Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 9

Лана заплющила очі, продовжуючи триматися за крісло Джек. Їй було байдуже, якщо детективи поду­мають, що вона заснула.

Жінці був потрібен час, щоб усе обдумати. І щоб побороти в собі бажання подивитися на Джек із німим питанням.

Її онука точно не мала жодного стосунку до цього. Проте тепер Лана сприймала цю розмову по-іншому. Вони прийшли сюди не для того, щоб підтвердити послідовність подій. Вони агресивно допитували Джек щодо вбивства. А це означало, що в подальшому слід бути обережнішими.

— Його хтось убив? — запитала Джек. — Звідки вам це відомо?

Лана подивилася на онуку, сподіваючись цим вмовити її замовкнути. Але вона ніколи не вміла вмовляти. А Джек провадила далі:

— Якщо він потонув, звідки ви знаєте, що його хтось убив? Хіба це було б помітно?

Лана опустилася в крісло поряд із Джек. Питання було хороше. І водночас жахливе. Складалося враження, що Джек перевіряє свою роботу. Усі очі були спрямовані на неї.

— Є багато способів убити людину, — сказав Ніколетті.

— Тобто його не втопили? — запитала Джек. — Як він…

— Ти часто виходиш у море, Джек? — втрутилася Рамірез.

Її голос звучав не різко, а допитливо. Тепло. Джек із вдячністю подивилася на неї.

— Ну, так, — відповіла Джек. — Це моя робота — проводити тури на каяках. І я люблю плавати вранці перед школою. На падлборді.

Дівчина вказала рукою на десятифутову дошку, що стояла біля дверей, ніби собака, який чекає, щоб його хтось повів на прогулянку.

— Ти іноді виходиш ще з кимось? Можливо, з друзями?

— Ти не мусиш на це відповідати, — сказала Лана.

— Ні, усе гаразд, — Джек ледь помітно всміхнулася Рамірез. — Ні, не виходжу. Моїм друзям зі школи це не цікаво.

— А твої колеги з «Каякерської хижі»? Хорхе Савіла? Тревіс Вейлен? Пол Генлі?

Джек почервоніла й відразу дорікнула собі за це.

— Пол — мій бос. Він старший за мою маму. А Тревіс і Хорхе навчаються в коледжі. Я б не сказала, що ми друзі.

Ніколетті скоса подивився на неї.

— Більше, ніж друзі?

Цього разу Джек промовчала. Вона засунула руки в рукави світшота й смикала манжети під столом.

Коли Джек дорахувала до п’ятнадцяти, детектив Рамірез знову заговорила, а запитання її напарника зависло в повітрі, як неприємний запах.

— Ти молодша за всіх інших, так? Тебе називають Крихою, так?

Джек обережно кивнула.

— Ну, Крихо, є одна проблема, — голос Рамірез звучав рівно. — Молодий чоловік оплатив твій тур вечора суботи. Ти кажеш, що його там не було. Містер Вілліс каже, що він міг там бути. У будь-якому разі ми всі дійшли згоди, що тур відбувався з порушеннями.

Рамірез підняла руку й почала загинати пальці з пурпуровим манікюром.

— Ти відповідала за їхню безпеку, але дозволила їм пити. Дозволила залізти у воду. Це суперечить правилам, так?

Якщо можна кивнути жалісливо, то Джек це вда-лося.

Рамірез кивнула у відповідь.

— А потім, наступного дня, Рікардо Круза знайшли на болоті мертвим у вашому рятувальному жилеті.

— Але…

— Можливо, ти щось бачила. Зброю. Бійку. Можливо, ти дозволила Рікардо залізти у воду, його каяк перевернувся й він вдарився об щось головою. Хай там як, дам тобі пораду. Буде набагато краще, якщо ти нам розповіси. Зараз. Тому що скидається на те, що ти — налякана дитина, яка припустилася помилки, а тепер намагається її приховати.

Лана помітила, як у Джек сіпнулося око. Не можна було допускати, щоб це продовжувалося.

— Я дещо бачила, — сказала Лана.

Вона випрямилася і щільно закуталася в халат.

— Мем? — Рамірез була спантеличена. Джек теж.

— Проте це було не в суботу ввечері, — продовжила Лана, — а в ніч на суботу. О другій ночі. Чоловік із тачкою. У дальньому кінці болота.

— Ви ходили на прогулянку о другій ночі?

— Ні. Я була тут. Я бачила його з заднього вікна. Ніхто не повинен бродити на болоті вночі. Але хтось там був. Це підозріло.

Лана пригадала його нервові рухи та сердитий погляд. Ніколетті нахилилася вперед:

— Ви проводите багато часу, визираючи у вікно?

