Цифрова фортеця

Розділ 44

Філ Картукян стояв у лабораторії системної безпеки й мало не лускався від гніву. Слова Стретмора й досі відлунювали в нього в голові: «Покиньте приміщення! Негайно!» Він із досадою копнув ногою кошик для сміття і вголос вилаявся в безлюдній лабораторії.

«Діагностична програма, трясця їхній матері! Відколи це заступник директора має право обходити фільтри “Ла­бетів”?!»

Інженерам-системникам добре платили за те, щоб вони захищали комп’ютерні системи АНБ, і Картукян запам’ятав, що існує лише дві вимоги: бути неймовірно винахідливим і виснажливо прискіпливим.

«От чорт! — вилаявся він. — Хіба ж це параноя?! Довбаний оперативний монітор показує вісімнадцять годин!»

То був вірус, Картукян це нутром відчував. У нього майже не лишалося сумнівів стосовно того, що насправді відбувалося: Стретмор помилився, обійшовши фільтри, а тепер намагався прикрити свою сраку якоюсь недолугою історією про діагностичний тест.

Картукян і близько не був би таким настирливим, якби йшлося лише про «Транс­код». Але річ була не тільки в супер­комп’ютері. Хоча шифрувальники й вірили, що фільтри «Лабетів» були створені з єдиною метою: для захисту їхнього комп’ютерного шедевру, інженери-системники знали правду. Ці фільтри служили вищому божеству: головному банку даних АНБ.

Історія створення цього банку завжди зачаровувала Картукяна. Попри зусилля міністерства оборони зберегти Інтернет винятково для себе наприкінці 1970-х, всесвітня павутина виявилася надто корисним інструментом, щоб не привернути уваги цивільного сек­тора. Зрештою, університети намацали правильний напрям досліджень. І невдовзі з’явилися перші комерційні сервери. Шлюзи розчинилися, і в них потік широкий загал. На початок 1990-х ­Інтернет, що був колись заповідною територією міністерства оборони, перетворився на захаращене звалище цивільних імейл-повідомлень та вебпорнографії.

Після низки майже не помічених широкою публікою, проте непоправно руйнівних проникнень у комп’ютерні системи розвідувального управління ВМС стало зрозуміло, що державні секрети, які зберігалися на підключених до Інтернету ком­п’ютерах, стали надзвичайно вразливими. Тим паче, що Інтернет зростав і розвивався бурхливими темпами. Тож за наполяганням міністерства оборони президент Сполучених Штатів видав секретну постанову з метою започаткування спеціального фонду для фінансування нової, повністю захищеної мережі, що мала прийти на зміну заплямованому ­Інтернету й функціонувати як сполучна ланка між розвідувальними службами Сполучених Штатів. Для перепинення подальших комп’ютерних крадіжок державних секретів усі важливі дані перемістили до одного, надзвичайно добре захищеного місця: до новоствореного банку інформації АНБ, який був чимось на кшталт Форт-Нокса для розвідувальної інформації Сполучених Штатів.

Буквально мільйони екземплярів найсекретніших фотографій, магнітофонних плівок, документів та відеоматеріалів були цифровані й уміщені до блоків пам’яті, а оригінали документів знищили. Цей інформаційний банк захищала система з потрійним дублюванням силових реле та багаторівневою цифровою підтримкою. Більше того, цей банк розмістили на глибині двісті чотирнадцять футів, щоб захистити його від магнітних полів та можливих вибухів. Діяльність у пункті управління позначалася грифом «Абсолютно секретно з кодовим словом “Umbra”». То був найвищий у країні рівень секретності.

Ще ніколи секрети Сполучених Штатів не були захищені так надійно. Цей незламний банк інформації містив тепер проєкти новітніх озброєнь; списки свідків, що підлягали захисту, псевдооперативників, детальний аналіз таємних операцій та пропозиції щодо їх проведення. І цей перелік був нескінченним. Більше ніхто не спроможеться проникнути до розвідувальної інформації та завдати шкоди інтересам Сполучених Штатів.

Звісно, чиновники в АНБ розуміли, що ця інформація має цінність тільки тоді, коли нею користуються й коли до неї є доступ. Справжня мета створення банку інформації полягала не стільки в тому, щоб приховати секретну інформацію від вуличних зівак, скільки в тому, щоб зробити її доступною для «правильних» людей. Уся інформація мала рейтинг безпеки і, залежно від рівня секретності, була доступною для державних чиновників у кожному конкретному випадку. Наприклад, із банком інформації міг зв’яза­тися командир підводного човна й запросити в АНБ найновіші супут­никові фото портів Росії, але він не мав стосунку до планів антинаркотичних операцій у Південній Америці. Аналітики ЦРУ мали змогу отримати досьє відомих убивць, але не могли запитувати коди запуску МБР із ядерними боєголовками — то була парафія виключно президента США.

Звісно, інженери-системники не мали доступу до інформації в банку даних, але вони були відповідальні за його безпеку. Як і всі великі інформаційні банки, — від страхових компаній до університетів, — блоки пам’яті АНБ зазнавали безперервних атак із боку комп’ютерних зламувачів, які намагалися хоч одним оком поглянути на секрети, що в них зберігалися. Але програмісти безпеки систем АНБ були найкращими у світі. Нікому з хакерів не вдалося проникнути до бази даних АНБ, і агентство мало всі підстави вважати, що це їм не вдасться ніколи.

Картукян розгублено стояв посеред лабораторії. Він аж спітнів, вирішуючи — іти чи не йти. Біда з «Транскодом» означала також і біду з банком інформації. І легковажність Стретмора просто ошелешувала молодого фахівця.

Кожен працівник знав, що «Транс­код» був нерозривно пов’я­заний із головним банком даних АНБ. Кожен новий код після того, як його зламували, миттєво відправлявся з шифрувального відділу по 450-ярдовому оптично-волоконному кабелю до банку даних АНБ для безпечного зберігання. Цей «священний» блок пам’яті мав обмежену кількість точок доступу, і однією з них був «Транс­код». Систему фільтрів «Лабети» задумували як супернадійного вартового. А Стретмор взяв і обійшов його.

Серце Картукяна несамовито калатало. «“Транскод” заклинило, і він перебуває в такому стані вже вісімнадцяту годину!» Сама думка про те, що в суперкомп’ютер проникнув вірус і тепер вільно хазяйнує в підвалі АНБ, була нестерпною для молодого фахівця.

— Треба про це доповісти, — випалив він уголос.

Картукян знав, що в подібній ситуації він може звернутися ­лише до однієї людини: до начальника підрозділу системної без­пеки, дратівливого комп’ютерного гуру вагою 400 фунтів, творця «Лабетів» на прізвисько Джабба. В АНБ цей чоловік був мало не напівбогом — він походжав приміщеннями, відвертаючи потенційні загрози й клянучи нетямущих та нездар. Картукян знав: як тільки Джабба дізнається, що Стретмор обійшов фільтри, небо впаде на землю.

«От досада! — подумав він. — Це ж треба такому статися саме тоді, коли в мене повно роботи!» Схопивши слухавку, він набрав номер цілодобового мобільного телефону Джабби.