Цифрова фортеця

Розділ 86

Коли Сюзанна, захекавшись, добігла до дверей офісу начальника, той сидів, скоцюрбившись, за своїм столом. Він опустив голову, й у світлі монітора Сюзанна побачила в нього на лобі краплинки поту. Вона кинулася до стола.

— Командире?!

Стретмор не поворухнувся.

— Танкадо обдурив нас, — проказав Стретмор, не підводячи голови. — Він усіх нас пошив у дурні.

З його інтонації Сюзанна збагнула, що командир усе зрозумів. Усі вихваляння Танкадо стосовно незламного алгоритму… виставляння пароля на аукціон — то все була гра, блеф. Танкадо обманом спонукнув АНБ шпигувати за своєю поштою, змусив повірити, що в нього є напарник, обманом змусив їх завантажити вкрай небезпечний файл.

— Мутаційні рядки… — затинаючись, вимовив Стретмор.

— Я знаю.

Командир повільно підвів голову.

— Той файл, який я завантажив з Інтернету… то був…

Сюзанна намагалася триматися спокійно. Тепер усі компоненти гри змістилися і стали бачитися в інакшому світлі. Ніколи не було ніякого незламного алгоритму, ніякої «Цифрової фортеці». Файл, що його Танкадо виставив в Інтернеті, являв собою зашифрований вірус, скоріш за все запечатаний якимось модифікованим варіантом масового шифрувального алгоритму, достатньо міцним, щоб тримати всіх охочих подалі від гріха — усіх, окрім АНБ. «Транс­код» зламав цю захисну печатку — і випустив вірус на свободу.

— Мутаційні рядки, — каркнув командир. — Танкадо сказав, що вони — просто частина алгоритму. — І з цими словами Стретмор знову важко опустився за стіл.

Сюзанна добре розуміла біль, що його відчував командир. Він цілковито захопився «Цифровою фортецею» і став жертвою обману. Танкадо і не збирався продавати свій алгоритм жодній комп’ютерній компанії. Бо насправді ніякого алгоритму не було. Був блеф. «Цифрова фортеця» — то був привид, фарс, наживка, навмисне створена для того, щоб її проковтнуло АНБ. Танкадо ховався за лаштунками і, слідкуючи за кожним кроком Стретмора, смикав за мотузочки.

— Я обійшов «Лабети», — простогнав командир.

— Але ж ви не знали.

Стретмор люто гепнув кулаком по столу.

— А мав знати! Господи, ну й псевдо він собі придумав! NDAKOTA! Ви лишень погляньте!

— Про що ви?

— Та він із нас просто насміхався! Та це ж просто бісова анаграма!

Сюзанна на мить задумливо завмерла. NDAKOTA — анаграма? Вона уявила собі літери й почала їх подумки переставляти: «Ndakota…Kado-tan…Oktadan…Tandoka…»

У неї підкосилися ноги. Стретмор мав рацію. Усе було ясно як божий день. Як же вони пошилися в дурні? Північна Дакота — ніяка то була не згадка про північноамериканський штат — то Танкадо сипав сіль на рану! Він навіть послав АНБ попередження, нахабну наводку, що він і є той самий NDAKOTA. А насправді треба було читати TANKADO. Але найкращі шифрувальники у світі цього не помітили — як він і сподівався.

— Танкадо з нас збиткувався, — сказав Стретмор.

— Вам слід перервати роботу «Транскодy», — заявила Сюзанна.

Стретмор невидющими очима втупився в стіну.

— Командире! Вимкніть його! Бозна, що там у ньому відбу­вається!

— Я намагався, — прошепотів Стретмор слабким та безпорадним голосом — таким вона його іще не бачила.

— Що ви хочете цим сказати — «я намагався»?

Стретмор повернув до неї монітор. Його екран набув якогось химерного чорнувато-сірого відтінку. Унизу, у діалоговому вікні, були зафіксовані численні спроби вимкнути «Транс­код». І всі вони супроводжувалися однією відповіддю:

На жаль, перервати роботу неможливо

На жаль, перервати роботу неможливо

На жаль, перервати роботу неможливо

По Сюзанниній спині пробігся холодок. «Неможливо перервати роботу? Але ж чому?» Вона побоювалася, що вже знає відповідь.

