Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 10

У вівторок Бет прокинулася рано. У неї досі гула голова від думок. Вона вислизнула через задні двері й підійшла до колекції своїх скарбів. Почала механічно перебирати їх: блідо-­зелене морське скло, пожовклий піщаник, брунатна глина — і викладати звивистою дугою вздовж будинку. Це заняття допомогло їй зібратися з думками. Вона нізащо не могла дозволити Лані вирішувати цю проблему без професіоналів. Бет мала справу із судами лише раз, коли їй було вісімнадцять років і вона боролася за повну опіку над Джек. Того разу рішення було очевидним: Менні навіть не з’явився на слухання. Але їй усе одно було лячно.

В одному Лана мала рацію: доказів проти Джек було дуже мало. Якщо шерифи виконуватимуть свою роботу, то невдовзі з’ясують, що Джек не причетна до цього. Утворивши велику, незграбну спіраль із каменів, Бет ухвалила рішення. Їм потрібен адвокат, який тиснутиме на детективів. Якщо її матір знайде такого — чудово. Якщо ні — вона щось придумає.

Вхідні двері будинку пристарілих були заблоковані швидкою. Машина стояла тихо, з вимкненим двигуном і зачиненими дверима, так, ніби хтось позбавив її на­гальності. Бет обійшла її, готуючись до потоку рециркульованого повітря, який чекав за скляними дверима. На жаль, на вході «Бейшор-­Оукс» нагадував продуктовий магазин: гумовий ущільнювач на дверях і відчуття, що щось може зіпсуватися, якщо його залишити тут надовго.

Бет узяла свій бедж і пішла коридором до сестринського посту. Вона зупинилася, щоб роздивитися візок, який везли їй назустріч парамедики. Бет не знала, із якої палати вони вийшли. Можливо, це був Сал Кастілло з 8B? Йому було вже за сто, і щоранку він прокидався трохи меншим і кволішим. Чи, може, це була Сильві Мендельсон, яка зламала стегно, і після операції в неї почалося запалення? Бет підійшла до Рози, нічної медсестри, що заповнювала папери за столом.

— Хто? — запитала вона, указуючи на коридор.

Роза підвела свої карі очі, утомлені після довгої зміни.

— Містер Роудз, — відповіла вона. — Заснув вчора вдень. Так і не прокинувся.

Ця новина вибила в Бет землю з-під ніг. Їй не подобалося обирати собі улюбленців, але Гал Роудз був головним претендентом на цю роль. У нього був спокійний погляд і тихий голос. Його обпалена сонцем шкіра була помережана глибокими зморшками. Гала Роудза привезли два місяці тому, після третього інсульту, що спричинив утруднене дихання й загрозу серцевої недостатності. У нього був хронічний кашель, на який він ніколи не скаржився. Чо­ловік ставився до «Бейшор-­Оукс» та його персоналу, як до напасті, яку потрібно пережити, на кшталт зерноїдів або каменів у нирках. Він завжди був ввічливим, але ніколи не усміхався й не гуртувався з іншими, відмовляючись давати цьому місцю бодай частинку себе. Щодня носив капелюх із жорсткими кри­сами, навіть коли туман стелився низько, а сонце світило за милі звідти на ранчо, яке йому так не хотілося покидати. Ранчо, на якому без нього безцільно блукали корови й плелися полуничні вусики.

Їх зблизило саме ранчо. І болото.

Якось за тиждень після заселення містер Роудз походжав коридором у фланелевій сорочці й капелюсі, тримаючись сильними руками за ходунки. Раптом він натрапив на суперечку. Джіджі Монтеро стояла на сестринському посту, витягнувшись на повен зріст у сто сорок сім сантиметрів. Вона була вдягнена в легінси з позолотою й махала Бет накладними неоново-­рожевими нігтями.

— Ваша донька — справжнє диво! Не можна допускати, щоб вона порпалася в тій канаві.

Бет примирливо усміхнулася.

— Міс Джіджі, ми з Джек гуляємо біля Елкгорнського болота, відколи вона народилася. І вона вже багато років катається на падлборді. Вона обережна. Усе гаразд.

Тендітна жінка відступила, загородивши шлях містеру Роудзу.

— Бет, ви не знаєте, що в цій воді.

Усмішка Бет стала напруженою.

— Ну, у ній є медузи, і я чула розповіді про акул… але поки що вони не нападали на молодих дівчат.

Міс Джіджі вчепилася за серце зі стразів на своєму светрі.

— Бет, ви мене вбиваєте.

Містер Роудз вирішив, що найкраще йти навпростець. Він заговорив до них:

— Вона вам уже сказала, що Елкгорнське болото безпечне для молодої людини.

