Цифрова фортеця

Розділ 128

Сюзанна прокинулася, коли вже сяяло сонце. Його лагідні промені пробивалися крізь штори й падали на її пухове ліжко. Вона потягнулася до Девіда. «Невже це мені сниться?» Її тіло й досі було неслухняним і виснаженим після вчорашньої ночі, а в голові трохи паморочилося.

— Девіде? — простогнала вона.

Тиша. Сюзанна розплющила очі, і досі відчуваючи кольки на шкірі. Ліжко біля неї було холодне. Девіда не було.

«Це мені сниться», — подумала Сюзанна. Вона сіла, підклавши подушку під спину, й оглянула кімнату, оформлену у вікторіанському стилі — скрізь мережива та антикваріат. То був найкращий люкс у готелі «Кам’яна садиба». Її невеличка валізка лежала посеред дубової підлоги… а її спідня білизна — біля ліжка на кріслі у стилі королеви Анни.

А чи й справді Девід приїхав? Їй дещо пам’яталося — ось він притиснувся до неї, ось він будить її ніжними легенькими поцілунками. Може, їй усе це наснилося? Вона повернулася й поглянула на туалетний столик побіля ліжка. На ньому стояла порожня пляшка від шампанського, два келихи… і лежала записка.

Протерши сонні очі, Сюзанна накинула на голе тіло стьобану ковдру й прочитала записку:

Люба Сюзанно,

я тебе кохаю,

без воску, Девід.

Її огорнула тепла хвиля радості, і жінка притиснула записку до грудей. Це таки дійсно був Девід. «Без воску…» Цей код їй іще належало розшифрувати.

Щось зашаруділо в кутку, і Сюзанна підняла голову. На плюшевому дивані, ніжачись в ранковому сонці, у халаті сидів Девід Бекер і крадькома за нею спостерігав. Вона простягнула руку й поманила його пальцем.

— Без воску? — проворкувала вона, обіймаючи його.

— Без воску, — усміхнувся Девід.

Вона міцно його поцілувала.

— А тепер скажи мені, що це означає.

— Нізащо, — розсміявся він. — Подружній парі потрібна своя таємниця — так цікавіше.

Сюзанна з напускною скромністю всміхнулася.

— Якщо буде цікавіше, ніж минулої ночі, то я з ліжка не зможу встати.

Девід пригорнув її до себе, відчуваючи приємну невагомість. Учора він мало не загинув, а тепер був тут, і ще ніколи йому так не хотілося жити, як тепер.

Сюзанна лежала, поклавши голову Девіду на груди, і слухала биття його серця. Їй не вірилося, що ще не так давно вона думала, що втратила його назавжди.

— Девіде, — зітхнула Сюзанна, поглянувши на записку, що лежала на столі. — Розкажи мені про «без воску». Ти ж знаєш — я ненавиджу коди, які не можу розгадати.

Та Девід мовчав.

— Розкажи, — насупилася вона. — А то більше не пущу тебе до себе в ліжко.

— Так я тобі й повірив!

Сюзанна гепнула його подушкою.

— Ану швидко розповідай!

Та Девід знав, що він ніколи про це не розповість. Бо таємниця, що крилася у «воску», була надто сентиментальною. Вона була давнього походження. У добу Відродження іспанські скульп­тори, які припускалися помилок при оброблянні коштовного мармуру, часто заліплювали свої огріхи речовиною, що називалася cera — тобто віск. Статуя без огріхів, яка не потребувала «ліпки», високо цінувалася як скульптура «sin cera», тобто «скульптура без ­воску». Згодом ця фраза стала означати дещо чесне, щире чи правдиве. Англійське слово «sincere» пішло від іспанського sin cera — «без воску». Таємничий код Девіда насправді не був великим секретом: він просто підписував свої листи словом «щиро». Чомусь йому здавалося, що Сюзанна, дізнавшись правду, буде розчарована.

— Тобі приємно буде почути, — сказав Девід, намагаючись змінити тему розмови, — що коли я летів додому, то зателефонував президенту університету.

Сюзанна з надією поглянула на нього.

— Скажи, що ти відмовився від посади завкафедри.

Девід кивнув.

— Із наступного семестру я повертаюся до аудиторії.

Сюзанна полегшено зітхнула:

— Туди, де твоє справжнє місце.

Девід ніжно всміхнувся.

— Так, мабуть, Іспанія нагадала мені, що в житті найважливіше.

— Знову розбиватимеш серця наївних першокурсниць? — спитала Сюзанна, цьомкнувши Девіда в шию. — Що ж, принаймні матимеш час допомогти мені з редагуванням мого рукопису.

— Твого рукопису?

— Так. Я вирішила опублікувати його.

— Опублікувати? — перепитав Девід із сумнівом. — Опублікувати що?

— Декотрі з моїх ідей стосовно протоколів перемінних фільтрів та квадратичної остачі.

Девід удавано простогнав.

— Це буде бестселер — однозначно!

Сюзанна розсміялася.

— Ось побачиш!

Він понишпорив рукою в кишені свого халата й витягнув звідти якийсь маленький предмет.

— Заплющ очі. Я дещо для тебе маю.

Сюзанна заплющила очі.

— Хочеш, здогадаюся? Вульгарний золотий перстень, геть увесь вкритий латинськими прислів’ями?

— Ні, — хихотнув Девід. — Я змусив Фонтейна відіслати той перстень на батьківщину Танкадо. — Він узяв Сюзанну за руку і щось надів на її палець.

— От брехун! — розсміялася Сюзанна, розплющуючи очі. — Я так і знала…

Вона замовкла на півслові.

Перстень на її пальці був зовсім не перснем Танкадо. То була платинова обручка з великим діамантом.

Сюзанна аж охнула від несподіванки.

Девід зазирнув їй у вічі.

— Заміж за мене підеш?

У Сюзанни перехопило дух. Вона поглянула спочатку на нього, а потім — на перстень. У її очах з’явилися сльози.

— О Девіде… не знаю, що й сказати.

— Тоді скажи «так».

Сюзанна відвернулася. Вона мовчала.

Девід чекав.

— Сюзанно Флетчер, я вас кохаю. Виходьте за мене заміж.

Сюзанна підвела голову. Її очі повнилися слізьми.

— Вибач, Девіде… — прошепотіла вона. — Я… я не можу…

Чоловік ошелешено дивився на неї, намагаючись впіймати в очах Сюзанни грайливий відблиск. Та не побачив.

— С-Сюзанно… — спитав він, затинаючись. — Я… Я не ­розумію.

— Я не можу вийти за тебе заміж, — повторила Сюзанна. — Не можу. — Вона відвернулася. Її плечі затремтіли, і вона затулила обличчя руками.

Девід був приголомшений.

— Але ж, Сюзанно… Я думав, що… — Він узяв її за плечі й повернув до себе. І все зрозумів. Сюзанна Флетчер не плакала. Її трусило від істеричного сміху.

— Я не вийду за тебе заміж! — скрикнула вона, сміючись, і накинулася на Девіда з подушкою. — Не вийду, доки не поясниш мені, що таке «без воску»! Інакше я просто здурію!