Цифрова фортеця

Розділ 113

— Звісно, що ні! — скрикнув чоловік із короткою стрижкою в камеру. — Ми маємо наказ! Ми підзвітні директорові Леланду Фонтейну і тільки йому!

На обличчі Фонтейна з’явився вираз легкого веселого зди­вування.

— А ви не знаєте, хто я?

— А хіба це має якесь значення? — емоційно випалив блондин.

— Я поясню, — перервав його директор. — Я вам поясню, яке це має значення.

Минуло кілька секунд — і двоє агентів, розчервонілі, як буряки, наперебій виправдовувалися перед директором Агентства національної безпеки.

— Д-директоре, — казав, затинаючись, блондин. — Я — агент Коліандер. А це агент Сміт.

— От і чудово, — підбадьорив їх Фонтейн. — А тепер стисло змалюйте ситуацію.

А в тильній частині кімнати сиділа Сюзанна Флетчер, змагаючись із задушливою самотністю, що підступала до неї зусібіч. Заплющивши очі та слухаючи, як дзвенить у неї у вухах, вона тихо плакала. Тіло її затерпло. Гармидер у пункті управління стих і перетворився на глухе бурмотіння.

А люди, що зібралися на подіумі, нетерпляче слухали звіт агента Сміта.

— Діючи згідно з вашими наказами, директоре, — почав він, — ми перебували тут, у Севільї, два дні, стежачи за паном Енсеєм Танкадо.

— Розкажіть мені про його ліквідацію, — нетерпляче попросив Фонтейн.

Сміт кивнув.

— Ми слідкували з мініавтобуса з відстані п’ятдесят ярдів. Ліквідація пройшла гладенько. Гулогот, безперечно, був знав­цем своєї справи. Та відразу ж після цього ситуація зіпсувалася й пі­шла не так, як планувалося в наказі. З’явилася якась компанія. І Гулогот так і не роздобув отой предмет.

Фонтейн кивнув. Ці агенти вийшли з ним на зв’язок, коли він був у Південній Америці, і попередили про зрив планів, тому дирек­тору довелося перервати свій візит і повертатися до Вашинґтона.

У розмову втрутився Коліандер:

— Ми постійно стежили за Гулоготом — як ви й наказували. Але він навіть не зробив спроби потрапити до моргу. А натомість пішов по сліду якогось іншого чоловіка. Той тип видавався пересічною особою. У куртці та краватці.

— Пересічною? — задумливо перепитав Фонтейн. То було дуже схоже на гру, яку грав Стретмор — хитромудро тримав АНБ у невіданні.

— Виходять із ладу фільтри FTP! — вигукнув технік.

— Нам потрібен той предмет, — наполягав Фонтейн. — Де тепер Гулогот?

Сміт поглянув через плече.

— Ну… узагалі-то… із нами, сер.

Фонтейн полегшено зітхнув.

— Де саме?

То була найкраща новина з усіх, які він почув за весь день.

Сміт простягнув руку до об’єктива камери, щоб навести різкість. А потім повернув камеру й показав два обм’яклі тіла біля стінки мініавтобуса. Обидва були непорушні. Один був великий чоловік у дротяних окулярах, а другий — молодик із кучмою темного волосся та закривавленою сорочкою.

— Гулогот — це той, що зліва, — пояснив Сміт.

— Гулогот — мертвий? — суворо спитав директор.

— Так, сер.

Фонтейн знав, що час для пояснень ще не настав. Він поглянув на стінний екран, де поступово слабнули й тоншали захисні щити банку даних.

— Агенте Сміт, — чітко й повільно проказав він. — Де той предмет? Він мені потрібен.

На обличчі Сміта з’явився дурнувато-винуватий вираз.

— Сер, ми досі й гадки не маємо, що то за предмет. Ми мали дізнатися про нього з розвитком справи. У відповідності до принципу службової необхідності.