Цифрова фортеця

Розділ 84

Джабба задоволено зітхнув, закінчивши останню точку пайки. Він вимкнув паяльник, відклав убік ліхтарик і трохи полежав у темряві головного комп’ютера. Він страшенно втомився. У нього шия затерпла. Внутрішні роботи — це важка праця в замкненому просторі. Особливо важка для чоловіка його розмірів.

«А вони наче навмисне конструюють дедалі менші комп’юте­ри», — подумав Джабба.

Не встиг він заплющити очі, щоб заслужено відпочити хоч кілька хвилин, як хтось почав смикати його за черевики.

— Джаббо! Вилазь звідти! — заверещав жіночий голос.

«Мідж таки знайшла мене», — простогнав він.

— Джаббо, вимітайся звідти геть!

Він неохоче випхався з тісного отвору.

— Заради Бога, Мідж! Я ж тобі казав…

Та то була не Мідж. Джабба отетеріло витріщився на жінку ­перед собою.

— Соші?

Соші Кута — згусток енергії вагою дев’яносто фунтів. Вона була помічником Джабби, його правою рукою, надзвичайно кмітливим системним технарем із Масачусетського технологічного інституту. Вона часто працювала з Джаббою наднормово, і, здавалося, була єдиною його підлеглою, яка його не боялася. Гнівно витріщившись на нього, вона суворо спитала:

— Чому ж ти, зараза, на мій дзвінок не відповів, га? І на мій ­пейджер?

— Так то був твій пейджер… — розгубився Джабба. — А мені здалося, що…

— Та Бог із ним, із пейджером. Тут таке: із банком інформації коїться щось дивне!

Джабба поглянув на свій годинник.

— Дивне, кажеш? — Тепер вже й він стривожився. — А можеш розповісти детальніше?

Дві хвилини по тому Джабба вже мчав коридором до банку ­інформації.

Розділ 85

Ґреґ Ґейл лежав скоцюрблений на долівці блоку № 3. Стретмор із Сюзанною щойно притягли його туди з шифрувального відділу і зв’язали йому руки та ноги дванадцятикалібровим кабелем для лазерних принтерів.

Сюзанна ніяк не могла вмістити у своїй свідомості той майс­терний маневр командира: він удав, що начебто викликав службу безпеки! Таким чином йому вдалося врятувати Сюзанну, спіймати Ґейла й викраяти собі час, необхідний для внесення модифікації в «Цифрову фортецю».

Вона збентежено поглянула на зв’язаного шифрувальника. Ґейл важко дихав. Стретмор сидів на кушетці, незграбно затиснувши «берету» між колінами. Сюзанна знову зосередила увагу на терміналі Ґейла, продовживши пошук методом довільних ланцюжків. Уже четверта програма пошуку виконала свою функцію й повернулася ні з чим.

— І досі нічого немає, — зітхнула вона. — Можливо, нам доведеться почекати, поки Девід не знайде пароль Танкадо.

Стретмор невдоволено поглянув на неї:

— Якщо Девід зазнає невдачі й перстень потрапить до лихих людей…

Командиру не треба було закінчувати речення. Сюзанна й так усе розуміла. Допоки «Цифрову фортецю» в Інтернеті не буде замінено модифікованим варіантом Стретмора, пароль Танкадо залишатиметься небезпечним.

— Після того як ми зробимо заміну, — продовжив Стретмор, — мені вже буде байдуже, скільки паролів циркулюватиме в кіберпросторі: чим більше, тим кумедніше. — І він кивнув Сюзанні, щоб вона продовжувала пошук. — Але поки цього не сталося, час працює проти нас.

Сюзанна розтулила була рота, щоб підтвердити цю думку, та її слова потонули в оглушливому ревінні. Тишу шифровідділу розпанахав аварійний сигнал із підземелля. Сюзанна та Стретмор спантеличено перезирнулися.

— Що це таке?! — заволала Сюзанна, втиснувши свій крик в інтервал між сиренами.

— «Транс­код»! — гукнув у відповідь Стретмор зі стривоженим виразом обличчя. — Він перегрівся! Може, Ґейл мав рацію, коли казав, що аварійне живлення нездатне постачати достатньо фреону.

— А може, то автоматичне вимикання спрацювало?

Стретмор на мить замислився, а потім гукнув у відповідь:

— Напевне, десь сталося коротке замикання. — Над підлогою шифрувального відділу загорілася жовта аварійна лампа, кинувши пульсуюче світло на обличчя командира.

— Краще б вам вимкнути «Транс­код», шефе! — гукнула ­Сюзанна.