— Ну, я…

— Леді, ви, мабуть, бачили, як фермер викидає якісь відходи, щоб не везти їх на переробний завод. На болоті повно сміття. Рікардо Круз помер принаймні за милю на північ звідси, можливо, за дві. Навряд чи вам видно так далеко з вікна.

— Ні. Рікардо Круза знайшли за дві милі на північ звідси. У вас є докази того, що його вбили там?

Чоловік відхилився назад і жорстко подивився на Лану.

— Я не обговорюю докази у відкритих справах із бабусями.

— Субота. Друга ночі. Запишіть це.

— Мем…

— Якщо ви залякуєте мою онуку, спираючись на заяву туриста, візьміть до уваги інформацію, яку я надала.

Лана зустрілася очима з Ніколетті й пронизала його суворим поглядом. Вона сиділа прямо у своєму синьо-­зо­лотистому халаті, випнувши груди, як розлючений фазан.

Прима хотіла була заговорити знову, наполягти на тому, що чоловік, якого вона бачила, підозрілий, і що детективи мають ставитися до неї з повагою. Але зрештою вирішила, що мовчання — потужніша зброя. Вона вже почала діяти. Атмосфера в кімнаті була розсіяною й більше не рухалася до кульмінації. Рамірез щось писала в блокноті. Джек гойдала ногою під столом. Ніколетті переводив погляд із Лани на Джек і назад, зміряючи їх очима.

Нарешті він встав:

— Бачу, це все, що ми сьогодні з’ясуємо. Ти, — він вказав м’ясистим пальцем на Джек, — нікуди не зникай. Якщо ми дізнаємося, що ти була знайома з містером Крузом або що ти покриваєш…

— Приходьте наступного разу, детективи, — чітко сказала Лана. — Ми готові відповісти на ваші запитання. Але не вислуховувати безпідставні погрози.

Ніколетті зиркнув на Лану. Вона зиркнула на нього.

— Так і зробимо, — відповів Ніколетті. — Дівчата, подумайте про те, щоб розповісти нам правду. Усю правду.

Він встав і похитав головою.

— Ходімо, Рамірез.

***

Серце Джек перестало калатати лише за п’ять хвилин після того, як Лана зачинила двері.

— Якесь неподобство, — сказала Джек. — Справжнє неподобство. Що нам робити?

— Джек, — погляд її бабусі був не жорстоким, але твердим. — Ти впевнена, що його не було у твоєму турі?

— Я… так.

Вона не могла видушити з себе навіть прості слова.

— Кажи, Джек. Переможці не бубнять.

Бабуся пильно дивилася на неї.

— Є щось, що ти мені не розповіла?

Джек ковтнула слину. Вона сумнівалася, що про це слід згадувати.

— Можливо, я якось бачила Рікардо, — Джек ухилилася від пекучого погляду бабусі. — Не в турі. Спочатку я не впізнала його, але коли вони сказали, що він працював у земельному трасті… Здається, я помахала йому рукою одного ранку декілька місяців тому, коли каталася на падлборді.

Лана на мить заплющила очі. Джек не могла зрозуміти, чи бабуся сердита, чи розчарована, чи річ у чомусь іншому.

— Ти з ним розмовляла?

— Перекинулася кількома словами. Він збирав зразки води біля північного берега вгору за течією, за одну чи дві милі від мілини.

— Там був іще хтось?

— Навряд. Ми просто зіткнулися й привіталися туманного ранку. Гадаєш, слід розповісти детективам?

Після короткої паузи Лана хитнула головою.

— Ні. Поки що ні. Іще щось?

— Нічого, Примо, клянуся.

Джек здивувалася тому, як наполегливо це прозвучало, як гучність голосу приховувала її страх. Погляд Лани пом’якшав. Здавалося, що вона зараз обійме Джек. Натомість Лана ледь помітно кивнула.

— Гаразд. Я зателефоную твоїй мамі. А поки йди розігрій піцу — ми все владнаємо.

***

Бет забігла в будинок через півгодини й схопила Джек в обійми, відірвавши дівчину від підлоги.

— Люба, мені так шкода, що я не була поряд.

— Нічого. Прима чудово впоралася.

Лана поглянула на них, стоячи біля стільниці та водночас відкорковуючи запилену пляшку кабаре, яку знайшла під раковиною.

— Місцеві копи — ідіоти, — сказала Лана.

Нарешті корок піддався.

— Намагалися витягнути з Джек зізнання, що вона якось причетна до смерті цього чоловіка. Подумати тільки!

— Це не жарти, ма. У них мусила бути якась причина, щоб допитати Джек.

— Причина в тому, що вони ледачі. І, певно, на­лякані.

— Мабуть, їм сподобалося, коли ти про це заявила.

— Бет, прошу тебе. У них на руках нерозкрите вбивство. Звичайно, вони шукають, кого б зробити винним. Джек знайшла тіло, вона проводила тур, у якому мав бути цей хлопець. Навряд чи ці шерифи вміють зіставляти більше двох фактів.

