Цифрова фортеця

Розділ 35

Бекер шоковано поглянув на Рочіо.

— Ви продали перстень?

Жінка кивнула, струснувши своїми шовковистими рудими кучерями.

Девід відмовлявся вірити в почуте.

— Ясно… але ж…

Рочіо стенула плечима і сказала іспанською:

— Продала. Дівчині в парку.

У Бекера аж ноги підкосилися. «Цього не може бути!»

Рочіо всміхнулася з напускною скромністю й кивнула на німця:

— Él quería que lo gardara. Він хотів залишити перстень собі, але я відмовила його. У мені тече циганська кров. Ми, циганки, не лише рудоволосі, а й забобонні. Перстень, відданий людиною на порозі смерті, — це недобрий знак.

— А ви знаєте цю дівчину? — спитав її Бекер тоном слідчого.

Рочіо здивовано вигнула брови.

— Ти диви! Невже вам справді так потрібен той перстень?

Бекер серйозно кивнув.

— Кому ви його продали?

Велетенський німець отетеріло сидів на ліжку. Його романтичний вечір явно йшов коту під хвіст, а він, очевидно, так і не збагнув чому.

— Was passiert? — знервовано спитав він. — Що відбувається?

Бекер проігнорував його запитання.

— Узагалі-то я його не продала, — зізналася Рочіо. — Я спробувала, але то була маленька дівчинка й вона не мала грошей. Тож насамкінець я просто віддала їй той перстень. Знала б я про вашу щедру пропозицію, то неодмінно притримала б його для вас.

— А чому ви пішли з парку? — суворо спитав Бекер. — На ваших очах померла людина. Чому ви не дочекалися поліції? І чому не віддали перстень представникам влади?

— Знаєте, містере Бекер, я організовую й облаштовую багато речей, але я не займаюся організацією проблем для самої себе. До того ж мені здалося, що отой дідок контролював ситуацію.

— Канадець?

— Так, він викликав «швидку». І ми вирішили, що час іти. Я не бачила жодних підстав для себе та мого клієнта зв’язува­тися з поліцією.

Бекер відсторонено кивнув. Він і досі намагався вмістити у свідомості цей жорстокий удар долі.

«Як же ж вона могла просто так віддати оту бісову штуку!»

— Я намагалася допомогти умирущому, — пояснила Рочіо. — Але, здавалося, він і не хотів моєї допомоги. Натомість став тицяти нам в обличчя свій перстень. Виставив свої три спотворені пальці — який жах! І тицяв у нас своєю рукою — наче ми мали цей перстень забрати. Я не хотіла, але мій приятель усе ж таки взяв і зняв його. А потім цей чоловік помер.

— А ви пробували зробити йому масаж серця? — поцікавився Бекер.

— Ні, ми до нього й не торкалися. Мій приятель узагалі перелякався. Він гігант, але слабак. — Вона спокусливо всміхнулася Бекеру. — Не хвилюйтеся, він жодного слова іспанською не розуміє.

Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.

— А медики? Вони робили масаж серця?

— Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.

— Тобто ви хочете сказати — після того, як ви поцупили перс­тень…

Рочіо розлючено вирячилася на нього.

— Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.

Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.

— Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?

— Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй спо­добається.

— А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?

— Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.

— Коли ви подарували дівчинці той перстень?

Рочіо стенула плечима.

— Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.

Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин як прохолов.

«Що я у біса тут роблю? Я ж маю бути в “Туманних горах”!»

Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке спало йому на думку:

— А яка на вигляд та дівчина?

— Era un punki, — відповіла Рочіо.

Бекер здивовано витріщився.

— Un punki?

— Sí. Punki.

— Як панк?

— Так, як панк, — відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: — Mucha joyería. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі — якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.

— А в Севільї є панки й рокери?

Рочіо всміхнулася.

— Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. — То був слоган севільського туристичного бюро.

— А вона не сказала вам, як її звати?

— Ні.

— А не сказала, куди йде?

— Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.

— Значить, вона — не іспанка? — поцікавився Бекер.

— Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.

Бекер аж скривився, уявивши цей жах.

— А може, вона американка?

— Навряд чи, — відповіла Рочіо. — На ній була футболка з британським прапором.

Бекер понуро кивнув.

— Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?

— Більше нічого. В усьому іншому — звичайнісінький панк з англомовної країни.

Звичайнісінький панк? Бекер обертався у світі університетських футболок та консервативних зачісок — він навіть уявити не міг, про що каже Рочіо.

— Ну, може, іще що-небудь пригадаєте? — наполіг він.

Рочіо на мить замислилася.

— Та ні, оце й усе.

У ту мить гучно скрипнуло ліжко. Клієнт Рочіо тривожно завовтузився. Бекер обернувся до нього і спитав швидкою бездоганною німецькою:

— Noch etwas? Що ще? Щось іще, що допоможе мені знайти панка-рокершу з перснем?

Запала довга тиша. Схоже, що велетень знав, що сказати, але не знав, як це зробити. Його губи затремтіли, потім перестали тремтіти, і нарешті він заговорив. Слова, які він промовив, були, безперечно, англійськими, але майже нерозбірливими через сильний німецький акцент:

— Пішов у сраку і помри.

Бекер аж рота ошелешено роззявив:

— Перепрошую?

— Пішов у сраку і помри, — повторив чоловік і лівою рукою поплескав себе по правому передпліччю: приблизно так в Італії посилають в еротичну подорож на чиємусь прутні.

Бекер був надто зморений, щоб образитися. «Пішов у сраку і помри? Яка ж це муха вкусила слабака?» Обернувшись до Рочіо, він сказав їй іспанською:

— Здається, я вичерпав запаси його гостинності.

— Та не турбуйтеся ви за нього, — розсміялася Рочіо. — Він своє ще отримає. — І, поправивши волосся, підморгнула.

— Є ще хоч щось? — знову спитав Бекер. — Хоч якась зачіпка, яка мені допоможе?

Рочіо похитала головою.

— Оце і все. Але вам її не знайти. Севілья — велике місто й подекуди непевне й небезпечне.

— Я спробую.

«Це питання національної безпеки».

— Якщо вам не поталанить, — сказала Рочіо, поглянувши на товстий конверт, що випинався в кишені Бекера, — то повертайтеся, будь ласка, сюди. Коли мій приятель засне, я знайду нам окрему кімнату. І покажу вам той бік Іспанії, який ви пам’ятатимете все життя. — І вона спокусливо всміхнулася.

Бекер вимучив ввічливу посмішку.

— Мені час. — І вибачився перед німцем за перерваний вечір.

Гігант ніяково всміхнувся.

— Keine Ursache. Без проблем.

Бекер рушив до дверей. «Без проблем? А чому ж тоді “Пішов у сраку і помри”?»