Цифрова фортеця

Розділ 31

Сюзанна повернулася до блоку № 3. Розмова зі Стретмором ­лише посилила її тривогу за Девіда. Уява малювала їй страшні картини.

— Ну, — озвався з-за свого термінала Ґейл, — і чого хотів Стретмор? Романтичного вечора наодинці з начальницею шифрувального відділу?

Сюзанна проігнорувала шпильку і, всівшись за свій термінал, вдрукувала захисний код. Екран ожив. На ньому з’явилася програма-«слідопит» — вона ще й досі не повідомила жодної інформації про Північну Дакоту.

«От чорт! — подумала Сюзанна. — Чому ж вона так затримується?»

— Якась ти знервована, — кинув Ґейл, наче нічого не було. — Маєш проблеми зі своєю діагностикою?

— Нічого серйозного, — відказала вона. Але насправді Сюзанна не була такою впевненою. «Слідопит» затримувався. «Може, я помилилася при складанні цієї програми?» — подумала вона й почала проглядати на екрані рядки програмування LIMBO, вдивляючись, що ж могло спричинити затримку.

Ґейл, торжествуючи в душі, спостерігав за нею.

— Слухай, от я хотів у тебе спитати, — обережно поцікавився він. — Що ти думаєш про отой незламний алгоритм, який погрожував написати Енсей Танкадо?

Сюзанна аж сіпнулася, і в неї похололо під серцем. Вона звела очі на Ґейла.

— Незламний алгоритм? — перепитала Сюзанна й зробила паузу, немовби щось пригадуючи. — А, справді… здається, я щось про це читала.

— Так я тобі й повірив.

— Справді читала, — підтвердила Сюзанна й подумала: «Чому раптом Ґейл про це спитав?» — Читала, але не купилася на це. Кожен фахівець знає, що незламний код — це математичний нонсенс.

Ґейл усміхнувся.

— Ну аякже… Принцип Берґовського і все таке…

— Плюс здоровий глузд, — відрізала вона.

— Хтозна, хтозна… — театрально зітхнув Ґейл. — «Багато є довкола нас такого, що і не снилось вашим мудрецям».

— Перепрошую?

— Це Шекспір, — підказав Ґейл. — З «Гамлета».

— Набрався розуму в тюрмі?

Ґейл хихикнув.

— Я серйозно, Сюзанно. Як ти гадаєш, може таке статися, що Танкадо й справді написав незламний алгоритм?

Від такої розмови Сюзанні ставало дедалі тривожніше на душі.

— Ні. Це навіть ми не здатні зробити.

— А може, Танкадо кращий за нас?

— Може, — стенула плечима Сюзанна, вдаючи, що їй нецікава тема розмови.

— Ми трохи листувалися, — кинув Ґейл немовби просто так. — Ми з Танкадо. Ти про це знала?

Сюзанна поглянула на нього, намагаючись приховати своє потрясіння.

— Невже?

— Авжеж. Після того як я вивів на чисту воду алгоритм «Стрибунець», він написав мені і сказав, що ми — брати у всесвітній боротьбі за конфіденційність інтернет- інформації.

Сюзанна ледь приховала своє спантеличення. «Ґейл знає Танкадо особисто!» Вона насилу змусила себе вдати, що їй це не дуже цікаво.

А Ґейл вів далі свою розповідь:

— Він привітав мене з тим, що я виявив чорний хід до «Стрибунця». Цей алгоритм він назвав серйозним замахом на право громадян на особисту конфіденційність у всьому світі. Маєш визнати, Сюзанно, що чорний хід до «Стрибунця» — то була брудна гра. Читати електронні повідомлення з усього світу? Як на мене, то Стретмор заслужив на таке фіаско.

— Ґреґу, — відрізала Сюзанна, насилу стримуючи гнів, — цей чорний хід зробили для того, щоб АНБ мало змогу розшифровувати повідомлення, котрі загрожують національній безпеці.

— Та невже?! — безневинно вигукнув Ґейл. — А я й не знав. А шпигування за пересічним громадянином — це так собі, корисний побічний продукт, еге ж?

— Ми не шпигуємо за пересічними громадянами, і ти чудово це знаєш. Якщо ФБР може мати право підслуховувати телефони, то це не означає, що вони підслуховують кожну телефонну розмову.

— Вони б робили це — коли б мали достатньо персоналу.

Сюзанна проігнорувала це зауваження.

