Цифрова фортеця

Розділ 24

Девід Бекер стояв у телефонній будці напроти клініки, звідки його щойно випхали за те, що він набридав пацієнту № 104, тобто мсьє Клушару.

Попри його сподівання, усе ускладнилося. Його невеличка послуга Стретмору — забрати особисті пожитки померлого — перетворилася на марудний пошук якогось химерного персня.

Щойно він зателефонував Стретмору й розповів про німецького туриста. Шеф Сюзанни сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Розпитавши в Бекера подробиці, він надовго замовк.

— Девіде, — сказав він нарешті дуже серйозним тоном, — знайти цей перстень — справа національної безпеки. У ній я цілковито покладаюся на вас. Не підведіть мене. — І поклав слухавку.

Девід зітхнув, а потім узяв пошарпаний телефонний довідник, що висів у телефонній будці, і почав гортати жовті сторінки. «Нічого це не дасть», — пробурмотів він.

Телефонний довідник мало що міг розповісти про служби супроводу, присвятивши їм лише три рядки. Єдиною зачіпкою було те, що подруга німця мала руде волосся, яке в Іспанії траплялося досить рідко. Марячи перед сном, Клушар пригадав, що начебто цю жінку із супроводу звали Росинка. Бекер аж скривився від огиди. Росинка? Це ім’я більше личило корові, аніж гарній дівчині. Зовсім не схоже на добропорядне католицьке ім’я. Напевне, Клушар щось наплутав.

І Бекер набрав перший номер.

— Громадська служба міста Севілья, — відповів приємний жіночий голос.

Бекер заговорив іспанською із сильним німецьким акцентом:

— Hola, ¿hablas Aleman? Здрастуйте, ви розмовляєте по-німецьки?

— Ні, але я розмовляю по-англійськи, — прозвучала відповідь.

І Бекер продовжив розмову ламаною англійською:

— Дякую. Можете мені допомагати?

— А яка допомога вам потрібна? — повільно й чітко запитала жінка, явно намагаючись допомогти потенційному клієнту. — Може, вам потрібен супровід?

— Так, коли ваша ласка. Сьогодні мій брат Клаус, він мати ­дівчина, дуже красива, руде волосся. Хочу ту саму. На завтра, будь ласка.

— Ваш брат Клаус теж буде з вами? — Голос на тому кінці дроту раптом оживився й набув фамільярності, немов розмовляли старі знайомі.

— Так, він бути дуже товстий. Пам’ятати його, ні?

— Кажете, він вже сьогодні у нас був?

Бекер почув, як жінка гортає сторінки журналу клієнтів. Навряд чи там знайдеться хоч якийсь Клаус, але Бекер припустив, що мало хто з відвідувачів вказував своє справжнє ім’я.

— М-м-м, вибачте, — винувато мовила жінка. — Я не можу його знайти. А як звали дівчину, з якою був ваш брат?

— Вона бути рудоволоса, — сказав Бекер, уникаючи прямої ­відповіді.

— Рудоволоса? — перепитала жінка. Запала довга пауза. — Це громадська служба міста Севілья. Ви впевнені, що ваш брат був саме в нас?

— Так, упевнений.

— Сеньйоре, у нас немає рудих дівчат. У нас — красуні андалузького типу.

— Руде волосся, — повторив Бекер, почуваючись як дурень.

— Вибачте, але в нас зовсім немає рудоволосих, та коли вам ­потрібно…

— Її звуть Росинка, — випалив Бекер, відчувши себе іще більшим дурнем.

Вочевидь, це ім’я нічого не сказало жінці по той бік лінії. Вона вибачилася, порадила Бекеру звернутися до іншого агентства — і ввічливо перервала розмову.

Перший — мимо.

Бекер спохмурнів і набрав другий номер. На його дзвінок відповіли негайно.

— Доброї ночі, це «Жінки Іспанії». Чим можу допомогти?

Бекер знову ввійшов в образ німецького туриста, готового заплатити грубі гроші за рудоволосу дівчину, яка була сьогодні вдень із його братом.

Цього разу йому відповіли гарною німецькою, але рудоволосих знову не знайшлося.

— Keine Rotköpfe, вибачте. — І жінка поклала слухавку.

