Цифрова фортеця

Розділ 94

Закипаючи від гніву, Мідж Мілкен стояла біля охолоджувача води неподалік входу до зали засідань.

«Чим там у біса займається Фонтейн?! — Зіжмакавши свій паперовий стаканчик, вона із силою кинула його в сміттєву корзину. — У шифрувальному відділі відбувається щось дивне! Це я точно відчуваю!» Мідж знала, що є лише один спосіб довести свою правоту. Вона піде до шифровідділу й сама все перевірить. За потреби і Джаббу із собою прихопить. Крутнувшись на п’ятах, вона рушила до дверей.

Раптом, немов нізвідкіля, виник Брінкергоф і заступив їй ­дорогу.

— Ти куди це?

— Додому! — збрехала Мідж.

Та Брінкергоф не відступав. Мідж люто вирячилася на нього:

— Це Фонтейн сказав тобі не випускати мене?

Брінкергоф зніяковіло відвернувся.

— Чеде, кажу тобі, у шифровідділі щось відбувається, щось ­надзвичайно важливе. Не знаю, чому Фонтейн клеїть із себе дурня, але «Транскоду» загрожує небезпека. Зараз там відбувається щось лихе!

— Мідж, — заспокійливо мовив Брінкергоф, рушаючи до запнутих шторами дверей зали засідань, — нехай директор сам ­розбирається.

Мідж лиховісно примружилася.

— А ти хоч якесь уявлення маєш про те, що станеться, коли система охолодження «Транскодy» вийде з ладу?

Брінкергоф стенув плечима й підійшов до вікна.

— Тепер електроживлення, напевне, уже відновилося. — Він розсунув штори й поглянув у вікно.

— Там і досі темно? — поцікавилася Мідж.

Та Брінкергоф не відповів. Наче заворожений, він втупився поглядом у вікно. Картина під куполом шифровідділу важко вміщалася у свідомості. Під його скляним ковпаком оберталися вогні, пульсували стробоскопи і кружляли пасма пари. Брінкергоф мовчки стояв, наче в трансі, очманіло похитуючи головою. А потім, охоплений панікою, ошаліло кинувся геть із кімнати.

— Директоре! Директоре!

Розділ 95

Кров Христова… Чаша спасіння…

У проході біля обм’яклого тіла зібралися люди. А над їхніми головами повільно гойдалося панікадило. Гулогот ошаліло крутнувся на п’ятах у центральному проході, окидаючи поглядом церкву. «Він має бути десь тут!» Він знову крутнувся й поглянув на олтар. За тридцять рядів попереду обряд причастя проходив так, наче нічого не сталося. Падре Ґустафес Геррера, головний носій чаші Святого причастя, здивовано поглянув на невеличке збурення в центральних рядах; але не відчув занепокоєння. Інколи літні люди непритомніли, надто приголомшені Святим Духом. Трохи свіжого повітря — і все буде в нормі.

А тим часом Гулогот отетеріло озирався. Та Бекера ніде не було видно. Приблизно сотня людей стояли навколішки біля олтаря, чекаючи на Святе причастя.

«Може, Бекер — один із них?» — подумав Гулогот. І почав придивлятися до спин. Він уже подумки приготувався вистрелити Бекеру в спину з відстані п’ятдесяти ярдів — і кинутися навтьоки.

El cuerpo de Jesus, el pan del cielo. Тіло Христове, хліб небесний.

Молодий священник, що причащав Бекера, несхвально на нього поглянув. Він розумів нетерпіння чужинця причаститися, але не можна проходити без черги!

Бекер нахилив голову, ретельно пережовуючи облатку. Він відчував, що позаду нього щось відбувається, якесь збурення, і подумав про чоловіка, у якого придбав чорну куртку, попередивши, щоб той не вдягав куртку хакі. Він хотів був обернутися й поглянути, але злякався, що саме в цю мить, можливо, його видивляється отой тип у дротяних окулярах. Він скоцюрбився, сподіваючись, що чорна куртка прикриває верхню частину його брюк хакі. Але ні — не прикривала.

