Цифрова фортеця

Розділ 52

Клуб «Еmbrujo» — що англійською означало «Чаклун» — стояв у передмісті наприкінці автобусного маршруту номер двадцять сім. Більше схожий на фортецю, аніж на танцювальний клуб, він з усіх боків був оточений високими гіпсовими стінами з вмонтованими в них друзками розбитих пивних пляшок. То була примітивна система захисту, яка заважала крадькома проникнути на територію клубу — хіба що залишивши при цьому на скляних гостряках чималий шмат власної плоті.

В автобусі Бекер змирився з думкою про те, що його місія зазнала фіаско. Настав час зателефонувати Стретмору й повідомити йому погану новину — подальші пошуки вже не мали сенсу. Він зробив усе, що міг, і навіть більше; тепер настав час повертатися додому.

Але тепер, споглядаючи натовп завсідників, що проштовхувалися до входу в клуб, Бекер уже не був таким впевненим, що його совість дозволить йому припинити пошуки. Він стояв, витріщившись на найбільшу юрму панків, яку коли-небудь бачив у своєму житті — повсюдно виднілися червоно-біло-блакитні зачіски.

Бекер зітхнув, зважаючи на можливі варіанти дій. Уважно вдивляючись у натовп, він стенув плечима. «А де ще може бути дівчина в цей суботній вечір, як не тут?» Клянучи свою лиху долю, Девід вибрався з автобуса.

Вхід до клубу «Чаклун» був крізь вузький кам’яний коридор — за мить Бекер відчув, як його засмоктує потік радісних завсідників клубу.

— Геть із моєї дороги, ти, гоміку! — люто кинула йому істота, більше схожа на подушку для голок, аніж на людину. Проштовхуючись повз нього, вона боляче штрикнула Девіда ліктем у бік.

— О, яка мила краватка! — проспівав хтось і сильно смикнув Бекера за краватку.

— Хочеш, трахнемося? — витріщилася на нього дівчина-підліток, схожа на істоту з фільму жахів «Світанок мерців».

Темрява коридору вихлюпнулася до величезної бетонної кімнати, де смерділо алкоголем та тілесними «ароматами». Картина була абсо­лютно сюрреалістична — глибокий гірський грот, де в унісон колихалися сотні людських тіл. Вони то злітали, то опускалися, міцно притиснувши руки до боків; а їхні голови підстрибували й метлялися, наче позбавлені життя бульбашки на жорстких патиках спинних хребтів. Обдовбані наркотиками та алкоголем відчайдухи пірнали зі сцени в море людських тулубів і кінцівок. Їхні тіла кидали туди-­сюди, немов м’ячі на пляжі. А стробоскопи, що пульсували угорі, надавали картині вигляду кадрів зі старого німого кіно. Біля тильної стіни гучномовці завбільшки з мініавтобуси гепали так, що навіть найвідданіші шанувальники музики не наважувалися наблизитися на тридцять футів до оглушливих динаміків низьких частот.

Бекер заткнув пальцями вуха і став вдивлятися в натовп. Та куди б він не глянув — скрізь маячили червоно-біло-блакитні зачіски. Тіла так щільно притискалися одне до одного, що неможливо було роздивитися одягу на них. І жодного натяку на британський прапор. Девіду здалося, що, як тільки він увійде до натовпу, його там просто затопчуть.

Хтось неподалік почав блювати.

— Прекрасно, — простогнав Бекер і рушив геть проходом туди, де стіни були розмальовані спрей-фарбою.

Прохід перейшов у вузький тунель із дзеркалами, який вів до майданчика у дворі, заставленого столами та стільцями. Тут було повно панків-рокерів, але Бекеру здалося, що він потрапив до земно­го раю — над ним розкрилося літнє небо, а музика дещо стихла.

Ігноруючи цікаві погляди, він увійшов до натовпу і, послабивши краватку, зморено впав на стілець біля найближчого вільного столика. Здавалося, уже промайнула вічність відтоді, як йому вранці зателефонував Стретмор.

Прибравши порожні пивні пляшки, Бекер сперся на стіл ліктями й обхопив руками голову.

«Відпочину хоч кілька хвилин», — подумав він.

А за п’ять миль від клубу чоловік у дротяних окулярах мчав сільською дорогою, сидячи на задньому сидінні таксомотору «фіат».

— «Embrujo», — пробурчав чоловік, нагадуючи водію про пункт призначення.

Водій кивнув, зиркнувши в дзеркало заднього огляду на дивакуватого пасажира.

— «Embrujo», — невдоволено буркнув він. — Кожної ночі дедалі химерніша публіка.