Цифрова фортеця

Розділ 46

Філ Картукян гепнув слухавкою об телефон. Номер Джабби був зайнятий. Джабба зневажливо знехтував такою послугою, як сигнал очікування виклику, бо вважав її набридливою технічною хитрістю, введеною телефонною компанією «AT&T» для збільшення прибутків шляхом почергового з’єд­нання кожного абонента, який телефонував на зайняту лінію. Проста фраза «Я на іншій лінії, невдовзі передзвоню» заробляла телефонним компаніям мільйони щорічно. Відмова Джабби від цієї послуги була його способом тихого саботажу вимоги АНБ, щоб він всюди мав при собі стільниковий те­лефон.

Картукян обернувся й поглянув на безлюдне приміщення шифрувального відділу. З кожною хвилиною гудіння генераторів унизу ставало дедалі гучнішим. Хлопець відчув, що час спливає. Він знав, що має піти, але після розмови біля блоку № 3 в його голові почав настирливо прокручуватися девіз служби безпеки комп’ютерних систем: «Спочатку роби, а потім пояснюй».

У суворому світі комп’ютерної безпеки з його високими ставками буквально кілька хвилин визначали — вдасться врятувати систему чи не вдасться. Рідко коли було достатньо часу для обґрунтування захисної процедури, тому інженерам- системникам платили за їхній технічний хист… і за інтуїцію.

«Спочатку роби, а потім пояснюй». Картукян знав, що має робити. А ще він усвідомлював, що коли вляжеться пил, він або стане героєм АНБ, або буде змушений шукати роботу.

До суперкомп’ютера потрапив вірус — щодо цього Картукян не мав сумнівів. Існував єдиний відповідальний спосіб дій — вимкнути його.

Інженер знав два способи вимикання «Транскоду». Перший — через особистий термінал командира, що стояв під замком в його офісі, — отже, цей варіант не годиться. Другий — ручний вимикач, розташований на одному з нижніх поверхів під підлогою шифрувального відділу.

Картукян нервово ковтнув слину. Йому страшенно не хотілося спускатися до нижніх поверхів. Лише один раз довелося йому там побувати — під час навчання. То був чужий химерний світ із довгими лабіринтами вузеньких сходів, фреонових трубок і запаморочливо глибокою шахтою з гуркотливими електрогенераторами на дні…

Він ладен був піти куди завгодно, але тільки не туди, ладен був зустріти на своєму шляху кого завгодно, тільки не Стретмора, але обов’язок є обов’язок. «Завтра вранці вони мені подякують», — подумав він, трохи невпевнений, що так воно й буде.

Глибоко вдихнувши, Картукян відчинив особисту металеву шафку начальника підрозділу системної безпеки. На полиці з демонтованими комп’ютерними деталями за медіа- концентратором та LAN-тестером стояв кухоль випускника Стенфордського університету. Не торкаючись його країв, Картукян засунув пальці всередину й витягнув звідти плаский зубчастий ключ.

— Дивно, що інженери, покликані пильнувати безпеку систем, самі не дотримуються правил безпеки, — пробурчав він.

Розділ 47

— Код вартістю мільярд доларів? — пирхнула Мідж, ідучи по коридору разом із Брінкергофом. — Не може бути!

— Клянуся! — відказав він.

Вона підозріло поглянула на нього.

— Сподіваюся, це не чергова хитрість, щоб затягнути мене в ліжко.

— Мідж, та я б ніколи… — почав він заперечувати голосом праведника.

— Та знаю, знаю, Чеде, — перервала його Мідж. — Не на­гадуй.

Пів хвилини по тому вона вже сиділа в кріслі Брінкергофа, вивчаючи звіт шифрувального відділу.

— Ось бачиш, — сказав він, перехиляючись їй через плече і вказуючи цифру, про яку йшлося. — Оцей ССР — мільярд доларів! Здуріти можна!

Мідж хихикнула.

— І дійсно, трохи завищена цифрочка, еге ж?

— Та отож, — простогнав він. — Трішечки.

— Схоже, це ділення на нуль.

— Хто-хто?

— Не хто, а «що» — ділення на нуль, — пояснила Мідж, переглядаючи решту даних. — ССР вираховується як дріб — загальна сума витрат, ділена на кількість розшифровок.

— Ясна річ, — відсторонено кивнув Брінкергоф, намагаючись не заглядати в її декольте.

— Коли знаменник дорівнює нулю, — пояснила Мідж, — то частка прагне до безконечності. Комп’ютери дуже не люблять безконечності, от і друкують замість неї дев’ятки. — Вона показала на інший стовпчик. — Ось бачиш?

— Еге ж, — швидко підтвердив Брінкергоф, відводячи погляд від декольте й зосереджуючись на папері.

— Це сьогоднішня приблизна інформація про обсяг діяльності. Ось поглянь на кількість розшифровок.

