Цифрова фортеця

Розділ 110

Джабба втупився поглядом у роздруківку, яку щойно дала йому Соші. Блідий, як крейда, він витер із лоба рясний піт.

— Директоре, ми не маємо вибору. Доведеться вирубати струм у банку даних.

— Про це не може бути й мови, — відказав Фонтейн. — Бо наслідки будуть спустошливими.

Джабба знав, що директор має рацію. До банку даних АНБ під’єднано понад три тисячі розвідувальних мереж з усього світу. Щодня воєначальники мали доступ до найновіших супутникових фото про останні переміщення противника. Інженери Локхіда скачували розділені на категорії креслення та проєкти нових видів озброєнь. Оперативники діставали уточнення стосовно своїх завдань. Банк даних АНБ був становим хребтом тисяч секретних операцій, здійснюваних урядом Сполучених Штатів. І якщо без попередження вимкнути його, це призведе до смертельно небезпечних втрат розвідувальної інформації в усьому світі.

— Я усвідомлюю наслідки, сер, — сказав Джабба, — але вибору ми не маємо.

— Поясніть чому, — наказав Фонтейн. Він швидко зиркнув на Сюзанну, яка стояла поруч із ним на подіумі. Здавалося, вона подумки була десь далеко-далеко.

— Цей хробак… — почав Джабба. — Цей хробак — не звичайний дегенеративний цикл. Це селективний, вибірковий цикл. Інши­ми словами, перед нами — хробак-гурман.

Брінкергоф розтулив був рота, але Фонтейн помахом руки змусив його замовкнути.

— Більшість руйнівних хробаків просто знищують банк даних начисто. Але ж цей — складніший. Він знищує лише ті файли, які підпадають під певні параметри.

— Ви хочете сказати, що він не завдає удару по всьому банку даних? — спитав Брінкергоф із надією в голосі. — Це ж добре, еге ж?

— Ні! — вибухнув Джабба. — Це погано! Страшенно погано!

— Охолоньте, — наказав Фонтейн. — Які ж параметри вишукує цей хробак? Військові? Секретні операції?

Джабба похитав головою. Він зміряв поглядом Сюзанну, яка стояла і досі занурившись сама в себе, а потім підвів очі на ди­ректора.

— Сер, вам відомо, що кожен, хто бажає увійти до цього банку ззовні, має пройти низку контрольно-пропускних пунктів, перш ніж його пропустять.

Фонтейн кивнув. Процедура доступу до банку даних розроблена надзвичайно талановито: особи з правом доступу мог­ли додзвонюватися через Інтернет. І залежно від послідовності їхньої авторизації цим людям надавався доступ до чітко визначених зон.

— Оскільки ми пов’язані зі світовим Інтернетом, — пояснив Джабба, — то хакери, уряди іноземних держав та акули з ФЕК ­цілодобово кружляють біля цього банку, намагаючись проник­нути до нього.

— Так, — погодився Фонтейн, — і наші фільтри цілодобово тримають їх подалі. Що ви хочете сказати конкретно?

Джабба поглянув на роздруківку.

— Конкретно я хочу сказати ось що: хробак, що його запустив до нас Танкадо, не спрямований проти наших даних. — Він прокашлявся. — Він спрямований проти наших захисних фільтрів.

Фонтейн аж пополотнів. Тепер він збагнув наслідки: хробак націлений на фільтри, що забезпечували секретність банку даних АНБ. І без цих фільтрів уся інформація, раніше секретна, стане тепер доступною для кожної сторонньої людини.

— Тому нам слід вимкнути живлення, — повторив Джабба. — Інакше менш ніж за годину кожен школяр із модемом матиме допуск до найсекретніших таємниць Сполучених Штатів.

Фонтейн довго стояв мовчки.

Джабба нетерпляче чекав, а потім зрештою обернувся до Соші:

— Соші! ВР! Негайно!

Соші прожогом кинулася виконувати наказ.

Джабба часто покладався на ВР. Комп’ютерні специ називали ВР віртуальну реальність, але в АНБ ця абревіатура мала інше значення: візуальна репрезентація. У світі, що повнився політиками та технарями, кожен із яких мав різний рівень технічної підготовки, візуальна репрезентація часто була єдиним способом донести свою точку зору. Зазвичай один-єдиний графік зі спадною кривою був вартий багатьох фоліантів цифрових викладок і таблиць. І Джабба знав, що ВР поточної ситуації відразу ж чітко пояснить його точку зору.

— ВР готова! — заволала Соші з-за термінала в дальньому ­закутку.

Перед ними на стіні ожила виконана на комп’ютері діаграма. Сюзанна поглянула на неї байдуже, не звертаючи уваги на скажену метушню, що панувала довкола. Усі в кімнаті прослідкували за поглядом Джабби на екран.