Стретмор кивнув. Страшно було подумати, що станеться, якщо три мільйони силіконових процесорів перегріються і спалахнуть. Стретмору треба було терміново збігати нагору до свого термінала й зупинити «Транс­код» — іще до того, як хтось помітить несправність і пришле ремонтну бригаду.

Стретмор стрельнув поглядом на досі непритомного Ґейла. Поклавши «берету» на стіл біля Сюзанни, він крикнув:

— Я відразу ж повернуся! — І, проскочивши у пролом у скляній стіні блоку, кинув через плече: — Знайдіть мені отой пароль!

Сюзанна поглянула на невдалі результати пошуку пароля, сподіваючись, що Стретмор вчасно встигне нагору й вимкне супер­комп’ютер. Шум та блимання світла в шифровідділі нагадували підготовку до запуску балістичної ракети.

А на підлозі заворушився Ґейл. З кожним ревом сигналізації він болісно кривився. Сюзанна схопила «берету» — і сама собі здивувалася. Коли Ґейл розплющив очі, то побачив, що над ним стоїть Сюзанна Флетчер, націливши пістолет йому в пах.

— Де пароль? — суворо спитала вона.

Ґейл ще важко орієнтувався в просторі.

— Щ-що сталося?

— Ти обісрався — ось що сталося. А тепер кажи — де пароль?

Ґейл спробував ворухнути руками, але збагнув, що він — зв’я­заний. Обличчя його панічно перекривилося.

— Відпусти мене!

— Мені потрібен пароль! — повторила Сюзанна.

— У мене його немає! Відпусти мене! — скрикнув Ґейл і спробував підвестися. Та ледь зміг перекотитися на живіт.

Перекрикуючи сигналізацію, Сюзанна вигукнула:

— Ти — Північна Дакота, і Енсей Танкадо передав тобі копію свого пароля. Він потрібний мені, і негайно!

— Та ти здуріла! — здивовано викрикнув Ґейл. — Я не Північна Дакота! — Він безуспішно намагався вивільнитися.

— Не бреши! — визвірилася на нього Сюзанна. — Чому, трясця твоїй матері, уся пошта Північної Дакоти — на твоїй адресі?

— Я вже казав тобі! — благально пояснив Ґейл в інтервалах між пульсуючим сигналом. — Я шпигував за Стретмором! Ту пошту я скопіював з адреси Стретмора — а для нього її поцупив у Танкадо COMINT!

— Брехня! Ти ніколи не зміг би потрапити на адресу Стрет­мора!

— Нічого ти не розумієш! — заволав Ґейл. — За адресою Стретмора вже шпигували! — Свої слова він втискував в інтервали між пульсаціями сигналізації. — Хтось іще раніше за мене за ним шпигував. Гадаю, що то був директор Фонтейн! Я просто впав йому на хвіст! Ти мусиш повірити мені! Саме так я й дізнався про його план модифікувати «Цифрову фортецю»! Я читав «мозкові штурми» Стретмора!

«Мозкові штурми»? Сюзанна замислилася. Стретмор запросто міг вибудовувати свої плани стосовно «Цифрової фортеці» за допомогою програми «Мозковий штурм». І якщо хтось дійсно прокрався на його адресу, то неодмінно дізнався про ці плани…

— Модифікувати «Цифрову фортецю» — це небезпечна авантюра! — вигукнув Ґейл. — Ти до біса добре знаєш, що з цього ­буде — АНБ матиме необмежений доступ до всієї кореспонденції! — Сирена ревіла, заглушаючи його слова, але Ґейл був наче одержи­мий. — Гадаєш, ми готові до такої відповідальності? І не лише ми, а й хто-небудь інший? Це так короткозоро, трясця твоїй матері! Кажеш, твій уряд піклується перш за все про інте­реси людей?! Що ж, прекрасно! Але що трапиться, коли якийсь уряд у майбутньому не ставитиме на перше місце інтереси людей?! Бо ця технологія — це вже назавжди!

Сюзанна ледь чула його: від шуму в шифровідділі можна було оглухнути.

Ґейл знову спробував звільнитися. Невідривно дивлячись Сюзанні у вічі, він закричав:

— Як же, трясця твоїй матері, громадяни зможуть захиститися від поліцейської держави, коли чувак на вершині влади матиме ­доступ до всіх їхніх каналів зв’язку? Як же вони тоді спланують ­повстання?

Цей аргумент Сюзанна чула вже багато разів. Довід про зловмисний майбутній уряд був козирною дискусійною картою правозахисної фундації «Електронний кордон».

