Цифрова фортеця

Розділ 88

Фара мопеда кидала різкі тіні на стіни вузьких проїздів. Ледь встигаючи перемикати передачі, Девід із ревінням мчав між біленими будинками, немов ранковий будильник на колесах, який сповіщав мешканців Санта-Крус про настання недільного ранку.

Минуло лише пів години відтоді, як Бекер втік з аеропорту. Й опісля йому повсякчас доводилося тікати, вкотре перемотуючи в голові кілька питань: «Хто намагається мене вбити? Що такого особливого в цьому персні? Куди подівся літак АНБ?» Він згадав мертву Меґан у кабінці туалету — і до горла йому знову підкотився нудотний клубок.

Спочатку Бекер сподівався проїхати крізь район напрямки й вибратися з протилежного боку, але Санта-Крус — то приголомшливий лабіринт проходів та алей. Тут повно-повнісінько фальшивих в’їздів та глухих кутів. І Бекер швидко заблукав. Підвівши голову, він був пошукав поглядом вежу Гіральда, щоб зорієнтуватися, але стіни побіля нього були такі високі, що він не побачив нічого, окрім вузенької щілини угорі, у яку падало ранкове світло.

«Цікаво, а де тепер отой чоловік у дротяних окулярах? — подумав Бекер; він чудово розумів, що нападник не відмовився від наміру вбити його. Імовірно, кілер тепер переслідував його пішки. Бекер насилу вписувався в круті повороти. Торохтіння двигуна відлунювало у проходах. Бекер знав, що в тихому районі Санта-Крус він перетвориться на легку і зручну мішень. Тепер єдиною його перевагою була швидкість. «Треба будь-що встигнути до протилежного боку!»

Після низки поворотів та прискорень по прямій Бекер вилетів на трирядне перехрестя, позначене як Esquina de los Reyes. І зрозумів, що сталася халепа — він тут уже проїжджав. І поки Бекер стояв, спершись ногами на дорогу, а мопед хурчав на холостих, двигун раптом кашлянув і заглух. Датчик бензину показував VACIO, тобто «порожньо». І відразу ж, наче по сигналу, ліворуч на алеї попереду нього промайнула якась тінь.

Людський мозок — найдосконаліший і найшвидший з усіх існую­чих комп’ютерів. За тисячну частку секунди Бекер встиг розгледіти форму окулярів того чоловіка, пошукав у своїй пам’яті відповідник, знайшов його, зафіксував небезпеку і зробив запит на оптимальні дії. І дістав відповідь. Кинувши непотрібний тепер мопед, він щодуху побіг зі швидкістю тренованого спринтера.

Але, на нещастя для Бекера, Гулогот стояв тепер на твердому ґрунті, а не трясся в таксі. Він спокійно націлив пістолет і вистрелив.

Куля влучила Девіду в бік тієї миті, коли він, уникаючи пострілу, звертав за ріг будинку. Тільки після п’яти-шести кроків мозок зафіксував відчуття. Спочатку було схоже, що він розтягнув м’яз, просто над стегном. Потім з’явилося якесь тепле пощипування. А коли Бекер побачив кров, то відразу ж усе зрозумів. Болю не було — ніде й ніякого, його гнала жага втечі стрімголов крізь лабіринт звивистих вулиць району Санта-Крус.

Гулогот кинувся за своєю здобиччю. Він відчував спокусу поцілити Бекеру в голову, та кілер був професіоналом своєї справи і знав, що, стріляючи в голову, він ризикує промахнутися. Бекер був рухомою мішенню, тому найрозумніше цілитися йому в тулуб, забезпечуючи максимальний допуск на похибку. І такий підхід виявився правильним. В останню мить Бекер був відхилився убік, і Гулогот, хоч і не вцілив йому в голову, зате влучив втікачеві в бік. Кілер знав, що куля лише дряпнула Бекера й серйозної шкоди не завдала, та цей постріл не пропав даремно: він встановив контакт із ціллю. Здобич відчула дотик смерті. Тепер починалася зовсім інша гра — нова гра.

