Цифрова фортеця

Розділ 60

Двомасний попрямував дзеркальним коридором із бару під відкритим небом до танцювального майданчика. Зупинившись біля дзеркала, щоб поправити англійську булавку, він побачив позаду себе чиюсь зловісну постать. Він був крутнувся, та не встиг. Пара залізних рук притиснула його обличчям до скла.

Панк спробував вивернутися.

— Едуардо, чоловіче, це ти? — Двомасний відчув, що перед тим, як притиснути його до скла, невідомий торкнувся його гаманця. — Еді! — вигукнув підліток. — Припини дуріти! Тут один тип питався про Меґан. — Та нападник не відпускав його, тримаючи залізною хваткою. — Еді, чуваче, припини негайно!

Та коли Двомасний нарешті зиркнув у дзеркало, то побачив, що чоловік, який пришпилив його до дзеркала, зовсім не схожий на його приятеля. Обличчя незнайомця було вкрите шрамами та побите віспою. Пара байдужих очей вирячилися на нього з-за окулярів у дротяній оправі. Чоловік нахилився, приклеївшись ротом до вуха хлопця, і спитав химерним здушеним голосом:

— Adónde fué? Куди він поїхав?

Ці слова прозвучали якось огидно й шепеляво, від чого панк закляк, паралізований страхом.

— Куди він поїхав? — повторив голос. — El Americano.

— До… до аеропорту. Aeropuerto, — відповів, заїкаючись, Двомасний.

— Аеропуерто? — перепитав чоловік, пильно вдивляючись темними очима у відображення губ хлопця в дзеркалі.

Панк кивнув.

— Tenía el anillo? Перстень — у нього?

Перепуджений малий похитав головою.

— Ні.

— Viste el anillo? Ти той перстень бачив?

Двомасний помовчав. «Яка ж відповідь правильна?»

— Ти бачив той перстень? — настійливо перепитав приглушений голос.

Хлопець ствердно кивнув, гадаючи, що чесність піде йому на користь. Та не пішла. Через кілька секунд він сповз на підлогу з переламаною шиєю.

Розділ 61

Джабба лежав на спині, наполовину увібравшись до розібраного головного комп’ютера. У роті він тримав ліхтарик у вигляді авторучки, у руці — паяльник, а на череві в нього лежала велика графічна схема. Він щойно закінчив приєднувати новий комплекс атенюаторів до пошкодженої материнської плати, коли ожив його стільниковий телефон.

— От зараза! — вилаявся він, намацуючи пристрій крізь купу кабелів. — Джабба слухає.

— Джаббо, це Мідж.

Комп’ютерник відразу ж повеселішав.

— Двічі за одну ніч? Дивись, підуть чутки.

— У шифровідділі виникли проблеми. — Голос Мідж лунав напружено.

Джабба насупився.

— Ми ж уже про це сьогодні з тобою перетерли, пам’ятаєш?

— Це проблема зі струмом.

— Та я ж не електрик. Зателефонуй до відділу інженерного забезпечення.

— Купол — темний.

— То тобі ввижається. Іди додому й відпочинь. — І Джабба повернувся до своєї схеми.

— Темний, хоч в око стрель! — заволала Мідж.

Джабба зітхнув і відклав убік тоненький ліхтарик.

— Мідж, по-перше, там є автономне живлення, тому в куполі не може бути темно, хоч в око стрель. По-друге, Стретмору трохи краще видно, що відбувається в шифровідділі, аніж мені звідси. Чому б тобі йому не зателефонувати?

— Тому що це стосується безпосередньо його. Він щось приховує.

Джабба підкотив очі.

— Мідж, дорогенька, я тут увесь обплутаний кабелями, у мене повно роботи. Якщо хочеш зустрітися — я все кидаю й біжу до тебе. Якщо ні — то зателефонуй до відділу інженерного забез­печення.

— Джаббо, це серйозно. Я інтуїтивно відчуваю, що серйозно.

«Вона інтуїтивно відчуває? Тоді це дійсно дуже серйозно, — подумав Джабба. — Знову Мідж сіла на свого улюбленого коника».

— Якщо це не турбує Стретмора, значить, це не турбує й мене.

— У шифровідділі темно, як у могилі, чорт тебе забирай!

— А може, то просто Стретморові закортіло на зорі подивитися?

— Джаббо, я не збираюся з тобою жарти жартувати!

— Добре, добре, — пробурчав він, спираючись на лікоть. — Може, там закоротило генератор. Як тільки я тут закінчу, то сходжу до шифровідділу і…

— А аварійне живлення? — наполегливо спитала Мідж. — Якщо генератор згорів, то чому не працює аварійне живлення?

— Не знаю. Можливо, Стретмор і досі ганяє «Транс­код», і той споживає все аварійне живлення. На решту устаткування просто не вистачає напруги.

— Чому ж він тоді не зупиняє його роботу? Може, це через вірус? Ти раніше казав щось про вірус.

— Трясця твоїй матері, Мідж! — вибухнув Джабба. — Я ж тобі казав, що в шифрувальному відділі вірусів бути не може! Ти вже дістала своїм параноїчним страхом!

Потойбіч лінії запала довга тиша.

— О Мідж, вибач телепня, — стурбовано проворкотів Джабба. — Я тобі все поясню. — Його голос напружився. — По-перше, ми маємо «Лабети» — буквально жоден вірус не зможе крізь них проскочити. По-друге, якщо сталася відмова в мережі живлення, то апаратна проблема, механічна. Віруси не переривають живлення електрострумом, вони нападають на програмне забезпечення та дані. Що б там не відбувалося тепер у шифровідділі, воно жодним чином не пов’язане з вірусом.

Мовчанка.

— Мідж, ти мене слухаєш?

Відповідь Мідж була холодною, як крига.

— Джаббо. Я — на роботі. І я не збираюся вислуховувати, як на мене гримають за те, що я її виконую. Коли я телефоную запитати, чому устаткування вартістю в мільярди доларів поринуло в темряву, то я сподіваюся на професійну відповідь.

— Слухаюся, пані.

— Вистачить простого «так» чи «ні». Чи існує можливість того, що проблема в шифрувальному відділі пов’язана з вірусом?

— Мідж… я ж тобі вже сказав.

— Так чи ні. Може до «Транскодy» потрапити вірус?

Джабба зітхнув:

— Ні, Мідж. Не може. Це абсолютно неможливо.

— Дякую.

Комп’ютерник удавано хихотнув і спробував розрядити напруження.

— Окрім одного випадку: якщо Стретмор сам не створить вірус і не підкине його до «Транскодy» в обхід фільтрів.

Мідж спантеличено замовкла. А коли озвалася, то в її голосі з’явилися зловісні нотки:

— Кажеш, Стретмор може обійти «Лабети?»

Джабба зітхнув:

— Я пожартував, Мідж. — Але він зрозумів, що вже було пізно.