Діаграма перед ними нагадувала мішень. У центрі розташовувалося червоне коло з написом «Інформація». Навколо нього з’яви­лися п’ять концентричних кіл різної ширини та різного кольору. Найдальше зовнішнє коло було блідим, майже прозорим.

— Ми маємо п’ять рівнів захисту, — пояснив Джабба. — «Головний бастіон», два комплекти пакетних фільтрів для протоколу пересилки файлів, Х-одинадцять, тунельний блок, і, зрештою, авторизаційне вікно на основі електронної пошти підвищеної секретності, щойно запозичене з проєкту «Трюфель». Отой зовнішній щит, якого майже не видно, — це «бастіон», котрий зазнає нападів. Він практично зник, його майже немає. Упродовж години за ним підуть у небуття і решта щитів захисту. І після цього весь світ хлине до нашого банку даних. Кожен біт інформації, що збері­гається в АНБ, стане доступним кожному охочому.

Фонтейн уважно вдивлявся в діаграму, повільно заки­паючи.

Брінкергоф слабенько проскиглив:

— Невже цей хробак і справді здатен відімкнути банк нашої інформації для всього світу?

— Створити такого хробака було для Танкадо наче раз плюнути, — відрубав Джабба. — «Лабети» були нашим надійним рятівником. Стретмор висадив його в повітря разом із «Транс­кодом».

— Це акт агресії, — прошепотів Фонтейн, і в голосі його вперше прозвучала нервозність.

Джабба похитав головою:

— Узагалі-то я не певен, що Танкадо намірявся зайти так далеко. Маю підозри, що він збирався бути весь час на зв’язку, щоб у будь-який момент зупинити цього хробака.

Фонтейн поглянув на екран і побачив, що перший із п’яти рівнів захисту зник.

— Перший «бастіон» спікся! — скрикнув один технар із тильної частини кімнати. — Тепер нападу зазнає другий щит!

— Мусимо вимикати струм, — пришпорив Джабба. — Судячи з цієї ВР, ми маємо хвилин сорок п’ять, не більше. А вимкнення електрики — складний процес.

І це було правдою. Банк даних АНБ був спроєктований таким чином, що він гарантовано не міг залишитися без електропостачання: чи то внаслідок інциденту, чи в результаті нападу. Глибоко під землею в залізобетонних контейнерах розташовувалися численні аварійні кабелі для телефонів та генераторів, а на додаток до генеруючих потужностей у самому комплексі АНБ існувало багато додаткових аварійних підводів від головних громадських електро­мереж. Тому вимкнення живлення передбачало складну процедуру підтверджень і протоколів — набагато складнішу, аніж, скажімо, запуск ядерної ракети з підводного човна.

— Якщо поспішатимемо — то встигнемо, — зазначив Джабба. — На вимикання струму вручну потрібно приблизно пів години.

Та Фонтейн і досі втуплювався в екран, очевидно, зважуючи свої варіанти.

— Директоре! — вибухнув Джабба. — Коли ці захисні фільтри впадуть, то кожен власник комп’ютера у світі матиме доступ до документів із найвищим грифом секретності! Я маю на увазі документи державного значення! Звіти про таємні операції! Списки закордонних агентів! Імена й місцезнаходження всіх свідків, охоплених федеральною програмою захисту! Підтвердження кодів запуску! Ми мусимо вирубати струм! Негайно!

Та на директора це, здавалося, не справило належного вра­ження.

— Мусить бути ще якийсь вихід.

— Так! — досадливо випалив Джабба. — Ясна річ, існує! Код-убивця! Та якимось чином єдиний тип, хто його знав, взяв собі та й помер!

— А як стосовно «грубої сили»? — бовкнув Брінкергоф. — Чи не зможемо ми вгадати цей код?

Джабба благально скинув руки:

— Заради всього святого! Коди-вбивці — як шифр-ключі! Вони — довільні! Їх неможливо просто так взяти й угадати! Але якщо ви за наступні сорок п’ять хвилин збираєтеся на­друкувати шістсот трильйонів варіантів, то будь ласка — починайте!

— Код-убивця — в Іспанії, — слабким голосом зазначила ­Сюзанна.

Усі, хто стояв на подіумі, обернулися до неї. Вона вперше за довгий час обізвалася.

Сюзанна поглянула на них тьмяними очима.

— Танкадо віддав його, коли помирав.

Усі заклякли, не знаючи, що сказати.

— Цей пароль… — Сюзанна затремтіла, але заговорили да­лі: — Командир Стретмор послав одну людину, щоб його знайти.

— Ну і?.. — з нетерпінням у голосі поцікавився Джабба. — Цей чоловік Стретмора — він знайшов пароль?

Сюзанна намагалася стриматися, та сльози хлинули з її очей.

— Так, — крізь ридання відповіла вона. — Здається, знайшов.