Цифрова фортеця

Розділ 10

— Енсей Танкадо помер? — спитала Сюзанна й відчула, як до горла підступає нудота. — Ви вбили його? Але ж ви самі начебто щойно…

— Ми до нього й пальцем не торкнулися, — запевнив її Стретмор. — Він помер від серцевого нападу. Сьогодні вранці мені телефонували з COMІNT. Їхній комп’ютер через Інтерпол зафіксував прізвище Танкадо в поліцейському журналі Севільї.

— Кажете, він помер від серцевого нападу? — недовірливо перепитала вона. — Та йому ж було лише тридцять років.

— Тридцять два, — уточнив Стретмор. — Танкадо мав вроджену ваду серця.

— Ніколи про це не чула.

— Але це зазначено в його медичній картці АНБ. Ясна річ, що він про це не розводився.

Та Сюзанні було важко повірити в такий випадковий збіг обставин.

— Невже вади серця могли отак запросто вбити його? Це не така вже й смертельно небезпечна хвороба.

Шеф стенув плечима.

— Слабке серце… та іспанська спека. Додайте до цього й стрес, який він переживав, шантажуючи Агентство національної безпеки…

Сюзанна на мить замовкла. Навіть за таких загрозливих обставин вона мимоволі відчула біль від втрати талановитого колеги-шифрувальника. Скрипучий голос начальника вихопив її із задумливості.

— Єдиним плюсом у всій цій ситуації було те, що Танкадо подорожував сам. Тому є надія на те, що його напарник іще не знає про смерть. Іспанські власті запевняють, що триматимуть інформацію в таємниці стільки, скільки зможуть. Ми й самі дізналися про це лише тому, що у справу втрутився COMINT. — Стретмор прискіп­ливо поглянув на Сюзанну. — Я маю знайти цього напарника до того, як він дізнається про смерть Танкадо. Саме тому я вас і викликав. Мені потрібна ваша допомога.

Жінка розгубилася. Бо їй здалося, що така вчасна смерть Енсея Танкадо розв’язала всі їхні проблеми.

— Шефе, — почала вона, — якщо власті кажуть, що він помер від серцевого нападу, то ми — поза підозрами. Його партнер дізнається, що ми не причетні до його смерті.

— Не причетні? — витріщився Стретмор, не вірячи тому, що чує. — Якийсь добродій шантажує АНБ, а через кілька днів гине — і ми не причетні?! Ладен битися об заклад на великі гроші, що загадковий напарник Енсея Танкадо так не вважатиме. Хай би там що сталося, а нас, безсумнівно, вважатимуть винними. То могла бути отрута, фальшивий протокол розтину трупа — усе що завгодно. — Стретмор на мить замовк, а потім знов заговорив: — Якою була ваша перша реакція на моє повідомлення про смерть Танкадо?

Сюзанна насурмилася.

— Я подумала, що його вбило АНБ.

— Отож. Якщо АНБ здатне розмістити п’ять супутників зв’язку «Ріоліт» на геосинхронній орбіті над Близьким Сходом, то цілком можна припустити, що ми вже якось знайдемо гроші, щоб заплатити кільком іспанським поліцейським, — розтлумачив бос свою точку зору.

Сюзанна зітхнула: «Енсей Танкадо помер. У його смерті звинуватять АНБ».

— А ми встигнемо вчасно знайти його напарника?

— Гадаю, що встигнемо. Бо маємо гарну зачіпку. Танкадо зробив багато публічних заяв про те, що він працює з напарником. Мабуть, таким чином він намагався розохотити фірми-виробники програм від намагання заподіяти йому шкоду або спроб украсти його пароль. Він неодноразово погрожував, що, коли помітить якусь нечесну гру, його напарник відразу ж оприлюднить пароль — і всі фірми опиняться в ситуації, коли їм доведеться конкурувати з безкоштовною програмою.

— Розумний хід, нічого не скажеш, — кивнула Сюзанна.

Стретмор помовчав, а потім мовив:

— Кілька разів Танкадо публічно називав свого напарника на ім’я. Він звав його Північна Дакота.

— Північна Дакота? Це, мабуть, якийсь псевдонім.

— Так, але я, про всяк випадок, проглянув Інтернет, використовуючи вираз «Північна Дакота» як пошукову фразу. Я не сподівався хоч щось знайти, але виявилося, що то — адреса електрон­ної пошти. — Стретмор зробив паузу. — Звісно, я припустив, що це не та Дакота, яку ми шукали, але я таки перевірив ту адресу — про всяк випадок. Уявіть, як я був шокований, коли виявив, що поштова скринька на тій адресі повна-повнісінька імейлів від Енсея Танкадо. — Стретмор вигнув брови. — А його повідомлення повнилися згадками про «Цифрову фортецю» й наміри Танкадо шантажувати АНБ.

Сюзанна скептично поглянула на боса. Невже він так легко дозволив себе обдурити?

— Командире, — заперечила вона. — Танкадо добре знав, що АНБ у змозі витягти імейл з Інтернету, тож ніколи не став би посилати секретну інформацію електронною поштою. Це пастка. Енсей Танкадо навмисне підсунув вам Північну Дакоту. Він знав, що ви шука­тимете. Яку б інформацію він не посилав, він робив це для того, щоб ви її знайшли. Це фальшивий слід.