Обидві жінки обернулися: Бет — із вдячністю, міс Джіджі — із роздратуванням. Містер Роудз мав спокійний вигляд. Він належав до тих чоловіків, які можуть довго не рухатися.

— Ви — містер Роудз, — сказала міс Джіджі, зміряючи його поглядом. — Я знайома з вашим сином. Високий. Дуже охайний. А от із вами ми раніше не зустрічалися.

Вона простягнула йому руку з рожевим манікюром. Містер Роудз поглянув на Бет.

— Ваша донька веслувальниця?

— Вона катається на падлборді. А ще проводить тури на каяках.

Містер Роудз схвально кивнув. Міс Джіджі — ні. Вона розвела руками.

— Ця дівчина має працювати в пристойному місці. Наприклад, у «7-Eleven». Тільки скажіть, і я зателефоную моєму регіональному менеджеру. Цезар витягне її з цієї смердючої води й влаштує в хороший магазин у Салінасі.

Вона розвернулася й пішла в кімнату відпочинку, із гуркотом зачинивши за собою двері. Бет і містер Роудз перезирнулися. Їхні губи були нерухомі, але очі усміхалися.

— Як звати вашу доньку?

— Джек. Скорочено від Джеклін.

Він кивнув.

— Гарне ім’я. Як давно вона виходить на болото?

— Ми гуляємо там уже пʼятнадцять років. А на падлборді вона катається три роки. Ми живемо біля болота.

— На північному березі? — запитав він. — Але я вас не пам’ятаю.

— На південному. Навряд чи ми зустрічалися.

— Я прожив на північному боці вісімдесят чотири роки, на старому ранчо Роудгауз. Виростив там своїх дітей. Хотів би я зараз там бути.

Ранчо Роудгауз було навпроти будинку Бет, на пагорбах, що тягнулися від болота на північ. Бет спробувала уявити, як це — рости там і виховуватися людиною, яка вміє слухати.

— Розповісте мені якось про це, — сказала вона.

Його туманні очі засяли.

— Коли завгодно. Ви знаєте, де мене знайти.

Він подивився вгору, ніби помітив пеліканів на акустичній стелі. Відтак похитав головою й пішов далі.

Тепер, цього холодного ранку вівторка, Бет мовчки стояла й дивилася, як екстрена медична служба вивозить містера Роудза через подвійні двері. Вона повернулася до столу.

— Рідним повідомили?

Роза кивнула.

— Я телефонувала його доньці. У неї був запланований візит на сьогодні. А ще я залишила повідомлення його сину. Бідолашний чоловік. Був тут у суботу.

Зазвичай родичі пацієнтів приїжджали групами, ніби шукаючи підтримки одне в одному. Але діти Гала Роудза ніколи не приїжджали вдвох. Його синові, Мартіну, було трохи за сорок. Він приїжджав із Сан-­Франциско щоп’ятниці в полудень й отримував довгий перелік робіт, які потрібно виконати на ранчо. Мартін був привітним. Він зазвичай зупинявся біля сестринського пункту, перш ніж піти, і розмовляв із медсестрами про свого батька, про ранчо та про свій стартап, який докорінно змінить нанотехнології.

Натомість донька Гала, Діана, була неговіркою. Вона була старшою за Мартіна. Це була холодна матрона з Кермела, яка підходила до медсестер кожного ранку вівторка й четверга з ледь помітним, але безперечним осудом. Вона належала до тих відвідувачів, які тримають дистанцію з працівниками будинку пристарілих чи то через зверхність, чи, імовірніше, страх. Якщо не знайомитися ближче з персоналом, можна чіплятися за фантазію, що перебування близької людини там тимчасове.

Зайшовши в кімнату чоловіка, Бет помітила, наскільки Гал Роудз підтримував цю фантазію. Попри те, що він провів два місяці в «Бейшор-­Оукс», складалося враження, що його переїзд так і не був завершений. Деякі мешканці могли заповнити цілі валізи фотоальбомами й різними дрібничками, але речі містера Роудза помістилися в маленьку картонну коробку. Його комод був напівпорожнім: кілька шпигунських романів, альманах, стос паперів, настінний календар, у якому він закреслював дні, і дві фотографії у важких срібних рамках.

Бет узяла більшу з них. Сімейне фото. Містеру Роудзу було за п’ятдесят, він був міцним і засмаглим, а поряд із ним стояла красива серйозна донька й темноволосий син-підліток, який мружився від сонця. Вони стояли втрьох в оточенні худоби — можливо, телят, — лівий бік якої був позначений перевернутою літерою R. Діана стояла осторонь від чоловіків у бездоганному одязі для верхової їзди в англійському стилі. Дружини на фотографії було.