Другий — мимо.

Бекер поглянув на телефонний довідник. Лишався тільки один варіант. Кінець мотузка.

І він набрав номер.

— «Ескортес Белен», — відповів якийсь чоловік вкрадливо-­приязним тоном.

І Бекер знову переповів свою історію.

— Сі, сі, сеньйор. Мене звуть сеньйор Рольдан. Радий вам допомогти. Ми маємо двох рудоволосих дівчат. Надзвичайно гарні екземпляри.

Серце Бекера тьохнуло.

— Дуже гарні? — перепитав він із сильним німецьким акцентом. — Рудоволосі?

— Так, а як звати вашого брата? І я скажу вам, як звали ту дів­чину, яка його сьогодні супроводжувала. А завтра ми зможемо прислати її вам.

— Клаус Шмідт, — випалив Девід, пригадавши ім’я зі старого підручника.

Настала довга пауза.

— Знаєте, пане… я не бачу в нашому журналі Клауса Шмідта, але, можливо, ваш брат — чоловік дуже обережний, ну, там, дружина вдома і все таке… — Сеньйор Рольдан недоречно хихикнув.

— Так, Клаус бути одружений. Але він є дуже товстий. Його дружина не хотіти з ним спати. — Бекер, дивлячись на своє віддзеркалення на склі будки, підкотив очі під лоба. — «От якби Сюзанна мене чула», — подумав він. — Я бути товстий і самот­ній також. Я хотіти з нею лягати. Заплатити багато грошей.

Бекер продемонстрував неабиякі акторські здібності, але він зайшов надто далеко. Проституція була в Іспанії поза законом, а сеньйор Рольдан був людиною вкрай обережною. Його вже колись накрили поліцейські, які удавали із себе туристів. «Я хотіти з нею лягати». Рольдан зрозумів, що це пастка. Якщо він скаже «так», його оштрафують і, як і завжди, змусять на цілий тиждень — і безкоштовно — надати в розпорядження поліції одну зі своїх найталановитіших «супутниць».

Коли Рольдан заговорив знову, голос його вже був далеко не таким дружнім, як спочатку.

— Пане, це «Ескортес Белен». Із ким я розмовляю, скажіть, будь ласка?

— Е-е-е, мене звуть Зіґмунд Шмідт, — вигадав Бекер.

— Звідки ви взяли наш телефон?

— З телефонного довідника. «Жовті сторінки».

— Так, пане, наша фірма занесена в довідник саме тому, що ми — солідна служба супроводу.

— Але я й хотіти супровід! — наполегливо сказав Бекер, відчувши, що щось пішло не так.

— Пане, «Ескортес Белен» — солідна служба, що забезпечує супровід бізнесменам на офіційні сніданки та обіди. Саме тому ми й занесені в телефонний довідник. Наш бізнес — цілком законний. А ви шукаєте повію. — Це слово зіскочило з його язика, наче якась огидна болячка.

— Але ж мій брат…

— Пане, якщо ваш брат цілий день цілувався в парку з якоюсь дівчиною, то це не означає, що та дівчина — з нашої служби. Ми дотримуємося суворих правил, що врегульовують стосунки клієнта й супутниці.

— Але ж…

— Ви нас із кимось сплутали. Ми маємо двох рудоволосих дів­чат — Інмакуляду та Рочіо — але жодна не дозволить собі спати з чоловіком за гроші. Це називається «проституція», а проституція в Іспанії заборонена законом. Доброї ночі, пане.

— Але ж…

КЛАЦ!

Бекер стиха вилаявся й теж повісив слухавку.

Третій — мимо. Йому пригадалося, як Клушар сказав йому, що німець найняв цю дівчину на весь тиждень.

На перехресті вулиці Саладо, тобто Солоної, і проспекту Асунсьйон Бекер вийшов із телефонної будки. Попри інтенсивний автомобільний рух, у повітрі висів сильний запах севільських апельсинів. Упали сутінки — найромантичніший час доби. Він згадав про Сюзанну. Але відразу ж слова Стретмора розпанахали його свідомість: знайдіть перстень. Безпорадно плюхнувшись на лавку, Бекер став обдумувати свій наступний крок.

Але який крок?