— Маєте гарну інтуїцію, — відказав Стретмор, — але навіть вона зрадила вам. Я не знайшов нічого на ім’я Північна Дакота, тому переінакшив пошукову фразу. Адреса, яку мені вдалося знайти, мала дещо змінений вигляд: не NORTH DAKOTA, a NDAKOTA.

Сюзанна із сумнівом похитала головою.

— Перевіряти комбінації — це стандартний прийом. Танкадо знав, що ви ним скористаєтеся й шукатимете, аж поки не знайдете якусь варіацію. NDAKOTA — надто легкий різновид.

— Можливо, — погодився Стретмор, записуючи щось на клаптику паперу й подаючи його Сюзанні. — Ось погляньте на це.

Сюзанна прочитала напис. І відразу ж збагнула хід думок боса. На папері виднілася електронна адреса Північної Дакоти:

NDAKOTA@ara.anon.org

Саме літери ARA впали в око Сюзанні. ARA означало American Remailers Anonymous — загальновідомий анонімний сервер.

Анонімні сервери мали популярність серед тих користувачів Інтер­нету, що хотіли зберегти в таємниці свої дані. За певну плату ці компанії-посередники в процесі пересилання повідом­лень захищали конфіденційність відправників електронної пошти. То було як номерний поштовий ящик — його власник мав змогу посилати й отримувати пошту, не оприлюднюючи свого імені та адреси. Компанія, що обслуговувала сервери, отримувала електронні повідомлення, адресовані псевдонімам, а потім пересилала їх на справжню адресу клієнта. Контракт зобов’язував таку компанію ні за яких умов не оприлюднювати особу та адресу реальних користувачів.

— Це не доказ, — мовив Стретмор, — але згоден — це досить підозріло.

Сюзанна кивнула, несподівано відчувши більшу довіру до аргументів боса.

— Отже, ви хочете сказати, що Танкадо не надто переймався тим, що хтось шукатиме Північну Дакоту, бо особисті дані цього типа і його адреса захищені анонімним сервером?

— Саме це я і хочу сказати.

Сюзанна помовчала, подумки перебираючи можливі варіанти.

— ARA обслуговує головним чином електронні адреси у Сполучених Штатах. Гадаєте, що ця Північна Дакота десь неподалік?

Стретмор стенув плечима.

— Може, і так. Працюючи з американським напарником, Танкадо мав змогу тримати два паролі по різні боки Тихого океану. Якщо він зробив так навмисне, це досить розумний крок.

Сюзанна замислилася. Вона мала сумнів, що Танкадо наважився б передати пароль будь-кому, окрім дуже близького друга, а Енсей Танкадо, наскільки їй було відомо, мало з ким приятелював у Сполучених Штатах.

— Північна Дакота, — задумливо мовила вона, і її тренований інтелект шифрувальника почав швидко перебирати можливі значення цього псевдо. — А про що йдеться в його електронних повідомленнях, адресованих Енсею Танкадо?

— Навіть гадки не маю. COMINT перехопив лише вихідні імейли Танкадо. Наразі все, що ми маємо про Північну Дакоту, — це його анонімну адресу.

Сюзанна знову замислилася, а потім спитала:

— А чи не може бути, що це трюк?

Стретмор здивовано звів брови.

— Який іще трюк?

— Танкадо міг посилати фальшиві повідомлення на підставну адресу, сподіваючись, що ми про неї довідаємося. Якщо переконати нас у тому, що він перестрахувався, то можна й не ділитися ні з ким паролем. Цілком можливо, що він працював сам-один.

Стретмор розсміявся.

— Хитра задумка, за винятком одного. Він не користувався жодною зі своїх звичних домашніх чи бізнесових інтернет-адрес. Танкадо заходив до університету Дошиша й користувався їхнім базовим комп’ютером. Вочевидь, він мав там адресу, і саме завдяки цьому йому й вдавалося тримати все в секреті. Ця адреса дуже добре захована, і я надибав її абсолютно випадково. — Стретмор на мить замовк. — Тому… якщо Танкадо хотів, щоб ми виявили його пошту, то чому ж він тоді користувався секретною адресою?

Сюзанна замислилася над цим запитанням.

— А може, він користувався секретною адресою, щоб ви не ­здогадалися про його трюк? Може, Танкадо навмисне заховав свою адресу саме таким чином, щоб ви, наштовхнувшись на неї, подумали, що вам поталанило. І це додає вірогідності його фальшивим імейлам.

Стретмор хихотнув.

— Вам слід було оперативником працювати. Гарна ідея. Та, на жаль, на кожен лист, що його надіслав Танкадо, приходила відповідь. Танкадо писав, а його напарник — відповідав.

Сюзанна спохмурніла.

— Досить переконливо. Отже, ви стверджуєте, що Північна Дакота — це реальна людина.

— Боюся, що так. І ми маємо цю людину знайти. Причому — тихо, без шуму й галасу. Якщо напарник Танкадо запідозрить, що ми йдемо по його сліду, нам гаплик.

