Цифрова фортеця

Розділ 109

Центр управління головним банком даних АНБ скидався на зменшену копію центру управління польотами в НАСА. У дальньому закутку кімнати дюжина комп’ютерних робочих станцій розта­шовувалася напроти відеостіни розміром три­дцять на сорок футів.

На екрані швидко проскакували один за одним цифри та графіки — наче хтось клацав телеканалами, шукаючи цікаву передачу. Вигукуючи команди, між станціями метушилися технарі з довгими аркушами роздруківок у руках; скрізь панував хаос.

Сюзанна ошелешено витріщилася на цей запаморочливо-вражаючий центр. Їй пригадалося, що при його спорудженні перемістили двісті п’ятдесят тонн ґрунту — приміщення центру розташовувалося на глибині двісті чотирнадцять футів під землею, де було невразливим для вакуумних і ядерних бомб.

У центрі кімнати за робочою станцією, розташованою на подіумі, стояв Джабба. Гучним голосом він промовляв зі свого «трону» накази — як король своїм підданим. На екрані позаду нього світився напис. Той напис був добре знайомий Сюзанні. Над головою Джабби висіло загрозливе послання завбільшки з рекламний плакат:

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Наче й досі перебуваючи в якомусь сюрреалістичному кошмарі, Сюзанна пройшла за Фонтейном до подіуму. Світ довкола нагадував їй розпливчасті кадри уповільненого кіно.

Джабба, помітивши їх, крутнувся, як розлючений бик.

— Я ж не для забави створив «Лабети»! Мабуть, на це були вагомі підстави!

— «Лабетів» більше не існує, — спокійно відказав Фонтейн.

— Позавчорашня новина, директоре, — огризнувся Джабба. — Вибухова хвиля дала мені добрячого копняка під сраку! А де Стретмор?

— Командир Стретмор загинув.

— Що ж, нема лиха без добра. На цьому світі таки існує хоч якась довбана справедливість.

— Угамуйся, Джаббо, — гримнув директор. — Введи нас у курс справи. Наскільки небезпечний цей вірус?

Джабба надовго втупився поглядом у директора, а потім — ні сіло ні впало — розреготався.

— Вірус? — Його різкий регіт голосно відлунив у підземному приміщенні. — Так ви гадаєте, що це вірус?

Фонтейн тримався напрочуд спокійно. Нахабна поведінка Джабби була недоречною й неприпустимою, але тепер не час і не місце вичитувати йому. Тут, у центрі управління, Джабба був головніший за самого Господа Бога. Для комп’ютерних проблем не існувало начальницької ієрархії.

— Так це не вірус? — скрикнув Брінкергоф із надією в голосі.

Джабба презирливо пирхнув:

— Віруси мають рядки реплікації, розумнику! Іншими словами — рядки копіювання та розмноження! А ця штука їх не має!

Сюзанна заклопотано метушилася довкола них, марно намагаючись зосередитися.

— У такому разі — що тут відбувається? — суворо спитав Фонтейн. — Я гадав, що в нас вірус.

Джабба повільно втягнув у легені повітря, витер із лоба рясний піт і мовив стишеним голосом:

— Віруси… віруси розмножуються, відтворюючись. Вони створюють клони. Вони — марнославні й тупі, такі собі бінарні его­їсти з манією величі. Віруси штампують своїх малят швидше за кролів. Вони мають слабкі місця — їх можна схрещувати доти, поки вони не самознищаться. Це якщо підійти до цієї процедури з розумом. На жаль, ця програма не має свого я, вона не має манії величі і тому не має потреби розмножуватися. У неї холодний розум і чітке завдання. Ба більше: коли вона виконає це завдання, то, цілком можливо, вчинить акт цифрового самогубства. — Джабба побожно здійняв руки до хаосу, що відображався на великому екрані. — Пані та панове! — Він зітхнув: — Знайомтеся: камікадзе комп’ютерних загарбників! Так званий хробак.

— Хробак? — простогнав Брінкергоф. Це слово прозвучало надто безневинно для того, щоб ним визначати підступного та безжального загарбника.

— Так, хробак, — підтвердив Джабба, потихеньку закипаючи від злості. — Він не має складних структур — лише інстинкт: їсти, срати і повзти. Ось так. Примітивність. Смертельна при­мітивність. Він робить те, що йому запрограмували, а потім вшивається.

Фонтейн скинув на Джаббу суворий погляд.

— І на що ж саме запрограмований цей черв’як?

— Поки що важко сказати, — відповів Джабба. — Наразі він поширюється й причіпляється до всієї нашої секретної інформації. Після цього він може утнути все що завгодно. Йому може наверзтися на думку знищити всі файли або просто причепити смайлики до певних стенографічних звітів Білого дому.

