Цифрова фортеця

Розділ 1

Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своє­му улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».

Девід дивився на неї згори вниз і усміхався.

— Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?

Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він — саме той, хто їй потрібен. Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.

Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.

— Слухаю!

— Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?

Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.

— А ти мені снився. Приходь, побавимося.

— Але ж надворі й досі темно, — хихикнув Девід.

— М-м-м-м, — збуджено простогнала вона. — То на краще — приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.

Девід пригнічено зітхнув:

— Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.

У Сюзанни сон як рукою зняло.

— Що?!

— Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано-вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.

— Але ж я вже все замовила, — ображено залопотіла вона, — ну, оту нашу традиційну кімнату в готелі «Кам’яна садиба».

— Знаю, але ж…

— Сьогоднішній вечір — особливий, бо минає пів року. Ти ж не забув, що ми заручені?

— Сюзанно, — важко зітхнув Девід, — їй-богу, не можу, мене вже чекає авто. Я зателефоную тобі з літака і все поясню.

— З літака? — перепитала вона. — А що трапилося? Чому університет…

— Справа не в університеті. Я зателефоную й поясню пізніше. А тепер маю йти — мене вже гукають. Буду на зв’язку. Обіцяю.

— Девіде, стривай! — скрикнула жінка. — Що за…

Та Девід вже вимкнув зв’язок.

Так і не склепивши очей, Сюзанна Флетчер пролежала в ліжку кілька годин — чекала на дзвінок. Але телефон так і не озвався.

Пізніше того ж дня Сюзанна задумливо сиділа у ванні. Занурившись у пінисту воду, вона намагалася викинути з голови готель «Кам’яна садиба» й «Туманні гори». «Та де ж це він? — подумала вона. — Чому не зателефонував?»

Вода довкола неї поступово перетворилася з гарячої на теп­лу, а потім стала зовсім холодною. Сюзанна хотіла було вийти з ванни, коли озвався бездротовий телефон. Вона рвучко підвелася, розплескавши воду по підлозі, і схопила слухавку, яку залишила на раковині.

— Девіде, ти?

— Ні, це Стретмор, — відповів голос.

Сюзанна похнюпилася.

— А, зрозуміло. — Вона не змогла приховати свого розчарування. — Доброго дня, командире.

— Сподівалися на когось молодшого? — хихикнув голос.

— Ні, сер, — знітилася Сюзанна. — Річ не в тім, що…

— Річ саме в тім. — Він розсміявся. — Девід Бекер — добрий чолов’яга. Тримайтеся за нього.

— Дякую, сер.

У голосі шефа бриніли суворі нотки.

— Сюзанно, я телефоную вам тому, що ви мені потрібні тут. ­Негайно.

Жінка спробувала зосередитися.

— Але ж сьогодні субота, сер. Зазвичай ми в суботу…

— Знаю, — спокійно перервав її він. — Але виникла критична ситуація.

Сюзанна напружилася. «Критична ситуація?» Їй іще ніколи не доводилося чути таких слів із вуст командира Стретмора. «Критична ситуація?» У шифрувальному відділі? Вона навіть уявити собі таке не могла.

— Т-т-так, сер, — відповіла вона й на мить замовкла. — Я приїду якомога скоріше.

— Прошу не затримуватися, — сказав Стретмор і поклав ­слухавку.

«Було погано, а стало іще гірше», — подумала Сюзанна, спускаючись униз.

Невдовзі вона дізнається, що трапилося.