Тепер Сюзанна остаточно збагнула, навіщо Стретмор її викликав.

— Дозвольте висловити здогад, — сказала вона. — Ви хочете, щоб я рознюхала захищену базу даних на ARA й виявила справж­ню особу Північної Дакоти?

Стретмор стримано всміхнувся.

— Міс Флетчер, ви читаєте мої думки.

Коли йшлося про детальний і ретельний пошук в Інтернеті, ідеальною людиною для виконання цього завдання була Сюзанна Флетчер. Рік тому одному з високопосадовців Білого дому почали надходити погрози електронною поштою з якоїсь анонімної адреси. АНБ попросили знайти цього добродія. Хоча Агентство національної безпеки було досить впливовою організацією й могло вимагати в транзитної компанії розкрити справжнє ім’я користувача, воно вирішило застосувати тонший метод — метод слідопита.

Сюзанна створила тоді маяк-покажчик, замаскований під електронне повідомлення, який можна було послати на фальшиву адресу конкретного користувача, а транзитна компанія, дотримуючись умов контракту, пересилала його на справжню адресу цього ж користувача. Опинившись там, ця програма фіксувала інтернет-координати реальної адреси й пересилала їх назад до АНБ. А потім самознищувалася й безслідно зникала. Після створення цієї програми анонімні дописувачі перетворилися на обридливих мух. Принаймні для АНБ.

— Ви зможете його знайти? — спитав Стретмор.

— Аякже. А чому ви так довго мене не викликали?

— Ну, взагалі-то… — насупився бос. — Спочатку я й не думав до вас звертатися. Бо не хотів, щоб про цю справу знав хтось іще, окрім мене. Я спробував сам послати одного з ваших «слідопитів», але ви написали цю бісову штуку однією з отих нових гібридних мов; тому в мене нічого не вийшло. Ця програма увесь час надсилала мені якусь абракадабру. І зрештою я упокорився й вирішив залучити до справи вас.

Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмістом-шифрувальником, але його досвід обмежувався головним чином роботою з алгоритмами, тому дрібні, але важливі деталі «елітного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба більше, Сюзанна створила свого «слідопита» на новій гібридній мові програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.

— Я цим займуся, — сказала вона, підводячись. — Піду до свого термінала.

— А скільки приблизно це займе у вас часу?

Сюзанна зупинилася й замислилася.

— Ну, це залежить від того, наскільки ефективно сервер ARA пересилає свою пошту. Якщо напарник Енсея Танкадо перебуває десь тут, у Сполучених Штатах, і користується послугами компаній «AOL» чи «Compuserve», я вишпигую його кредитну картку й дізнаюся про його розрахункову адресу впродовж години. Якщо цей добродій працює в якомусь університеті чи корпорації, то на це піде трохи більше часу. — Сюзанна нервово всміхнулася. — А решта залежатиме від вас.

Вона знала, що «решта» — це ударний загін АНБ, який знеструмить помешкання аноніма і вдереться крізь вікна зі зброєю шокової дії. Члени цього загону, вочевидь, гадатимуть, що уві­рвалися до криївки якогось наркоділка. А потім на сцені неод­мінно з’явиться Стретмор. Широким кроком, переступаючи через уламки меблів та друзки скла, він підійде, куди треба, і знайде 64-бітний пароль. І знищить його. І «Цифрова фортеця» буде назавжди втраченою для Інтернету, вона поступово захиріє, навіч­но замкнена сама в собі.

— Ви ж дивіться, посилайте «слідопита» дуже обережно, — проінструктував її Стретмор. — Якщо Північна Дакота здогадається, що ми на нього вийшли, то впаде в паніку і зникне разом із паролем іще до того, як моя ударна група встигне до нього добратися.

— Це буде операція типу «вдарив і втік», — запевнила його Сюзанна. — Як тільки «слідопит» знайде його адресу, він безслідно зникне, самознищиться. І напарник Енсея Танкадо ніколи не дізнається, що ми його вирахували.

— Дякую, — втомлено кивнув бос.

Сюзанна приязно всміхнулася. Її завжди дивувала здатність цього чоловіка зберігати спокій навіть перед лицем катастрофи. Вона була переконана, що саме ця риса характеру стала визначальною в кар’єрі Стретмора й піднесла його до вищого ешелону влади.

Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транс­коді». Вона й досі не могла прийняти думку про реальне існування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Північної Дакоти.

— Не баріться, — гукнув їй Стретмор, — і до ночі встигнете поїхати до «Туманних гір».

Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож ані слова. «Невже АНБ прослуховує мій телефон?»

Стретмор винувато всміхнувся.

— Це Девід розповів мені сьогодні вранці про ваші плани. Сказав, що вас роздратує необхідність їх відкласти.

Сюзанна розгубилася.

— Ви розмовляли з Девідом сьогодні вранці?!

— Ну аякже. — Схоже, Сюзаннина реакція дещо спантеличила Стретмора. — Мені довелося інструктувати його.

— Інструктувати? — невдоволено спитала Сюзанна. — Для ­чого?

— Для його поїздки. Я послав Девіда до Іспанії.