«Так он у чім полягає помста Танкадо! Знищити “Транс­код”! Роками Енсей Танкадо мріяв про те, щоби світ дізнався про «Транс­код», та ніхто йому не вірив. Тому він вирішив знищити цього велетенського звіра самотужки. І він загинув у боротьбі за те, у що вірив, — за право людини на приватне життя».

А внизу вили сирени.

— Треба вимкнути все електроживлення, — сказала Сюзанна тоном наказу. — Негайно!

Вона знала, що коли поквапитися, то можна врятувати цю воістину велику машину паралельного обробляння даних. Кожен комп’ютер у світі — від простеньких персональних машин до систем керування супутниками НАСА — мав супернадійний вмонтований страхувальний пристрій на той випадок, коли трапиться така ситуація, як тепер. Це був грубий та примітивний прийом, але він завжди спрацьовував. Називався він «висмикнути штепсель».

Вимкнувши аварійне живлення в шифровідділі, вони змусять вимкнутися й «Транс­код». А вірус видалять пізніше. То буде нескладно — просто взяти й переформатувати цупкі диски «Транскодy». Переформатування повністю знищить усе, що містить пам’ять комп’ютера — дані, програми, вірус — геть усе. У більшості ­випадків переформатування призводило до втрати тисяч файлів, на створення яких інколи йшли роки роботи. Але «Транс­код» був не такий — його можна було переформатувати практично без втрат. Паралельний процесор проєктувався думати, а не запа­м’ятовувати. Усередині «Транскоду» фактично не зберігалося нічого. Зламавши код, він посилав результати до головного банку даних АНБ, щоб…

Сюзанна заціпеніла, як укопана. Вона вмить усе зрозуміла — чітко і ясно — і затулила рот рукою, приглушуючи крик.

— Головний банк даних!

Стретмор витріщався в темряву. Очевидно, він уже раніше про це здогадався. І мовив неживим, відстороненим голосом:

— Так, Сюзанно. Головний банк даних…

Вона безпорадно кивнула. «Танкадо скористався “Транскодом”, щоб підкинути вірус до нашого головного банку даних».

Стретмор похмуро кивнув на свій монітор. Сюзанна знову поглянула на екран, під діалогове вікно. По всій нижній частині екрана розтягнувся напис:

Розкажіть усьому світу про «Транс­код».

Тепер вас врятує лише правда…

Сюзанна аж похолола. В АНБ зберігалася найсекретніша інформація країни: протоколи військового зв’язку, коди підтвердження даних радіотехнічної розвідки, особисті дані шпигунів за кордоном, проєкти передових видів зброї, цифровані документи, торгові угоди — цей список був нескінченним.

— Танкадо не посмів би! — впевнено сказала вона. — Знищення носіїв секретної інформації країни?

Сюзанна не могла повірити, що Танкадо насмілиться напасти на банк даних АНБ. Вона витріщилася на його повідомлення:

Вас врятує лише правда…

— Правда? — спитала вона. — Правда про що?

Стретмор важко дихав.

— «Транс­код», — каркнув він. — Правда про «Транс­код».

Сюзанна кивнула. Усе складалося докупи. Танкадо змушував АНБ розповісти всьому світу про суперкомп’ютер. Фактично це був шантаж. Він поставив АНБ перед вибором: або сказати світу правду про «Транс­код», або втратити банк даних. Сюзанна зі страхом та мимовільною повагою втупилася в текст. Унизу екрана лиховісно блимав один-єдиний рядок:

Введіть пароль

Дивлячись на пульсуючі слова, Сюзанна все збагнула: і про вірус, і про пароль, і про перстень Танкадо, і про майстерно замислений шантаж. Пароль не мав жодного стосунку до замикання чи відмикання алгоритму — він був протиотрутою. Цей пароль зупиняв вірус. Сюзанна багато читала про подібні віруси: вбивчі програми, що містили вмонтовані «ліки» — таємний ключ для знешкодження вірусу.

«Танкадо ніколи не планував знищити банк даних — він хотів змусити нас публічно визнати існування “Транскоду”! І тоді він надасть нам ключ, щоб ми мали змогу цей вірус зупинити!»