Голос Фонтейна лишався холодним та стриманим:

— Ви можете його зупинити?

Джабба повільно видихнув й обернувся до екрана.

— Гадки не маю. Усе залежить від того, наскільки розлючений був автор цього хробака. — Він показав на послання, що виднілося позаду нього на екрані. — Хтось мені може пояснити, що це у біса означає?

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Джабба трохи почекав на відповідь і не почув жодної.

— Схоже на те, що хтось на нас «наїжджає», директоре. Шантажує. Наскільки я розумію, перед нами — вимога викупу.

Сюзаннин голос прозвучав глухо й відсторонено:

— Це… це Енсей Танкадо, — прошепотіла вона.

Джабба обернувся до неї. Й ошелешено витріщився.

— Танкадо?

Сюзанна слабко кивнула.

— Він хотів, щоб ми зізналися в… в існуванні «Транскоду»… але це коштувало йому…

— Зізналися? — приголомшено перервав її Брінкергоф. — Танкадо хоче, щоб ми зізналися, що маємо «Транс­код»? Наскільки я розумію, він дещо спізнився.

Сюзанна була розтулила рота, але Джабба перервав її.

— Схоже, Танкадо має код-убивцю, — припустив він, поглянувши на послання на екрані. — Якщо ми його вдрукуємо, то врятуємо банк даних. Маємо перед собою приклад комп’ютер­ного рекету.

Фонтейн стояв непорушно, мов скеля.

— Скільки часу в нашому розпорядженні?

— Приблизно година, — відповів Джабба. — Достатньо, щоб скликати пресконференцію й «розколотися».

— Мені потрібна порада, — наказним тоном мовив Фонтейн. — Що ви пропонуєте робити?

— Порада? — гарячкував Джабба, немов не вірячи своїм вухам. — Вам потрібна порада? Я дам вам пораду! Годі фігнею займатися і гаяти дорогоцінний час — ось моя порада!

— Тихо, тихо! — попередив його директор із легкою погрозою в голосі.

— Директоре, — пирхнув Джабба, — наразі Енсей Танкадо є власником нашого банку даних! Дайте йому те, що він хоче. Якщо він хоче, щоб світ дізнався про «Транс­код», то кличте сюди Сі-ен-ен — і намилюйте сраку. Від «Транскоду» залишилася сама дірка в землі — то яка вам у біса різниця?

Запала тиша. Схоже, Фонтейн міркував над варіантами дій, які він мав у своєму розпорядженні. Сюзанна хотіла щось сказати, але Джабба випередив її:

— Чого ви чекаєте, директоре?! Зателефонуйте Танкадо! Скажіть, що приймаєте його правила гри! Нам потрібен код-убивця, інакше весь цей заклад під назвою АНБ піде коту під хвіст!

Ніхто й не рипнувся. Усі мовчали.

— Ви що — подуріли?! — заверещав Джабба. — Телефонуйте Танкадо! Скажіть, що ми на все погоджуємося! Дайте мені той код-убивцю! НЕГАЙНО!!! — Комп’ютерний гуру витягнув свій стільниковий телефон і увімкнув його. — Що ж, я сам це зроблю. Дайте мені його номер телефону! Я поговорю з цим злобним дятлом особисто!

— Не надривайся ти так, — прошепотіла Сюзанна. — Танкадо помер.

Минуло кілька секунд спантеличеного мовчання — й усвідом­лення потенційних наслідків щойно почутого вдарило Джаббу, наче куля в живіт. Здавалося, що велетень-системник за мить гримне на підлогу.

— Помер? Але ж тоді… це означає, що ми не зможемо…

— Це означає, що нам потрібен новий план, — спокійно перервав його Фонтейн.

Очі Джабби й досі були на лобі від потрясіння, як хтось несамовито заволав у закутку:

— Джаббо, Джаббо!

То була Соші Кута, старший технік його підрозділу. Вона підбіг­ла до подіуму, тягнучи за собою довгу роздруківку. Вигляд у неї був нажаханий.

— Джаббо! — вигукнула вона, хапаючи ротом повітря. — Цей хробак… Я щойно дізналася, на що саме він запрограмований! — І з цими словами Соші всучила йому папір. — Це результат зроб­леного мною аналізу системної активності! Лишень поглянь, що він збирається робити!

Приголомшений начальник системного відділу пробіг роздруківку очима. А потім аж похитнувся і вхопився за поруччя, щоб не впасти.

— Господи милосердний… — роззявив рота Джабба. — Танкадо… ах ти ж сучий сину!