Цифрова фортеця

Розділ 30

«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік майдану Пуерта-де-Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.

— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?

— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.

Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.

— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.

Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.

За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.

— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він із помітною шепелявістю, оглядаючи Девіда з ніг до голови.

Бекер відповів іспанською:

— Мені треба поговорити з Мануелем.

Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.

— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?

— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви…

Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.

— Чому б вам не підійти ближче? — Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: — А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?

Бекер відповів, теж стишивши голос:

— Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.

Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.

— О-о-о, Рочіо — це прекрасне створіння…

— Мені треба побачитися з нею негайно.

— Але ж, сеньйоре, вона з клієнтом.

— Це вкрай важливо, — винувато пояснив Бекер. «Справа національної безпеки», — пригадалися йому слова Стретмора.

Консьєрж похитав головою.

— Це неможливо. Може, ви залишите…

— Це на хвилину, не більше. Вона в ресторані?

Консьєрж похитав головою.

— Наш ресторан зачинився пів години тому. Боюся, що Рочіо пішла відпочивати з клієнтом. Якщо ви бажаєте залишити повідомлення, я його передам їй завтра вранці. — І кивнув на поличку з пронумерованими шухлядами позаду себе.

— Та я б просто зателефонував до її номера і…

— Прошу вибачення, — перервав його Мануель, і Девід відчув, як випаровуються залишки його ввічливості. — Наш готель дотримується суворих правил стосовно конфіденційності клієнтів.

Та Бекер не збирався чекати десять годин, поки товстун спуститься зі своєю повією на сніданок.

— Зрозуміло, — мовив Бекер. — Перепрошую, що потурбував.

Обернувшись, він пішов назад до вестибюля. І рушив до розсувного столика з вишневого дерева, який впав йому в око, коли він заходив. Там лежало чимало поштових карток готелю «Альфонсо XIII», бланки, ручки й конверти. Бекер запечатав чистий аркуш паперу в конверт, написавши на ньому єдине слово — «Рочіо». А потім повернувся до консьєржа.

— Вибачте, що знову вас турбую, — винувато мовив Девід, наближаючись до Мануеля. — Це, мабуть, глупство з мого боку, але мені дуже хотілося передати Рочіо, як мені сподобалася наша зустріч кілька днів тому. Мабуть, я все ж таки залишу їй повідомлення. — І з цими словами Бекер поклав конверт на конторку.

Консьєрж поглянув на конверт і подумки пирхнув: «Іще один схиблений закоханий гетеросексуал, — подумав він. — От морока!»

Він поглянув на Девіда і всміхнувся.

— Ну аякже, пане…

— Буісан, — підказав Бекер. — Міґель Буісан.

— Аякже. Я потурбуюся, щоб Рочіо отримала цей конверт завтра вранці.

— Дякую. — Бекер усміхнувся й обернувся, щоб піти.

Консьєрж, ретельно вивчивши спину Бекера, підняв конверт із конторки й повернувся до полиці з понумерованими щілинами позад себе. Як тільки він опустив конверт в одну зі щілин, Бекер крутнувся й востаннє поцікавився:

— А де тут можна спіймати таксі?

Консьєрж на мить відволікся від схожих на шпаківні ящичків і відповів. Та Бекер вже не слухав його пояснення. Він чітко розрахував час. Рука консьєржа саме відірвалася від ящика під ­номером 301.

Бекер подякував і повільно побрів шукати ліфт.

«Туди й назад», — подумав він.