Бекер мчав навмання. Повертав. Петляв. Уникав прямих проходів. Та переслідувач невідступно гупав позаду. У голові Девіда не лишилося думок. Ані про те, де він, ані про те, хто його переслідує. Лишився тільки інстинкт самозбереження; болю він не відчував — лише страх і приплив нестримної, майже тваринної енергії.

У декоративну теракотову стіну тріснула куля — просто над його головою, і керамічні друзки посипалися йому за комір. Він різко кинувся ліворуч, у сусідній провулок. Почув себе — він гукав на допомогу, та ранкове повітря було мертвотно- непорушним — тільки гупання кроків і важке дихання позаду.

Тепер Девідову рану вже пеком пекло. Злякавшись, що, можливо, залишає за собою кривавий слід, він у відчаї став озиратися довкола, шукаючи поглядом відчинені двері, ворота — хоч якийсь вихід із цього тісного задушливого каньйону. Та не помітив нічого. Прохід звузився.

«Socorro! — голос Бекера був слабким та ледь чутним. — Допоможіть!»

Стіни звужувалися з обох боків. Прохід вигинався. Бекер по­шукав поглядом перехрестя, розширення — будь-який маршрут втечі. Прохід звузився ще більше. Скрізь — замкнені двері. Іще вужче. Замкнені ворота. Кроки позаду нього повільно наближалися. Бекер опинився в проході, який круто йшов угору. Іще крутіше. Бекер відчув, як напружуються його ноги. Швидкість бігу вповільнювалася.

І раптом бігти стало нікуди.

Наче автострада, недобудована через брак коштів, алея просто скінчилася. Перед Девідом виросла висока стіна, а під нею — дерев’яна лавка. І більше нічого. Тікати далі нікуди. Бекер поглянув угору, на триповерхову споруду, а потім крутнувся й кинувся було назад, тією самою алеєю. Та не встиг і кількох кроків зробити, як закляк, наче вкопаний.

Біля підніжжя крутого схилу з’явилася постать. Чоловік рухався до Девіда рішучою ходою. У його руці у променях ранкового сонця блиснув пістолет.

Задкуючи до глухої стіни, Девід відчув ясність розуму і спокій у душі. І майже в ту саму мить відчув і біль у боці. Він торкнувся рукою там, де влучила куля, і поглянув униз. Його пальці та перстень Енсея Танкадо були вимазані кров’ю. У Девіда запаморочилося в голові, і він спантеличено поглянув на золоту смужку з гравіюванням. Він уже встиг забути, що надів перстень на руку. Забув, чому приїхав до Севільї. Девід підвів голову й поглянув на постать, що до нього наближалася. А потім зиркнув на перстень. Невже це через нього загинула Меґан? Невже це через нього загине й він?

А постать поволі піднімалася до нього похилою алеєю. Бекер озирнувся — скрізь самі стіни. То був глухий кут. Кінець. Між стінами він побачив кілька замкнених воріт, та було вже запізно кликати на допомогу.

Бекер притиснувся спиною до глухої стіни. І відчув під пі­дошвами кожен камінчик гравію, кожен виступ у тинькованій стіні за собою. Він подумки полинув у минуле — дитинство, батьки… Сюзанна…

«О Боже! Сюзанна!»

І вперше з дитинства Бекер почав молитися. Він не молився за уникнення смерті, бо не вірив у дива. Він молився, щоб жінка, яку він залишив удома, знайшла в собі сили, щоб вона знала, що він її любив. Бекер заплющив очі — і спогади потоком ринули в його свідо­мість. То не були спогади про робочі зустрічі, університетські справи та про все те, з чого на дев’яносто відсотків складалося його життя. То були спогади про неї. Прості спогади: як він вчив її користу­ватися паличками для їжі, подорож під вітрилом до мису Код. «Я кохаю тебе, — подумав він. — За­пам’ятай це… назавжди запам’ятай».

Неначе всі захисні хитрощі, усі фасади та всі фальшиві умовності його життя відлетіли геть. Він стояв оголений — плоть і кров — перед Богом. «Я — чоловік, — подумав Бекер. Й у швидкоплинну мить іронії додав: — Чоловік без воску».

Він стояв, заплющивши очі, а нападник у дротяних окулярах наближався. Десь поблизу загув дзвін. І Бекер, стоячи у вранішній темряві, став чекати на звук пострілу, що перерве його життя.