— Стретмора треба зупинити! — волав Ґейл, перекрикуючи сире­ну. — І я поклявся це зробити. Саме цим я й займався тут весь день — слідкував за його адресою й вичікував, коли він зробить наступний крок — щоб зафіксувати, коли він підсуне свій модифікова­ний алгоритм. Мені потрібен був доказ — свідчення, що він створив чорний хід. То був би доказ, що він слідкував за «Цифровою фортецею». І з цією інформацією я збирався вийти на пресконференцію.

У Сюзанни тьохнуло серце. Вона правильно його почула? Бо це прозвучало дуже вірогідно, дуже схоже на Ґейла. Чи могло таке бути? Якщо Ґейл знав про план Стретмора випустити «ліву» версію «Цифрової фортеці», то міг би спокійнісінько дочекатися, поки на цю версію перейде увесь світ, а потім кинув би свою бомбу — доповнену неспростовними доказами!

Сюзанна уявила собі заголовки: «ШИФРУВАЛЬНИК ҐРЕҐ ҐЕЙЛ ВИКРИВАЄ ТАЄМНИЙ ПЛАН СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ КОНТРОЛЮВАТИ ІНФОРМАЦІЮ В УСЬОМУ СВІТІ!»

Хіба ж це не реінкарнація скандалу зі «Стрибунцем»? Викриття підступних планів АНБ зробило б Ґреґа Ґейла знаменитим на весь світ, його слава перевершила б його найсміливіші сподівання! А АНБ знову опинилося б у дупі. «А що як Ґейл і каже правду? — подумалося їй. — Ні, — таки вирішила вона. — Звісно, що ні!»

А Ґейл далі благав і пояснював:

— Я зупинив роботу твого «слідопита», бо думав, що ти шу­каєш мене! Я гадав, що в тебе виникли підозри, що за Стретмором шпигують! Я не хотів, щоб ти помітила витік інформації й вийшла на мене!

«Імовірно, але нереально», — подумала Сюзанна.

— Навіщо тоді ти вбив Картукяна? — різко кинула вона.

— Я його не вбивав! — верескнув Ґейл, перекрикуючи сирену. — То Стретмор його штовхнув! Я все це бачив знизу! Картукян уже збирався викликати системних техніків і тим самим зруйнувати плани Стретмора стосовно створення чорного ходу.

«Який же цей Ґейл хитрозадий! — подумала Сюзанна. — Викрутиться з будь-якої халепи і для всього знайде пояснення».

— Відпусти мене! — знову став благати він. — Я нічого не ­зробив!

— Нічого не зробив?! — скрикнула Сюзанна, дивуючись, чому Стретмор так затримався. — Ви з Танкадо взяли АНБ у заручники. І тримали принаймні доти, доки ти не зіграв проти свого ж напарника. Зізнайся, — суворо спитала Сюзанна, — Танкадо і справді помер від серцевого нападу, чи ти най­няв когось зі своїх дружків, щоб кокнути його?

— Яка ж ти сліпа! — заволав Ґейл. — Невже ж ти не бачиш, що я до того непричетний?! Розв’яжи мене! Поки тут не з’яви­лася служба безпеки!

— Безпека сюди не прийде, — спокійно відрізала Сюзанна.

Ґейл аж побілів.

— Що?

— Стретмор лише удав, що зателефонував.

Очі Ґейла розширилися від страху. Здавалося, що його на мить аж паралізувало. А потім він почав несамовито пручатися.

— Стретмор уб’є мене! Неодмінно вб’є! Бо я надто багато знаю!

— Заспокойся, Ґреґу.

— Я не винуватий! — вигукнув Ґейл, перекрикуючи сирену.

— Ти брешеш! Я маю докази твоєї брехні! — відрізала Сюзанна й рушила по колу до свого термінала. — Пам’ятаєш отого «слідопита», чию роботу ти скасував? Так знай, що я його послала знову. Хочеш, подивимося, чи не повернувся він.

Ясна річ — на екрані комп’ютера Сюзанни блимала іконка, повідомляючи про повернення «слідопита». Сюзанна клацнула мишкою й розгорнула повідомлення.

«Ця інформація й вирішить долю Ґейла, — подумала вона. — Бо Ґейл — це Північна Дакота. Блок даних розкрився. Отже, Ґейл — це…»

На екрані вирисувався «слідопит» — і спантеличена Сюзанна заціпеніла.

«То, напевно, якась помилка, — подумала вона. — “Слідопит” намацав когось іншого — якогось абсолютно випадкового ко­ристувача».

Сюзанна обперлася об термінал і перечитала блок даних. То була та сама інформація, яку, за словами Стретмора, він дістав, коли сам ганяв цю програму! Сюзанна тоді подумала, що Стретмор помилився, але ж вона склала програму-«слідопита» бездоганно.

