Цифрова фортеця

Розділ 8

Двомоторний «лірджет-60» торкнувся розпеченої сонцем злітно-посадкової смуги. Напівпустельний ландшафт іспанської Нижньої Естремадури замиготів розмитою плямою за вікном літака, а потім уповільнився й поповз, як слимак.

— Містере Бекер! — протріскотів гучномовець. — Ми прибули.

Бекер устав і потягнувся. Відсунувши клямку горішньої камери для поклажі, він пригадав, що багажу в нього не було. Перед відльотом він не мав часу збирати речі. Але то не мало значення: йому обіцяли, що подорож буде недовгою — туди й назад.

Двигуни поступово знижували оберти, і літак, повільно закотившись до порожнього ангара напроти головного термінала, сховався від сонця. За мить з’явився пілот і розчинив дверцята. Бекер залпом випив залишки журавлинового соку, поставив склянку в бар і схопив свій піджак.

Пілот видобув зі свого льотного костюму товстий коричневий конверт.

— Мені наказали передати вам оце. — І віддав Бекеру конверт, на якому синім було написано:

РЕШТИ НЕ ТРЕБА

Девід помацав товстий стос червонуватих купюр.

— Що це в біса…

— Мабуть, місцева валюта, — пояснив пілот байдужим го­лосом.

— Знаю, що валюта, — відказав Бекер і затнувся. — Але ж… Тут забагато… Мені треба лише на таксі. — Він швидко подумки конвертував отриману суму. — А тут грошей на тисячі доларів!

— Я просто виконую наказ, сер. — І пілот повернувся назад до кабіни. Дверцята ковзнули й зачинилися.

Бекер спантеличено витріщився спочатку на літак, а потім на гроші у своїй руці. Трохи постоявши в порожньому ангарі, він засунув конверт до нагрудної кишені сорочки, перекинув піджак через плече й попрямував через злітну смугу. «Дивний початок», — подумки відзначив він. І відразу ж викинув цю думку з голови. Якщо поталанить, то він швидко впорається і ще й врятує для себе части­ну подорожі із Сюзанною до «Кам’яної садиби».

«Туди й назад, — сказав він собі. — Туди й назад».

Та не так сталося, як гадалося.

Розділ 9

Інженер системної безпеки Філ Картукян хотів заскочити до шифрувального відділу на хвильку, щоб забрати декотрі папери, які він забув там учора. Та не так сталося, як йому гадалося.

Перетнувши приміщення відділу й увійшовши до лабораторії системної безпеки, він одразу ж відчув: щось не так. За комп’ютерним терміналом, який безперервно показував на монітор внутрішні процеси в «Транскоді», нікого не було, а монітор був вимкнений.

— Агов! — гукнув Картукян.

Тиша. У лабораторії було чисто, як в аптеці, — наче там нікого не було вже багато годин.

Картукяну було лише двадцять три, він щойно влаштувався на роботу до підрозділу системної безпеки, але молодий фахівець добре засвоїв те, чому його навчали, і чудово знав заведений порядок: у шифрувальному відділі завжди чергував інженер із системної безпеки, особливо по суботах, коли в шифрувальників був вихідний. Тому він одразу ж увімкнув монітор і обернувся до розкладу чергування, що висів на стіні.

— Хто сьогодні чергує? — вигукнув він, проглядаючи список прі­звищ. Згідно з розкладом, минулого вечора на подовжену зміну мав заступити новачок на прізвище Зайденберґ. Картукян оглянув порожню лабораторію й нахмурився. — Куди ж у біса подівся цей салага?

Спостерігаючи, як миготить, вмикаючись, монітор, Картукян подумав: «А чи знає Стретмор, що в лабораторії нікого немає?» Ідучи сюди, він помітив, що робоча кабінка начальника запнута шторами, і це означало, що шеф на місці, — таке часто траплялося по суботах. Стретмор виклопотав для шифрувальників відпочинок хоча б раз на тиждень, але сам, здавалося, працював триста шістдесят п’ять днів на рік.

Одне Картукян знав напевне: якщо Стретмор дізнається, що в лабораторії системної безпеки нікого немає, салага Зайденберґ лишиться без роботи. Картукян кинув погляд на телефон і подумав: а чи не зателефонувати молодому технарю і врятувати його? Серед інженерів-системників існувало неписане правило підстраховувати один одного. У шифрувальному відділі інженери систем безпеки вважалися людьми другого сорту, і їм постійно доводилося захищати свої права в сутичках із «панами». Ні для кого не секрет, що шифрувальники були «сюзеренами» в цьому багатому маєтку вартістю в мільярди доларів. А «васалів»-системників терпіли лише тому, що ті забезпечували безперебійну роботу їхніх дорогих цяцьок.