— Зажди. Який тур?

Джек переказала слова детективів про призахідний тур суботи, холостяцьку вечірку й містера Вілліса. Відтак вона дещо усвідомила.

— Цей суботній тур не наближався більше ніж на милю до того місця, де знайшли тіло Рікардо. Навіть якщо цей Вілліс мав рацію — а це не так — нас там не було. Те саме тобі сказав детектив про чоловіка з тачкою. Ми були далеко від мілини.

— Отже, твоє слово проти слова містера Вілліса?

Лана відмахнулася від цього запитання.

— Вони не можуть вибудувати обвинувачення на заяві туриста, якому здалося, що він бачив Рікардо Круза.

— Якщо вони справді такі ледачі, як ти кажеш, то можуть спробувати.

Бет відчувала, як їй стискає горло від страху.

— Я знаю, що ситуація не проста.

Але Лана не здавалася занепокоєною. Вона радше здавалася схвильованою: Бет не бачила такого блиску в її очах, відколи в Прими діагностували рак.

— Проте ми можемо це виправити. Вони — вівці. Підуть туди, куди їх скерують. Тож достатньо скерувати їх в іншому напрямку.

Бет похитала головою.

— Ти не знаєш місцевих шерифів. Вони вигадають якусь версію і спробують прив’язати до неї Джек. Вони бачать темношкіру дівчину без батька й припускають найгірше.

Лана пригубила келих.

— Дурниці, — сказала вона. — Не треба всюди вбачати расизм і дискримінацію. Це стара-­добра некомпетентність.

Бет насупилася. Лани не було поряд, коли інші батьки голосно питалися про етнічне походження Джек або коли Бет возила Джек у візочку й відчувала зміну в голосі незнайомців, коли ті бачили темношкіре немовля. У долині Салінас люди ділилися на дві групи за кольором шкіри й усе було підлаштовано так, щоб надати перевагу тільки одній із них.

— Я бачу, що ти стурбована, — сказала Лана. — Але я допоможу. Не хвилюйся.

— Ти знайдеш хорошого адвоката?

На мить у Бет закралася надія, що Лана зробить щось корисне. Її знайомі медсестри й матері-­одиначки були не найкращим джерелом юридичних контактів.

— Я можу декому зателефонувати. Але Джек це не знадобиться.

Лана гордо махнула рукою, ніби натякаючи, що адвокати — це варіант для посередніх людей.

— Треба пояснити, що Джек не могла це зробити. Як вона й сказала. Її не було поблизу в суботу ввечері. Джек, чи може хтось…

— Ма, годі.

Бет раптом захотіла вийти на свіже повітря й подумати. Вона глибоко вдихнула й обернулася до своєї матері.

— Ти можеш знайти адвоката. І все.

Перш ніж Лана встигла відповісти, Бет відвернулася від неї й простягла руку до Джек.

— Я йду на прогулянку, позбираю камінці. Ходімо зі мною?

Бет намагалася пом’якшити свій голос, але роздратування просочувалося назовні. Вочевидь, її донька теж це відчула.

— Дякую. Я залишуся тут.

— Ми знайдемо людей, які нам допоможуть, Джек. Ми щось придумаємо, — Бет підійшла до задніх дверей і затрималася на порозі, намагаючись повірити власним словам. — Я обіцяю.

***

Лана сиділа за столом із залишками вина й бездумно дивилася у вікно. Болото було темним, низько над водою тягнулися густі хмари. Жінка знову пригадала чоловіка, який спускався з пагорба вночі, різкі тіні на його обличчі. Хто б це не був, зараз його не було видно. Це місце мало б бути спокійним. Нудним. Відлюдним куточком, у якому Лана мала б відпочивати й лікуватися. Натомість її заплутували, принижували, насміхалися з неї. Ставилися до неї так, наче вона не важлива.

— Гадаєш, мене арештують? — запитала Джек із дивану, тихо й несподівано.

— Що? Ні. Нізащо, — Лана здивувалася рішучості у своєму голосі. — Ми їм не дозволимо.

Джек подивилася на неї. Дівчина здавалася маленькою й наляканою.

— Але ж хтось його убив, — сказала вона. — Як ти думаєш, мені небезпечно зараз туди ходити?

— На болото? Це ти маєш вирішити зі своєю мамою.

Лана відпила вина.

— Знаєш, я не здивуюся, якщо вона буде проти.

— Так. Це страшно. Але таке життя, правильно? Трохи дивне місце для того, щоб померти.

Лана обвела поглядом неохайну кімнату. Вона чула, як клекочуть чаплі на воді. Трохи дивне місце для того, щоб померти. Але Прима так легко не здасться.