості сцени, що демонструвалися на моніторах угорі, та не зміг. Він був скрізь, у кожному екрані — стогнав від задоволення й жадібно пестив вимазані медом маленькі груди Кармен Ґуерти.