Картукян відкинув сумніви і вхопив слухавку. Але так і не доніс її до вуха. Зиркнувши на монітор, він зупинився, як укопаний. Його погляд прикипів до екрана. Неквапом, як в уповільненому кіно, він поклав слухавку і, роззявивши рота, витріщився на досі не бачену химерну картину.

За вісім місяців своєї роботи в підрозділі системної безпеки Філу Картукяну не доводилося бачити нічого, окрім двох нулів, у тому полі «Транскоду», де позначалися години. І сьогодні він побачив дещо вперше.

Витрачений час: 15:17:21

«П’ятнадцять годин і сімнадцять хвилин?! — аж захлинувся він. — Цього не може бути!»

Картукян перезавантажив екран, молячи Бога, щоб цього разу він запрацював як слід. Та коли монітор ожив, він мав такий самий вигляд.

По спині молодого інженера пробіг холодок. Системники шифрувального відділу мали лише одне завдання: пильнувати «Транс­код» від вірусів.

Картукян знав, що п’ятнадцять годин безперервної роботи над файлом могло означати лише одне: комп’ютер інфікований. До «Транскоду» потрапив заражений файл, і тепер він руйнує програми. Професійна підготовка молодого інженера спрацювала миттєво: він відразу ж забув, що в лабораторії нікого не було і що монітор був вимкнений. Тепер це не мало значення. Він зосередився на поточній проблемі — «Транс­код». Відразу ж вивівши на екран список усіх файлів, що були введені в суперкомп’ютер впродовж останніх двох діб, він почав перевіряти його.

«Як же інфікований файл примудрився проскочити? — подумав він. — Невже захисні фільтри пропустили його?»

Як запобіжний захід кожен файл, що вводився до «Транскоду», мав пройти крізь те, що називалося «Лабети», — низку потужних схемотехнічних шлюзів, пакетних фільтрів і програм-дезінфікаторів, що перевіряли вхідні файли на наявність у них вірусів та потенційно небезпечних підпрограм. Файли з програмами, позна­ченими «невідома», відразу ж усувалися. Їх згодом перевіряли вручну. Час від часу «Лабети» не пропускали абсолютно безневинні файли на тій підставі, що вони містили ще не знайомі фільтрам програми. Тоді підрозділ системної безпеки вручну ретельно перевіряв і тільки після підтвердження чистоти файла пускав його в обхід «Лабетів» прямо до «Транскоду».

Комп’ютерні віруси такі самі розмаїті, як і віруси живі. Як і їхні природні аналоги, комп’ютерні віруси мають одну мету: увійти до базового організму — наприклад, до такого, як «Транс­код», — і розмножуватися.

Картукяна вельми дивував той факт, що АНБ досі не мало проблем із вірусами. Так, «Лабети» були невсипущим і вправним вартовим, але АНБ фактично живилося з паші, всмоктуючи в себе цифрову інформацію з комп’ютерів у всьому світі. Таємне збирання розвідувальної інформації великою мірою нагадувало неперебірливий секс: хоч уберігайся, хоч не вберігайся, але рано чи пізно щось підчепиш.

Картукян закінчив перевірку списку файлів, виведених на екран. І його здивування зросло ще більше: кожен файл пройшов крізь фільтри. Вони не виявили нічого незвичного, і це означало, що «Транс­код» не був інфікований.

«Тоді що ж змусило його надовго задуматися? — суворо спитав хлопець, звертаючись до порожньої кімнати. Картукяна кинуло в піт. — Може, треба повідомити про це Стретмора?»

— Тест на вірус, — твердо сказав собі Картукян, намагаючись заспокоїтись. — Треба зробити тест на вірус.

Молодий інженер знав, що Стретмор обов’язково накаже спочатку зробити цей тест. Кинувши погляд на порожнє приміщення шифрувального відділу, Картукян нарешті прийняв рішення — завантажити потрібну тестову програму, прогін якої мав зайняти приблизно десять хвилин.

— Повертайся чистою, — прошепотів він. — Чистою, як скло. Скажи таткові, що то якась дрібниця.

Та Картукян інстинктивно відчував: то зовсім не дрібниця. Інтуїція підказувала йому, що всередині комп’ютерного велетня відбувається щось украй незвичайне.