Цифрова фортеця

Розділ 111

Раптом у центрі управління пролунав оглушливий зойк: «Акули!» То кричала Соші.

Джабба крутнувся й поглянув на візуальну репрезентацію. Із зовнішнього боку концентричних кіл з’явилися дві тонкі лінії. Вони скидалися на сперматозоїдів, що намагаються проникнути до яйцеклітини.

— У воді — кров, чуваки! За мить примчать хакери! — Джабба знову звернувся до директора: — Мені потрібне ваше рішення і ваша санкція. Або ми розпочинаємо процедуру вимкнення електро­енергії, або ми вже нічого не зможемо вдіяти. Як тільки ці двоє нападників побачать, що «бастіон» впав, вони кинуть бойовий поклик.

Фонтейн не відповів. Він стояв, глибоко занурений у думки. Схоже, повідомлення Сюзанни Флетчер про пароль, знай­дений в Іспа­нії, дало йому надію. Він зиркнув на Сюзанну, яка стояла в тильній частині приміщення. Здавалося, вона занурилася у свій власний світ, провалившись у кріслі й обхопивши голову руками. Фонтейн не знав причин такого її стану, та якими б вони не були, часу на їх виявлення він не мав.

— Мені потрібне ваше рішення! — вимогливо скрикнув Джабба. — Негайно!

Фонтейн поглянув на нього і спокійно відповів:

— Гаразд, ось вам рішення: ми не вимикаємо струм. Ми чекаємо.

У Джабби мало не відпала щелепа.

— Що?! Та це ж…

— Це ж гра. Азартна гра, — перервав його директор. — Гра, у якій ми маємо непогані шанси на перемогу. — Він узяв у Джабби його стільниковий телефон і натиснув на кілька кнопок. — Мідж, — сказав він. — Це Леланд Фонтейн. Слухай мене уважно…

Розділ 112

— Лишень подумайте, що ви робите, директоре! — просичав Джабба. — Іще трохи, і ми втратимо можливість вимкнутися.

Та Фонтейн зробив вигляд, що не чує його.

Раптом двері в тильній частині приміщення розчинилися й до командного центру влетіла Мідж Мілкен. Захекана, вона підбігла до подіуму:

— Директоре! Комутатор щойно вийшов на зв’язок!

Фонтейн очікувально повернувся до екрана на стіні. За п’ят­надцять секунд екран затріскотів й ожив.

Спочатку зображення було розпливчасте та сніжисте, але згодом стало більш різким. То була цифрова трансляція — лише п’ять кадрів на секунду. На екрані з’явилися двоє чоловіків. Один — блідий зі стрижкою під «бобрик», а другий — блондин, типовий американець. Вони сиділи перед камерою, наче два репортери, що приготувалися вийти в ефір.

— Що це у біса таке? — роздратовано спитав Джабба.

— Не рипайтеся, — наказав йому директор.

Виявилося, що ці двоє сидять у чомусь схожому на мініавтобус. Довкола них звисали електронні кабелі. Затріскотів і увімкнувся аудіозв’язок. Почувся фоновий шум.

— Вхідний аудіосигнал, — гукнув позаду них технік. — Залишається п’ять секунд до двостороннього аудіозв’язку.

— Хто це? — стривожено спитав Брінкергоф.

— Моє всевидюще око, — пояснив Фонтейн, вдивляючись у двох своїх працівників, яких він послав до Іспанії.

То був необхідний запобіжний захід. Фонтейн вірив у кожен ­аспект плану Стретмора: гідне жалю, але необхідне усунення Енсея Танкадо, таємне внесення змін у «Цифрову фортецю» — усе це мало солідне обґрунтування. Але одна річ усе ж таки нервувала Фонтейна: використання послуг Гулогота. Гулогот був вправний і досвідчений, та все ж таки найманець. Чи можна було йому довіряти? Чи не збирався він забрати пароль собі? Фонтейн хотів підстрахуватися стосовно Гулогота — про всяк випадок, і тому вжив необхідних запобіжних заходів.