Однак інформація на екрані була немислимою:

NDAKOTA = ET@DOSHISHA.EDU

— ЕТ? — спитала Сюзанна, відчуваючи, як у неї паморочиться голова. — Енсей Танкадо і є Північна Дакота?

Це було немислимо. Якщо ці дані правильні, то Танкадо та його партнер — це одна й та сама особа. Сюзаннині думки розлетілися навсібіч, немов наполохані набридливою сиреною. «І чому ж Стретмор не вимкне оту бісову штуку?»

Ґейл вигнувся на підлозі, намагаючись поглянути Сюзанні у вічі.

— Що там на екрані? Кажи!

Сюзанна викинула зі свідомості і Ґейла, і гармидер, що панував довкола. «Північна Дакота — це Енсей Танкадо…»

Вона переінакшила шматки мозаїки-загадки, намагаючись скласти їх так, щоб вони пасували один до одного. Якщо Танкадо — це Північна Дакота, то, значить, він надсилав електрон­ну пошту самому собі… і, значить, Північної Дакоти просто не існує. Напарник Танкадо виявився блефом.

«Північна Дакота — це привид, — сказала Сюзанна сама собі. — Дим та дзеркала».

Що ж, це був талановитий трюк. Очевидно, Стретмор спостерігав лише за однією половиною поля під час тенісного матчу. Оскільки м’ячик повсякчас відскакував, то командир вирішив, що потойбіч сітки теж є гравець. Але Танкадо грав на відбій від стінки. Він розхвалював переваги «Цифрової фортеці» в електронних повідомленнях, які посилав сам собі. Він писав листи, надсилав їх анонімному серверу, а той через кілька годин повертав їх йому.

Тепер для Сюзанни все остаточно прояснилося. Танкадо сам бажав, щоб командир за ним шпигував… він навмисне хотів, щоб Стретмор читав його електронну пошту. Енсей Танкадо створив уявного напарника, навіть не ризикуючи передавати пароль жодній живій душі! Авжеж, для того, щоб увесь цей фарс видався правдивим, Танкадо скористався таємною адресою… таємною саме настільки, щоб усунути будь-які підозри щодо того, що насправді він створив пастку для дурнів. Танкадо став сам собі напарником. Північної Дакоти просто не існувало. Енсей Танкадо був театром одного актора.

«Театром одного актора».

Сюзанна заклякла від жахливої думки. «За допомогою своєї фальшивої кореспонденції Танкадо мав змогу переконати Стретмора буквально у всьому».

Вона пригадала свою першу реакцію, коли Стретмор розповів їй про незламний алгоритм. Вона переконано запевнила його, що це неможливо. Усвідомлення потенційної загрози, яка крилася в цій ситуації, важким тягарем лягло Сюзанні на серце. Чи мали вони беззаперечний доказ, що Танкадо і справді створив «Цифрову фортецю»? Жодного. Лише хвалькуваті запевнення Танкадо, якими повнилася його електронна пошта. Ну, і звісно… «Транс­код»… Цей комп’ютер зациклився на «Цифровій фортеці» ось уже на двадцять годин — здавалося, це триватиме без кінця. Однак Сюзанна знала, що існують інші програми, які могли змусити «Транс­код» працювати так довго. І ці програми створювалися набагато легше за незламний алгоритм.

«Віруси».

По її спині поповзли холодні мурашки.

«Але ж як міг вірус потрапити до “Транскодy”?»

Голосом із потойбічного світу Філ Картукян дав відповідь: «Стретмор обійшов “Лабети”!»

І в мить моторошного осяяння Сюзанна збагнула всю правду. Стретмор завантажив файл із «Цифровою фортецею» Танкадо і спробував послати його до «Транскоду», щоб той його розшифрував. Та фільтри забракували цей файл, бо він містив небезпечні мутаційні рядки. Зазвичай Стретмор занепокоївся б, але ж він бачив пошту Танкадо, де було написано: «Уся справа — у мутаційних рядках»! Переконаний, що «Цифрова фортеця» є безпечною для завантаження, Стретмор обійшов фільтри «Лабетів» і запустив файл до «Транскоду».

Сюзанна ледь могла говорити.

— Немає ніякої «Цифрової фортеці», — сказала вона під завивання сирени. Враз обм’якнувши, вона поволі прихилилася до свого термінала. — Танкадо пішов на риболовлю дурнів ловити, і АНБ заковтнуло наживку.

Раптом згори, з офісу командира, почувся зболений крик. То був Стретмор.