Цифрова фортеця

Розділ 106

А у вікні зали засідань, високо над куполом шифрувального відділу, троє людей затамували подих. Вибух струсонув увесь комплекс АНБ. Леланд Фонтейн, Чед Брінкергоф та Мідж Мілкен — усі вони мовчки витріщилися у вікно, охоплені жахом.

Сімдесят футів під ними палахкотів купол шифрувального відділу. Сам дах із полікарбонату був іще цілий, але під його прозорим куполом шаленів вогонь і клубочився чорний дим.

Усі троє мовчки витріщалися вниз. Видовище перед їхніми очима мало в собі навіть якусь химерну й зловісну величавість.

Фонтейн стояв і мовчав. А потім нарешті озвався — голосом слабким, але рішучим:

— Мідж, викличте туди пожежну команду… негайно…

З протилежного краю офісу раптом озвався телефон Фонтейна. То був Джабба.

Розділ 107

Сюзанна й гадки не мала, скільки минуло часу. Пекучий біль у горлі повернув її до тями. Вона втратила орієнтацію в просторі. Освітленням у кімнаті було лише якесь дивне оранжеве миготіння. Стіну за столом затуляв килим. У повітрі висів запах горілого пластику. Та й насправді приміщення було не кімнатою, а зруйнованою обо­лонкою. Штори палали, а плексигласові стіни тліли і плавилися.

І вона все пригадала.

«Девід!»

Охоплена панікою, Сюзанна швидко звелася на ноги. Ядуче повітря душило її. Непевними кроками рушила вона до дверей, шукаючи вихід. Переступивши через поріг, Сюзанна вчасно вхопилася за одвірок, бо відчула, що нога зависла над прірвою. Вузенькі сходи, що вели до офісу Стретмора, щезли. На відстані п’ятдесяти футів під нею виднілася купа деформованого металу, з якої курився дим. Сюзанна з жахом обдивилася приміщення шифрувального відділу. Воно перетворилося на море вогню. Розплавлені рештки трьох мільйо­нів кремнієвих мікропроцесорів вивергнулися з надр «Транскоду», наче лава з вулкана. Угору здіймався густий ядучий дим. Сюзанна впізнала той запах: силіконовий дим. Смертельна отрута.

Позадкувавши до офісу Стретмора, вона відчула, що слабне. Її горло палало. Увесь простір заполонило вогненне світло. Шифрувальний відділ помирав.

«І я помру разом із ним», — подумала Сюзанна.

На мить їй подумалося про єдиний можливий вихід — це стретморівський ліфт. Та Сюзанна розуміла, що то пастка: жодна електроніка не вціліла б після такого вибуху.

Коли вона пробиралася крізь дим, що ставав дедалі густішим, їй пригадалися слова Ґейла: «Ліфт живиться струмом від головного корпусу! Я бачив схему будівлі!» Сюзанна знала, що так воно і є, до того ж уся шахта ліфта міститься в корпусі з посиленого залізобетону.

А довкола неї крутилися пасма диму. Спотикаючись та кашляючи, вона рушила до дверей ліфта. Та коли вона до них дісталася, то побачила, що кнопка виклику чорна. Сюзанна марно тицяла пальцем в обгорілу панель, а потім впала навколішки і стала гепати кула­ком у двері.

І за мить завмерла. За дверима щось потихеньку дзижчало. Вона здивовано підвела голову. Схоже, кабіна ліфта була одразу за дверима! Сюзанна знову стала тицяти на кнопку. І знову за дверима почулося дзижчання.

Вона збагнула, що кнопка не згоріла. Її просто вкрила чорна сажа. І тепер вона слабенько світилася.

«Є струм!»

Сюзанна з надією тицьнула на кнопку. І при кожному натисканні щось за дверима спрацьовувало. Вона чула, як працює в кабіні ліфта вентилятор. «Кабіна тут! Чому ж ці бісові двері не розчи­няються, га?!»

Раптом крізь дим вона узріла другу панель кнопок, позначених літерами — від А до Z. Хвиля відчаю накотилася на неї: потрібен пароль!

Крізь розплавлені віконні рами в офіс проникав дим. І знову Сюзанна почала гепати по дверях ліфта. Та вони не відчинялися.

«Пароль! — подумала вона. — Стретмор так і не сказав мені пароль!»

Кремнієвий дим заповнював офіс. Задихаючись і кашляючи, Сюзанна безпорадно прихилилася до дверей ліфта і сповзла вниз, упокорившись поразці.

А вентилятор працював лише за кілька футів від неї. Сюзанна лежала біля ліфта, хапаючи ротом повітря, і вже втрачала свідомість.

Вона заплющила була очі, та її знову збудив Девідів голос: «Тікай, Сюзанно! Відчиняй двері! Тікай!» Вона розплющила очі, сподіваючись побачити перед собою його обличчя, оті шалені зелені очі, оту грайливу усмішку. Та натомість перед її очима пливли літери від A до Z.

«Пароль…»

Сюзанна уп’ялася поглядом у літери на панелі. Їй ледь вдава­лося тримати їх у фокусі зору. На дисплеї під клавіатурою вид­нілося п’ять порожніх віконець. «Це п’ятизначний код», — подумала ­вона. І відразу ж подумала про неможливість виконати це завдання: вона мала вибрати один із 11 881 376 варіантів. Якщо кожну секунду вводити якийсь варіант, на вгадування піде дев’ятна­дцять тижнів…

Коли Сюзанна Флетчер лежала, задихаючись, під клавіатурою, до неї долинув патетично-жалісний командирів голос: «Я кохаю тебе, Сюзанно! Я завжди тебе кохав! Сюзанно, Сюзанно, Сюзанно…»

Вона знала, що він мертвий, однак його голос звучав не­устанно і вперто. Знову й знову повторюючи її ім’я.

«Сюзанно… Сюзанно…»

І раптом, в одну швидкоплинну мить моторошно- прохолодної ясності, вона все зрозуміла.

Тремтячи від слабкості, Сюзанна дотягнулася до клавіатури і вдрукувала пароль.

S U S A N

І за мить двері ліфта розчинилися.