— Уряди мусять мати право збирати інформацію, що загрожує суспільному добробуту.

— Господи Ісусе, — зітхнув Ґейл, — схоже, Стретмор уже промив тобі мозок. Ти до біса добре знаєш, що ФБР не прослуховує усе, що їм заманеться, — їм доводиться брати спеціальний ордер. А шифрувальний стандарт із чорним ходом означав би, що АНБ мало б змогу шпигувати за будь-ким, будь-коли і будь-де.

— Маєш рацію! І нам потрібна така можливість! — У голосі Сюзанни з’явилися різкі й суворі нотки. — Якби ти не знайшов у «Стрибунці» чорний хід, ми здобули б можливість розшифрувати кожен код, а не лише той, із яким здатен впоратися «Транс­код».

— Якби я не знайшов ту лазівку, її знайшов би хтось інший, — заперечив Ґейл. — Розкривши його, я прикрив ваші сраки. Лишень уяви, який ґвалт зчинився б, якби це виявилося вже після того, як «Стрибунець» увійшов у загальне користування!

— Хоч так, хоч сяк, — відрізала Сюзанна, — але тепер ми маємо смертельно перелякану фундацію «Електронний кордон», переконану, що ми вмонтовуємо чорний хід у кожен зі своїх алгоритмів.

— А хіба ні? — насмішкувато спитав Ґейл.

Сюзанна зміряла його крижаним поглядом.

— Слухай, — сказав він, послаблюючи натиск, — це питання ­однаково не обговорюється, бо ви збудували «Транс­код». І забезпе­чили собі джерело постійної інформації. І дістали змогу читати що забажаєте й коли забажаєте — і без зайвих питань. Ви таки перемогли.

— Чому ти кажеш «ви»? Наскільки мені відомо, ти й досі працюєш на АНБ.

— Поки що працюю, — випалив Ґейл.

— Не зарікайся.

— Я не жартую. Невдовзі ноги моєї тут не буде.

— Я помру з горя.

У цю мить Сюзанні захотілося зігнати на Ґейлові зло за всі невдачі. За «Цифрову фортецю», за її негаразди з Девідом, за те, що вони й досі не в «Туманних горах» — але в усьому тому не було його провини. Його провиною були нахабність та набридливість. Сюзанна мала бути вищою за нього, мудрішою. Як начальник шифрувального відділу вона мала обов’язок — навчати й підтримувати злагоду. А Ґейл був молодий та наївний.

Сюзанна поглянула на Ґреґа. «Шкода, — подумала вона, — що такий талановитий шифрувальник і досі не розуміє важливості функції, яку виконувало АНБ».

— Ґреґу, — звернулася до нього Сюзанна тихим і спокійним тоном, — мені сьогодні дуже важко. І мені стає ще важче, коли ти говориш про АНБ як про якогось пронозу, оснащеного найновішими технічними досягненнями, котрий піддивляється в замкову шпарину за добропорядними громадянами. Наша організація створена з однією метою: захищати безпеку нашої країни. І для виконання цієї функції інколи доводиться трусити яблуню, щоб з неї попадали ­зіпсуті плоди. Гадаю, більшість громадян радо пожертвують частиною своєї конфіденційності заради того, щоб зловмисники не могли безконтрольно пересуватися й обмінюватися інформацією.

Ґейл промовчав.

— Так чи як, — говорила далі Сюзанна, — а народу нашої країни доводиться довіряти тим чи іншим інституціям. У світі багато добра, але до нього примішано багато зла. Хтось мусить мати до всього цього доступ, щоб відокремлювати праведне від неправедного. Це наша робота. Наш обов’язок. Подобається нам чи ні, демократію від анархії відокремлюють хиткі й нестійкі ворота. І АНБ ці ворота вартує.

Ґейл задумливо кивнув.

— Quis custodiet ipsos custodes?

Сюзанна спантеличено поглянула на нього.

— Це латинське прислів’я, — пояснив Ґейл. — «Сатири» Ювенала. «Хто вартуватиме вартових?»

— Не розумію, — зізналася Сюзанна. — Як це — хто вартуватиме вартових?

— Отак. Якщо ми — вартові суспільства, то хто вартуватиме нас, щоб ми не стали небезпечними?

Сюзанна кивнула, не знаючи, що відповісти.

Ґейл усміхнувся.

— Саме так Танкадо підписував усі свої листи до мене. То було його улюблене прислів’я.