Цифрова фортеця

Розділ 72

Непевно ступаючи в темряві, Сюзанна Флетчер перетнула приміщення шифрувального відділу й рушила до сходів, що вели до офісу Стретмора. Його офіс був найдальшою точкою в цьому замкненому комплексі, куди вона могла втекти від Ґейла.

Коли Сюзанна опинилася на горішньому майданчику сходів, вона побачила, що двері вільно розгойдуються, бо електрон­ний замок вийшов із ладу через припинення електропостачання. І Сюзанна буквально увірвалася всередину.

— Командире! — Єдине світло в офісі Стретмора йшло від моніторів його комп’ютерів. — Командире! — знову гукнула вона.

Вона пригадала, що Стретмор мав бути в лабораторії безпеки комп’ютерних систем. Іще не відійшовши від паніки після сутички з Ґейлом, вона намотувала кола по порожньому офісу начальника. Їй треба було будь-що вибратися з шифрувального відділу. «Цифрова фортеця» чи не «Цифрова фортеця», а настав час діяти: зупинити роботу «Транскодy» і вшиватися звідси. Зирк­нувши на монітори Стретмора, вона кинулася до його робочого стола. «Треба вимкнути “Транскод”!» Це завдання спрощувалося тим, що вона опинилася біля термінала з дозволеним доступом. Вивівши на екран відповідне командне вікно, вона надру­кувала в ньому:

Скасувати роботу

Її палець на якусь мить затримався над клавішею «Ввід».

— Сюзанно! — гаркнув голос із порога. Вона перелякано крутнулася на п’ятах, боячись, що то Ґейл. Але ж ні — то був Стретмор. Блідий та химерний у голубуватому світінні моніторів, він стояв у дверях, важко дихаючи. — Що тут у біса відбувається?!

— Ком… мандире! — затнулася Сюзанна. — У блоці № 3 — Ґейл! Він щойно на мене напав!

— Як?! Це ж неможливо! Він замкнений внизу в…

— Ні, не замкнений! Він на свободі! Треба негайно викликати сюди службу безпеки! Я вимикаю «Транс­код»! — і з цими словами вона простягнула руку до клавіатури.

— НІЧОГО НЕ ЧІПАТИ!!! — Стретмор кинувся до термінала й відсмикнув руки Сюзанни геть.

Вона ошелешено відсахнулася й подивилася на шефа. Уже вдруге за день вона подумала, що не впізнає цю людину. Сюзанна відчула себе страшенно самотньою.

Раптом Стретмор побачив на блузці Сюзанни кров і відразу ж пожалкував про свою поведінку.

— Господи милосердний, Сюзанно… З вами все гаразд?

Вона не відповіла.

Стретмор пожалкував, що напустився на жінку. Але його нерви були на межі. Надто багато доводилося йому контролювати одночасно — як жонглеру. Були речі, що тисли йому на психіку, речі, про які Сюзанна Флетчер нічого не знала, про які він їй нічого не сказав і молив Бога, що й не доведеться казати.

— Перепрошую, — стиха мовив він. — Розкажіть мені, що трапилося.

Сюзанна відвернулася.

— Це вже не має значення. Кров — не моя. Заберіть мене звідси — і все.

— Ви поранені? У вас щось болить? — допитувався Стретмор, кладучи руку їй на плече. Сюзанна відсахнулася, скинула руку й відвернулася. Коли Стретмор знову поглянув на її обличчя, то помітив, що жінка дивиться через його плече на стіну.

Там, у темряві, яскраво світилася клавіатура. Стретмор прослідкував за її поглядом і спохмурнів. Він сподівався, що Сюзанна не помітить освітленої панелі управління. То була панель управління його особистим ліфтом. Стретмор і його гості-високопосадовці користувалися ним для того, щоб дістатися до шифрувального відділу непомітно для решти персоналу. Цей особистий ліфт опускався на п’ятдесят футів під долівку купола шифровідділу, а потім рухався горизонтально сто дев’ять ярдів крізь тунель до підземних поверхів головного комплексу АНБ. Цей ліфт, що з’єднував шифровідділ з АНБ, живився струмом від головного комплексу; і тепер він працював, попри те що система електропостачання шифрувального відділу вийшла з ладу.

Стретмор весь час знав, що ліфт працює, але навіть коли Сюзанна щосили гепала внизу в головні двері, він їй про це не сказав. Він не міг випустити її — поки що. Він подумав, що йому доведеться сказати їй дуже багато, щоб вона захотіла тут залишитися.

Проштовхнувшись повз Стретмора, Сюзанна швидко підбігла до тильної стіни. І стала несамовито тицяти пальцями на кнопки.

— Ну будь ласка! — благально мовила вона. Але двері не від­чинилися.

— Сюзанно, — тихо зазначив Стретмор, — для цього ліфта потрібен пароль.

— Пароль?! — сердито перепитала вона. І з люттю вирячилася на кнопки. Під головною клавіатурою була ще одна — менша, із малесенькими кнопками. Кожна з них була позначена літерою алфавіту. Сюзанна різко обернулася й вирячилася на шефа.

— Назвіть мені пароль! — кинула вона тоном наказу.

Стретмор на мить замислився й важко зітхнув.

— Сюзанно, сядьте.

Вона поглянула на нього так, наче не повірила почутому.

— Сядьте, — повторив командир твердим голосом.

— Випустіть мене! — скрикнула вона й кинула тривожний погляд на відчинені двері командирського офісу.

Стретмор зміряв поглядом охоплену панікою Сюзанну Флетчер. Тихо наблизившись до дверей офісу, він вийшов на сходовий майданчик і вдивився в темряву. Ґейла ніде не було видно. Потім він повернувся й зачинив за собою двері. Підперши їх стільцем, Стретмор підійшов до свого стола й витягнув щось із шухляди. У блідому світлі моніторів Сюзанна побачила, що він тримав у руці. Її обличчя стало білим, як крейда. То був пістолет.

Стретмор витягнув два крісла на середину кімнати. Повернув їх до дверей офісу й сів. Піднявши блискучу напівавтоматичну «берету», він спокійно націлив її на трохи прочинені двері. А за кілька секунд поклав пістолет собі на коліна.

І заговорив серйозним тоном:

— Сюзанно, тут ми в безпеці. Нам треба поговорити. Якщо в ці двері пройде Ґреґ Ґейл, то… — Він навмисне замовк, і його слова повисли в повітрі.

Сюзанна ошелешено мовчала.

Стретмор поглянув на неї крізь тьмяне світло свого кабінету. І поплескав по кріслу, що стояло біля нього.

— Сідайте, Сюзанно. Мені треба вам дещо сказати.

Та вона навіть не поворухнулася.

— Коли я закінчу, я дам вам пароль від ліфта. І ви самі вирішуватимете — іти геть чи залишатися.

Запала довга тиша. Сюзанна, як у трансі, пройшла до крісла й сіла поруч зі Стретмором.

— Сюзанно, — почав він. — Я не був із вами повністю від­вертим.