Цифрова фортеця

Розділ 114

— От і дізнайтеся! І знайдіть його! — наказав Фонтейн.

Директор роздратовано спостерігав на нечіткій картинці, як агенти обшукували два обм’яклі тіла, намагаючись знайти список довільних цифр та літер.

Джабба побілів, як крейда.

— О Господи, вони не можуть знайти його! Нам гаплик!

— Відмова фільтрів FTP! — знову заволав голос. — Оголилася третя лінія оборони!

І знову в приміщенні зчинився гармидер. Усі бігали й мету­шилися.

А на передньому екрані коротко стрижений агент підняв угору руки — здаюсь, мовляв.

— Сер, тут немає пароля. Ми обшукали обох чоловіків. Кишені, одяг, гаманці. Узагалі ніяких ознак пароля. Гулогот носив на собі комп’ютер типу «Монокль» — так ми і його перевірили. Схоже, він жодного разу не передав нічого і близько схожого на довільні символи — тільки список ліквідованих.

— Чорт забирай! — просичав Фонтейн, уперше втративши самовладання. — Він має там бути! Продовжуйте пошуки!

Джаббі достатньо було того, що він побачив: Фонтейн ризикнув — і програв. І Джабба спробував взяти ситуацію у свої руки. Велетень начальник підрозділу безпеки комп’ютерних систем злетів із подіуму, наче вихор із гори. І пронісся крізь армію своїх підлеглих, вигукуючи накази:

— Забезпечити доступ до допоміжних рубильників! Розпочати їх вимкнення! Виконувати без зволікань!

— Ми не встигнемо! — заверещала Соші. — Нам потрібно пів години. Поки ми вимкнемо струм, буде надто пізно!

Джабба розтулив був рота, щоб відповісти, але його перервав зболений крик, що пролунав із тильної частини кімнати.

Усі обернулися. Сюзанна Флетчер, що сиділа скоцюрбившись ззаду, раптом встала зі свого крісла, наче привид. Її обличчя було бліде, а очі завмерли стоп-кадром, втупившись у Девіда Бекера, який сидів, скривавлений і непорушний, опертий спиною об стінку автобуса.

— Ви вбили його! — заверещала вона. — Ви його вбили! — Спотикаючись, вона рушила до зображення на екрані, простягаючи до нього руки. — Девіде…

Усі спантеличено дивилися на екран, а Сюзанна, квилячи, йшла до екрана й не зводила очей із зображення Девідового тіла.

— Девіде! — видихнула вона, тупцюючи до екрана. — О Девіде, як же вони посміли…

Фонтейн розгубився:

— Ви знаєте того чоловіка?

Проходячи повз подіум, Сюзанна непевно хитнулася. Зупинившись за кілька футів перед величезною проєкцією, вона втупила в неї погляд, приголомшена та заціпеніла, раз по раз повторюючи ім’я чоловіка, якого кохала.

Розділ 115

Порожнеча у свідомості Девіда Бекера була абсолютною.

«Я — мертвий».

Однак почувся якийсь звук. Далекий голос…

«Девіде».

Під рукою він відчував пекучий запаморочливий біль. Його кров повнилася вогнем.

«Моє тіло — не моє тіло».

Однак голос десь був, він закликав його. Слабенький, далекий. Але він був частиною його самого. Чулися й інші голоси — незнайомі та неважливі. Вони щось вигукували. Зусиллям волі він спробував витиснути їх зі своєї свідомості, заблокувати. Був лише один голос, який мав значення. Він то стихав, то знову посилювався.

«Девіде… Вибач мене…»

З’явилося якесь тремтливе світло. Спочатку — слабке, поодинокий вузький промінчик сірості. Потім він зростав і набирав сили. Бекер спробував поворухнутися — біль. Спробував говорити — тиша. А голос усе гукав і гукав.

Хтось підійшов до нього, допоміг підвестися. Бекер рушив туди, звідки звучав голос. Чи то його рухали? А голос кликав і кликав. Бекер відсторонено поглянув на освітлене зображення. Він побачив його на маленькому екрані. То була жінка. Вона невідривно дивилася на нього немов з іншого світу.

«Вона що — спостерігає, як я помираю?»

«Девіде!»

Голос здався йому знайомим. Та жінка — янгол. Вона прийшла за ним. Янгол заговорив, звертаючись до нього:

— Девіде, я тебе кохаю.

І він усе зрозумів.

Плачучи та сміючись одночасно, Сюзанна подалася до екрана, охоплена бурхливою хвилею емоцій. Похапцем витираючи сльози, вона сказала:

— Девіде, а я… я гадала, що…

Оперативник Сміт всадовив Бекера на сидіння обличчям до монітора.

— Він ще не остаточно прийшов до тями, пані. Дайте йому дві—три секунди.

— А-але ж я бачила повідомлення, — сказала, затинаючись, Сюзанна. — І там було сказано…

Сміт кивнув.

— Ми теж його бачили. Гулогот поспішив порахувати своїх курчат.

— Але ж кров…

— То поверхнева рана, — відповів Сміт. — Ми вже наклали марлевий тампон.

Сюзанні відібрало мову.

Агент Коліандер, що був поза фокусом об’єктива камери, теж приєднався до розмови:

— Ми встрелили його новим шокером тривалої дії. Напевне, було страшенно боляче, але ми прибрали його з вулиці.

— Не турбуйтеся, пані, — запевнив її Сміт. — З ним усе буде гаразд.

Девід Бекер спантеличено витріщився на монітор. Він іще не прийшов до тями й погано орієнтувався. На екрані він бачив зобра­ження кімнати — кімнати, де панував хаос. Там стояла Сюзанна і, не зводячи з нього очей, сміялася й плакала.

— Девіде! Слава Богу! А я вже думала, що втратила тебе!

Він потер собі скроню. А потім наблизився до монітора й нахилив до рота мікрофон на гнучкому тримачі.

— Сюзанно!

Жінка зачудовано дивилася на коханого. Різко окреслені риси ­обличчя Девіда заповнили весь стінний екран. Забубонів його голос.

— Сюзанно, я хочу в тебе дещо спитати. — Резонанс та гучність голосу Бекера, здавалося, на мить затримали всі рухи в пункті управління. Усі зупинилися на півдорозі й обернулися. — Сюзанно Флетчер, — завібрував голос Девіда, — ти пі­деш за мене заміж?

У кімнаті запала тиша. На підлогу впав планшет і чашка з олівцями. Та ніхто не кинувся їх піднімати. Тільки стиха гуділи вен­тилятори комп’ютерів і чулося в мікрофоні рівне дихання Девіда Бекера.

— Д-девіде, — затнулася Сюзанна, не усвідомлюючи, що за нею заклякли, як укопані, аж тридцять сім людей, — ти вже питав мене, пам’ятаєш? П’ять місяців тому. Я сказала: «Так».

— Знаю, — усміхнувся Девід. — Але цього разу… — Він простягнув до камери ліву руку й показав золоту смужку на четвертому пальці: — Цього разу я маю перстень.