Тепер Сюзанна збагнула, що в плані Танкадо стався жахливий збій: японець не збирався помирати. А збирався сидіти в якомусь іспанському барі й дивитися пресконференцію Сі-ен-ен про надсекретний комп’ютер-дешифрувальник, який США мали у своєму розпорядженні. Він планував, що після цієї пресконференції зателефонує Стретмору, прочитає зі свого персня пароль і врятує банк даних від знищення. А потім, добряче повтішавшись, зникне в тіні як справжній герой боротьби за громадянські права.

Сюзанна гепнула кулаком по столу.

— Нам треба будь-що знайти той перстень! Бо він — єдиний справжній пароль! — Тепер вона розуміла все: не було ніякого напарника на ім’я Північна Дакота, не було пароля-дубліката. Навіть якщо АНБ публічно заявить про існування суперком­п’ютера, то поряд уже не буде Танкадо, щоб врятувати ситуацію.

Стретмор мовчав.

Ситуація була набагато серйознішою, аніж Сюзанна могла собі уявити. Приголомшувало в цій ситуації те, що Танкадо дозволив собі зайти так далеко. Він, очевидно, добре усвідомлював, що станеться, якщо АНБ не роздобуде того персня, однак в останні секунди свого життя віддав свій перстень першому-ліпшому. Він навмисне зробив так, щоб перстень не потрапив до рук АНБ. Утім, Сюзанна пречудово розуміла, що цього й слід було очікувати від Танкадо, бо він подумав, що то саме вони вбили його!

Та вона не могла до кінця повірити, що Танкадо пішов на таке. Японець був пацифістом. Він не прагнув руйнації, він просто хотів виправити ситуацію. Ситуацію, породжену існуванням «Транскодy», який загрожував праву індивіда на таємниці приватного життя. Хотів, щоб увесь світ дізнався: АНБ піддивляється й підслуховує. Знищення банку інформації АНБ було актом агресії, і Сюзанна ­уявити собі не могла, що Танкадо на це здатний.

Виття сирен повернуло її до реальності. Сюзанна кинула погляд на розгубленого командира і збагнула, про що він думає. Були зруйновані не лише його плани вмонтувати чорний хід у «Цифрову фортецю»; ба більше: його необачність та не­обережність підштовхнули АНБ до події, яка могла стати найбільшою розвідувальною катастрофою в історії Сполучених Штатів.

— Командире, це не ваша провина! — наполегливо гукнула вона, перекриваючи виття сигналізації. — Якби Танкадо не помер, то ми могли б із ним поторгуватися, бо мали б варіанти!

Та командир Стретмор нічого не чув. Його життя скінчилося. Тридцять років він прослужив своїй країні. Це мала бути його хвилина слави, його внесок в історію: чорний хід до світового шифрувального стандарту. А натомість він послав вірус до банку даних Агентства національної безпеки. І тепер цей вірус не зупинити — хіба що вимкнути електроживлення і стерти всі до останнього мільярди бітів інформації, яку вже ніколи не вдасться поновити. Лише перстень міг врятувати їх, і якщо на цей момент Девід його не знайшов, то…

— Я хочу вимкнути «Транс­код», — взяла Сюзанна ситуацію у свої руки. — Я спущуся в підземелля й вимкну рубильник.

Стретмор повільно повернувся до неї і глянув їй у вічі. І Сюзанна побачила перед собою психічно зламану людину.

— Я сам це зроблю, — каркнув він. Потім підвівся, і, намагаючись вибратися з-за стола, перечепився й мало не впав.

Сюзанна посадовила його назад за стіл.

— Ні! — гаркнула вона тоном, що не допускав заперечень. — Я піду.

Стретмор затулив обличчя руками.

— Гаразд. Нижній поверх. За фреоновими насосами.

Сюзанна швидко рушила до дверей, але на півдорозі зупинилася й озирнулася.

— Командире! — скрикнула вона. — Це іще не кінець. Ми ще не програли. Якщо Девід вчасно знайде перстень, то ми зможемо врятувати банк даних!

Стретмор не відповів.

— Зателефонуйте до банку даних! — наказала Сюзанна. — Попередьте їх про вірус! Ви — заступник директора АНБ! Мусите діяти рішуче й негайно! Мусите перемогти!

Як в уповільненому кіно, Стретмор підвів голову. І, як чоловік, що приймає найважливіше рішення у своєму житті, він трагічно кивнув.

Сюзанна рішуче кинулася в темряву.