Брінкергоф слухняно прослідкував за її пальцем і поглянув на нижню частину стовпчика.

Кількість розшифровок: 0

Мідж постукала пальцем по аркушу.

— Я так і знала. Поділено на нуль.

Брінкергоф здивовано вигнув брови.

— То все нормально?

Мідж стенула плечима.

— Це просто означає, що сьогодні ми не розшифрували жодного коду. Мабуть, «Транс­код» вирішив взяти відпустку й перепочити.

— Відпустку? — перепитав Брінкергоф із сумнівом у голосі. Він достатньо довго пропрацював із директором АНБ, щоб знати: відпустки та «перерви» — не тутешній метод роботи. Особливо стосовно «Транскоду». Фонтейн заплатив два мільярди доларів за свого велетня, сподіваючись, що це помірковане капіталовкладення. Кожна секунда, змарнована супер­ком­п’ютером, означала гроші, спущені в унітаз.

— Але ж, Мідж… — мовив Брінкергоф. — «Транс­код» не бере відпусток і перерв. Він функціонує вдень та вночі. І ти про це знаєш.

Вона знов стенула плечима.

— Може, Стретмор не схотів стирчати тут учора допізна, щоб підготувати для суперкомп’ютера обсяг роботи на суботу. Скоріш за все, він знав, що Фонтейн у від’їзді, і тому вшився якомога раніше на риболовлю.

— Та годі тобі, Мідж, — саркастично відказав Брінкергоф. — Не наїжджай на нього.

Не було секретом те, що Мідж Мілкен не полюбляла Тревора Стретмора, бо той вдався до хитрого маневру, щоб вмонтувати в «Стрибунець» чорний хід, але його викрили. Попри добрі наміри Стретмора, АНБ дорого заплатило за це фіаско. ФЕК набула впливовості, Фонтейн втратив довіру конгресу, а найгіршим було те, що агентство значною мірою позбулося своєї анонімності. Раптом домогосподарки з Мінесоти почали писати скарги до «America Online» та «Prodigy» й висловлювати побоювання, що АНБ може читати їхні електронні повідомлення. Наче АНБ збиралося викрасти в них секретний рецепт тістечок або джему.

Фіаско Стретмора дорого обійшлося АНБ, і Мідж відчувала на собі частину провини — зовсім не тому, що передчувала такий коник від командира, а тому, що це вчинили за спиною директора, Мідж-бо платили саме за те, щоб вона цю спину затуляла. Поблажливість Фонтейна робила його вразливим, а Мідж змушувала нервувати. Але директор давно навчився відступати вбік і давати розумним людям зробити свою роботу; саме цього принципу він і дотримувався в робочих стосунках із Тревором Стретмором.

— Мідж, ти до біса добре знаєш, що Стретмор не байдикує, — заперечив Брінкергоф. — Він експлуатує «Транс­код», як навіжений.

Мідж кивнула. У душі вона знала, що звинувачувати Стретмора в нехлюйстві абсурдно. Командир був до останку відданий своїй роботі. Усі лиха цього світу він ніс як свій власний хрест. І хитрий план Стретмора стосовно «Стрибунця» був його щирою та сміливою спробою змінити цей недосконалий світ. На жаль, як і більшість доб­рих починань, його хрестовий похід скінчився розпинанням на хресті.

— Гаразд, — мовила вона. — Може, я й справді до нього трохи несправедлива.

— Трохи? — звузив очі Брінкергоф. — Стретмор має цілу купу підозрілих файлів, що розтягнулися в черзі до «Транскоду» на цілу милю. Тому навряд чи він дозволить суперкомп’ю­теру байдикувати на вихідні.

— Ну гаразд, гаразд, — зітхнула Мідж. — Визнаю свою помилку. — Звівши брови, вона замислилася: чому «Транс­код» за цілий день так і не розшифрував жодного коду. — Ану дай я дещо перевірю ще раз, — мовила вона і стала гортати звіт. Знайшовши те, що шукала, Мідж почала вивчати цифри. І за кілька секунд кивнула.

— Маєш рацію, Чеде. «Транс­код» працює, аж гай шумить. Приблизні затрати ресурсів є навіть трохи вищими, аніж зазвичай. Від учорашньої півночі ми витратили пів мільйона кіловат-годин електроенергії.

— І що з цього випливає?

— Навіть не знаю, що й сказати, — спантеличено відповіла Мідж. — Усе це дуже дивно.

— Може, перевіримо дані ще раз?

Вона кинула на нього несхвальний погляд. Є дві речі, про які не слід питати Мідж Мілкен. Однією з них була інформація, за яку вона відповідала. І Брінкергоф почекав, поки Мідж іще раз передивилася цифри.