Вона була на іншій фотографії в меншій рамці. Це була формальна чорно-біла фотографія молодої пари; він — у морській уніформі, вона — із дрібними кучерями й темною помадою на губах. Вони сиділи близько одне від одного: дівчина майже сіла йому на коліна, а він ніжно обійняв її за талію. Обоє усміхалися: він — широко й дивлячись у камеру, вона — ледь помітно, повернувшись у його бік, ніби сподіваючись, що він зробить їх обох знаменитими. Бет запитала себе, що трапилося в період між цими двома фотографіями. Містер Роудз казав їй, що давно жив сам, але подробиць вона не знала. Його дружина померла? Утекла з його помічником? Утомилася від його сильного стоїчного характеру?

Бет знову подивилася на сімейну фотографію. Мартін Роудз був приблизно того ж віку, що й Джек зараз. Бет знала, як це: виховувати дитину самотужки, постійно чути запитання про те, де другий з батьків. Найважче було, коли Джек була малою. Провозячи доньку повз касу у візочку для продуктів, вона не знала, чи відповісти прямо касирові, який запитував про «татка», чи поцілити в нього коробкою пластівців.

Бет востаннє поглянула на сімейну фотографію, перш ніж загорнути її й покласти в коробку. Вона завмерла. У картонну підкладку рамки було щось вставлене: звідти визирав кутик пожовклого паперу. Бет сказала була собі, що це не її справа. Але спорожніла кімната нагадала їй, що містер Роудз помер. Бет не могла завдати йому шкоди.

Підкладка слухняно вислизнула з рамки. За нею Бет знайшла ще одну фотографію — її відділяв від сімейної тонкий папіросний папір.

Вона мала дивну форму, вузьку й продовгувату, наче хтось вирізав її з більшої фотографії. Гал Роудз виструнчився біля низької темношкірої жінки з малюком на руках. Вони стояли на вулиці на клаптику сухої трави, який тягнувся за їхніми спинами, наче тінь. Містер Роудз був приблизно такого ж віку, як і на сімейній фотографії. Жінка була молодою: їй було трохи за двадцять. Мала втомлений вигляд, і її погляд був тьмяний. Вона міцно тримала в руках верткого хлопчика. Вони стояли перед відчиненими дверима дерев’яної будівлі, але жінка відхилилася від неї, ніби не хотіла визнавати її присутність. На звороті було написано вигадливим почерком Гала Роудза: «Новий сарай». Жодної інформації про жінку та дитину.

Бет насупилася. Яку історію розповідала ця фотографія? Гал Роудз проміняв свою дружину на молодшу? Бет не хотіла в це вірити. Але можливо, містер Роудз нічим не відрізнявся від її батька. Той теж ганявся за дедалі молодшими жінками. Востаннє, коли вона про нього чула, він був на Бермудах з двадцятип’ятирічною стоматологинею-гігієністкою.

Бет знову вставила фотографію в рамку, сховавши загадку між картоном і папіросним папером. Вона поклала обидві рамки в коробку до книжок і газет містера Роудза. Накрила їх зверху одягом, дбайливо склавши його вицвілу фланелеву сорочку. Яким би не було його минуле, містер Роудз був важливим для Бет. Коли все йшло шкереберть в останні місяці через хворобу Лани та її поведінку, містер Роудз лишався тим, на кого можна було покластися.

А зараз їй не завадила б опора. Вона водночас і з соромом, і з радістю усвідомила, що смерть містера Роудза на мить відволікла її від проблем Джек. Але тепер страх знову підступав їй до горла. Містер Роудз знав би, як учора потрібно було розмовляти з детективами, як заслужити на їхню повагу. Він би заспокоїв їх замість того, щоб налаштовувати проти себе, а Лана, мабуть, саме це й зробила. Бет перевірила свій телефон уп’ят­надцяте за ранок. Жоден адвокат не перетелефонував їй. Натомість був текст від Лани: «Не хвилюйся!!!» Він тільки більше розхвилював жінку.

Малярний скотч надійно заклеїв коробку зі старим одягом і таємницями містера Роудза. Бет віднесла її на сест­ринський пост і попросила адміністратора повідомити рідним. Нехай діти Гала Роудза вирішують, що робити з жінками в його житті. Бет вистачало власних сімейних клопотів.

Решта зміни Бет минула, як у тумані. Телефон і далі мовчав, а її думки були похмурими. Навіть новий подарунок сина міс Джіджі не зміг викликати в неї усмішку: плюшевий міні-пудель із синіми скляними очима, які міс Джіджі підкреслила довгими накладними віями.

Поставивши всі крапельниці й перевіривши всі ліки, Бет почувалася виснаженою. Вона з сумом подивилася на диван у кімнаті відпочинку для медсестер, розуміючи, що якщо ляже, то не захоче вставати. Жінка заповнила термос гіркою кавою зі спільного кавника, укотре перевірила телефон і попленталася до машини.