Чаша швидко наближалася до нього з правого боку. Люди ковтали вино, хрестилися й підводилися, щоб піти. «Не кваптеся!» Бекер не поспішав залишити олтар. Та коли Святого причастя чекають дві тисячі людей, а подає його лише один священник, то вважається негарною манерою надовго припадати до чаші з вином.

Чаша наближалася до Бекера, коли Гулогот помітив недоречні брюки кольору хакі.

— Ти — мрець, — просичав він і рушив до олтаря центральним проходом.

Час для хитрих маневрів минув. Два постріли в спину, потім схопи­ти перстень і тікати. Найбільша в Севільї стоянка таксі була за пів кварталу, на Матеуса Заїки. Гулогот простягнув руку за пістолетом.

Adiós, Señor Becker…

La sangre de Cristo, la copa de la salvacion… Кров христова. Чаша спасіння…

Падре Геррера нахилив йому відполіровану руками срібну чашу, і густий аромат вина вдарив Бекеру в ніздрі.

«Ранувато пити», — подумав він, нахиляючи голову до чаші. Та коли срібний келих опинився на рівні його очей, у ньому нечітко відобразився якийсь рух. То була постать. Вона швидко набли­жалася, і її відображення химерно спотворилося у випуклій чаші.

Бекер помітив відблиск металу — то дістали пістолет. Миттєво, підсвідомо, наче бігун після пострілу стартового пістолета, Бекер пірнув уперед. Священник із жахом відсахнувся — келих злетів у повітря, і червоне вино пролилося дощем на білий мармур. Бекер перестрибнув через олтарну огорожу — і священники зі служками кинулися врозтіч. Глушник кашлянув єдиним пострілом. Падаючи, Бекер сильно вдарився, а куля торохнула в мармурову підлогу побіля нього. Іще мить — і він перекотився по трьох гранітних сходинках до вузького коридору, через який виходили священнослужителі, що давало їм можливість сходити на олтар наче нізвідки, немовби з Божої ласки. Унизу він перечепився й полетів, ковзнувши по слизькій поверхні з полірованого каменя. При падінні він відчув біль, що гострим кинджалом уп’явся йому в бік. За мить Бекер знову мчав, спотикаючись, уперед — проскочив крізь запнуті шторою двері й загупотів униз дерев’яними сходами.

Долаючи сильний біль, Девід пробіг через сакристію. Там було темно. З олтаря почулися крики. Гучно затупотіли кроки переслідувача. Проскочивши крізь двійчасті двері, Бекер влетів до якогось темного кабінету, обставленого багатими східними прикрасами й меб­лями з червоного дерева. На дальній стіні висіло розп’яття в людський зріст завбільшки. Бекер різко хитнувся й зупинився. То знову був глухий кут. Він опинився на самісінькому вершечку хреста, у верхньо­му дальньому кінці собору. Позаду швидко наближався Гулогот. Поглянувши на розп’яття, Бекер вилаявся, клянучи свою лиху долю.

— Чорт забирай! — вигукнув він.

Раптом ліворуч від Бекера почувся дзенькіт розбитого скла. Девід різко крутнувся на п’ятах. То якийсь чоловік у червоній мантії не на жарт перелякався, зіштовхнувшись упритул із Бекером. Наче кіт, спійманий за поїданням канарейки, священнослужитель швидко витер рота і спробував ногою штовхнути під стіл розбиту пляшку з церковним вином.

— Salida! — вигукнув Бекер тоном наказу. — Salida! Випустіть мене звідси!

Кардинал Ґуерра зреагував миттю. То до його священного притулку потрапив демон і верескливим голосом вимагав, щоб його випровадили з Божого дому. І Ґуерра задовольнить його бажання — негайно. Бо демон увійшов у зовсім неслушну мить.

Кардинал зблід і показав на штору на стіні ліворуч. За шторою були потаємні двері, що вели прямо до внутрішнього двору. Він встановив їх там три роки тому, бо йому набридло входити до церкви, наче звичайний грішник.