— Ага, — нарешті буркнула вона. — Вчорашня статистика пречудова: розшифровано 237 кодів. ССР — 874 долари. Середній час на злам одного коду — трохи більше від шести хвилин. Приблизні затрати ресурсів — на середньому рівні. Час потрапляння останнього коду до «Транскоду»… — Вона несподівано замовкла.

— Що таке?

— Якось дивно, — відповіла Мідж. — Останній файл, занесений у журнал, був оброблений об 11:37 пополудні.

— Ну і що з того?

— А те, що «Транс­код» розшифровує по одному коду кожних шість хвилин. Останній файл робочого дня зазвичай обробляється приблизно опівночі. Щось не схоже, що… — раптом Мідж замовкла й охнула.

Брінкергоф аж підскочив.

— Що таке?!

Мідж отетеріло витріщилася на роздруківку.

— Оцей файл… Той, що потрапив до «Транскоду» ще минулої ночі…

— Ну то й що?

— А те, що його й досі не розшифровано. Час його перебування в черзі становить 23:37:08, але в журналі не вказаний час його розшифрування. — Мідж зашерхотіла аркушами.

— Або вчора, або сьогодні!

Брінкергоф стенув плечима.

— Може, то вони проганяють якусь круту діагностику.

Мідж похитала головою.

— Таку круту, що на неї пішло ось уже вісімнадцять годин? — Вона замовкла, замислившись. — Навряд чи. До того ж дані очікування свідчать, що це файл звідкись зовні. Треба зателефонувати Стретмору.

— Куди — додому? — невдоволено перепитав Брінкергоф. — У суботній вечір?

— Ні, — відповіла Мідж. — Він контролює все це, або я погано знаю Стретмора. Б’юся об заклад, що він тут, на роботі. Утім, це лише припущення. — Припущення, які робила Мідж Мілкен, були другою річчю, яку не можна ставити під сумнів. — Ходімо, — кинула вона, підводячись із крісла. — Ходімо й поглянемо, чи правильне моє припущення.

Брінкергоф пішов услід за Мідж до її кабінету, де вона сіла за робоче місце й заграла на клавішах «Великого брата» зі швидкістю і вправністю піаніста-віртуоза.

Брінкергоф поглянув угору, на комплекс субтитрованих відеомоніторів на стіні її кабінету. Усі їхні екрани — як стоп-кадри того, що відбувалося в замкненому інтер’єрі АНБ.

— Ти що — збираєшся шпигувати за шифрувальним відділом? — знервовано спитав він.

— Та ні, — відповіла Мідж. — Хотілося б, але шифрувальний відділ — за сімома печатями. Там немає відеокамер. Немає мікрофонів. Нічого немає. Такий наказ Стретмора. Я можу лише ознайомлюватися зі статистикою та головними даними, що їх видає «Транс­код». Дякувати Богу, нам хоч це перепало. Стретмор наполягав на повній ізоляції, та Фонтейн заперечив і зберіг право доступу до базових даних.

Брінкергоф вельми здивувався:

— У шифровідділі — і немає відеокамер?

— А що тут дивного? — спитала Мідж, не відводячи погляду від моніторів. — Вам із Кармен потрібна більша конфіденційність?

Брінкергоф буркнув щось нерозбірливе.

Мідж натиснула іще кілька клавіш.

— Я виводжу на екран дані про ліфт, яким користується Стретмор. — Ненадовго затримавши погляд на моніторі, Мідж постукала пальцями по столу.

— Він тут, — сказала вона, наче так і мало бути. — Він у шифровідділі. Ось поглянь. От тобі й наднормові години! Він увійшов до себе вчора рано-вранці і за цей час досі не скористався ліфтом. І магнітною карткою для відімкнення головних дверей досі не скористався. Значить, він там.

Брінкергоф ледь помітно зітхнув — із полегшенням.

— А якщо Стретмор там, то все гаразд — так?

Мідж на мить замислилася.

— Можливо, — нарешті сказала вона.

— Можливо?

— Треба подзвонити йому, щоб пересвідчитись остаточно.

Брінкергоф простогнав від досади.

— Мідж, він же заступник директора. Я певен, Стретмор усе тримає під контролем. Давай не вибудовувати здогадів…

— Припини, Чеде, не будь дитиною. Ми просто виконуємо свої обов’язки. Виявивши в статистиці похибку, ми відслідковуємо її причину. До того ж, — додала вона, — мені хотілося б нагадати Стретмору, що «Великий брат» слідкує невідступно. І таким чином змусити його добряче подумати, перш ніж вдаватися до ще одно­го ідіотського трюку, сподіваючись урятувати світ від зла. — Мідж узяла слухавку й почала набирати номер.

Брінкергоф збентежено завовтузився.

— Ти й справді вважаєш, що нам слід турбувати його?

— Це не я його турбую, — сказала Мідж, тицяючи йому слухавку. — А ти.