Цифрова фортеця

Розділ 58

— Меґан належить моєму другові Едуардо! Тримайся від неї подалі! — заверещав панк.

— А де вона? — спитав Бекер, і серце його несамовито зака­латало.

— Пішов ти в сраку!

— Це надзвичайно важливо! — відрізав Бекер і схопив малого за руку. — Вона має перстень, що належить мені. Я їй заплачу. Багато грошей.

Двомасний спочатку закляк, а потім вибухнув істеричним сміхом:

— Ти хочеш сказати, що отой гидотний гівняний шматочок золо­та — твій?

Очі Бекера схвильовано розширилися:

— А ти його бачив?

Двомасний хитро кивнув:

— А де він тепер? — різко спитав Девід.

— Гадки не маю, — хихикнув малий. — Меґан приходила сюди й хотіла його прилаштувати.

— Тобто вона намагалася продати його?

— Не переймайся, чоловіче, у неї нічого не вийшло. Ти ані біса не тямиш у коштовностях і маєш поганий смак.

— А ти певен, що його ніхто не купив?

— За кого ти мене маєш? Щоб хтось купив оте лайно за чотириста баксів? Я сказав їй, що дам п’ятдесят, але вона хотіла більше. Їй треба було забронювати квиток на літак.

Бекер відчув, як кров відхлинула у нього від обличчя.

— Куди ж?

— Та до отого довбаного Коннектикуту, — відрізав Двомасний. — Еді сам не свій від горя.

— Кажеш, Коннектикут?

— Ти що — глухий? Так, Коннектикут. Повертається до матусі й татка. До їхнього маєтку в передмісті. Вона страшенно обламалася з родиною, у якої мешкала за домовленістю тут, в Іспанії. У них навіть води гарячої не було.

У Бекера до горла підкотився клубок.

— А коли вона відлітає?

Двомасний підкотив очі.

— Коли? — Він розсміявся. — Вона вже давно поїхала звідси. Подалася до аеропорту години дві тому. То найкраще місце сплавити перстень — багаті туристи і всяка інша срань. Як тільки вона матиме на руках гроші, відразу ж полетить.

Тупий біль простромив Девідові груди. «Це вже починає ски­датися на поганий жарт», — подумалося йому. Бекер помовчав, а потім спитав:

— А як її прізвище?

Двомасний на мить замислився — і стенув плечима.

— А на який рейс вона збиралася потрапити?

— Меґан щось казала про «Очманілий аероплан».

— «Очманілий аероплан»?!

— Еге ж. Турне на вихідні без перерви на сон: Севілья, Мадрид та Ля Ґвардія. Через те, що спати нема коли, його ще звуть «червонооке турне». Студенти та школярі літають цим рейсом, бо він дешевий. Сидять собі у хвості літака, смалять чинарики з марихуа­ною і чманіють. Тому він і зветься «Очманілий аероплан».

— Клас! — простогнав Бекер і пригладив волосся. — А о котрій вирушає цей рейс?

— Рівно о другій ранку кожної суботи. Мабуть, вона вже десь над Атлантикою.

Бекер поглянув на годинник — 1:45, і розгублено повернувся до малого.

— Ти сказав, що рейс о другій ранку?

Панк кивнув і розсміявся.

— Схоже, що ти облажався, чоловіче.

Бекер сердито показав йому на свій годинник.

— Але ж до другої ще цілих п’ятнадцять хвилин!

Двомасний здивовано витріщився на годинник.

— Оце так! Ні фіга собі! — розсміявся він. — Зазвичай я натоптуюся до такого стану лише десь о четвертій ранку!

— А як найшвидше потрапити до аеропорту? — перервав його Бекер.

— На таксі, стоянка — біля входу.

Бекер витягнув зі своєї кишені купюру в тисячу песет і всунув у руку малому.

— Дякую, старий! — гукнув Двомасний услід Бекеру. — Якщо зустрінеш Меґан, передай від мене привіт! — Та Бекера вже й слід прохолов.

Двомасний зітхнув і потеліпався до танцювального майданчика. Він був надто п’яний, щоб помітити, як за ним слідкував чоловік в окулярах із дротяною оправою.

А Бекер, вискочивши надвір, подався шукати таксі. Та стоянка була порожня. Він підбіг до дебелого викидайла.

— Таксі!

Викидайло похитав головою.

— Demasiado temprano. Ще рано.

«Рано? — подумки вилаявся Бекер. — Уже друга година ранку!»

— Pídame uno! Викличте мені таксі!

Чоловік витягнув мобільну рацію. Сказавши кілька слів, він вимкнув пристрій і сказав:

— Viente minutos.

— Через двадцять хвилин? — роздратовано скрикнув Бекер. — А коли буде автобус?

Викидайло смикнув плечима.

— Через сорок п’ять хвилин.

Бекер здійняв у відчаї руки. «Чудово, чорт забирай!» Раптом його увагу привернув шум маленького моторчика. Він був схожий на звук мотопилки. То на старому моторолері «Веспа-250» на автостоянку в’їхав якийсь підліток та його обвішана ланцюгами подруга. Спідниця дівчини високо задерлася на стегнах, але їй, здавалося, було байдуже. Бекер кинувся до них.

«Аж не віриться, що я це роблю, — промайнуло в нього в голові. — Я ж ненавиджу мотоцикли та мопеди».

Підскочивши до водія, він заволав:

— Я заплачу вам десять тисяч песет, якщо ви довезете мене до аеропорту!

Не звернувши на нього ані найменшої уваги, хлопець вимкнув двигун.

— Двадцять тисяч! — випалив Бекер. — Мені терміново треба до аеропорту!

Підліток поглянув на нього.

— Scusi? Перепрошую? — То був італієць.

— Aeropórto! Per favore. Sulla Vespa! Venti mille peseta!

Італієць окинув поглядом свій маленький старенький мопед і розсміявся.

— Venti mille pesete? La Vespa?

— П’ятдесят тисяч! — запропонував Бекер. То було приблизно чотириста доларів.

Італієць задумливо всміхнувся.

— Dov’ é la plata? А де готівка?

Бекер витягнув із кишені п’ять купюр по десять тисяч песет і подав підлітку. Італієць взяв гроші й передав їх своїй подрузі. Дівчина вхопила купюри й засунула під блузку.

— Grazie! — радісно просяяв хлопець. І кинув Бекеру ключі від «веспи». А потім узяв за руку свою подругу, і вони, весело сміючись, побігли до клубу.

— Aspetta! — заволав їм услід Бекер. — Стривайте! Я ж хотів, щоб мене підвезли!