Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 33

Бет поїхала на схід до пагорбів, — швидше, ніж хотіла б Лана. Утім, вона не збиралася скаржитися. Бет не промовила ні слова. Вона випрямила руки й учепилася за руль так, ніби хотіла його відірвати. Вона перетинала залізничні колії, прикипівши очима до вікна й зарослого очеретом берега, який тягнувся вздовж дороги. Машина зупинилася біля покинутої молочної ферми, і Бет із Ланою оглянули розвалені амбри з вибитими дверима й дахами, що провалювалися в багатьох місцях. Жодного руху. Джек не було видно.

Вони поїхали далі повз парк Кірбі, до естакади, що відділяла артишокові поля від болота. Мовчки через естакаду проїхали північний берег, вдивляючись у пагорби на території земельного трасту й ранчо Роудзів, що закривали собою болото.

Вони зупинилися біля входу до пейнтбольного полігону й вийшли з машини. Лана дала Бет свій бінокль, і Бет подивилася у бік звивистих струмків, що сполучали весняні ставки й зрошувальні канави з болотом. Група людей у білих захисних комбінезонах обприскувала ряди, у яких ростиме полуниця, на полі в низині. Більше не було видно нічого, окрім солонцю й пеліканів, скільки сягало око.

Здіймався вітер, продуваючи наскрізь тонкий светр Лани. Вона відчула, як Бет біля неї переступає з ноги на ногу.

— Ходімо, — сказала Лана.

Вона поклала руку на передпліччя доньці, ніби для того, щоб провести.

— Є ще багато місць, де вона може бути.

Поки дісталися решіток для худоби біля в’їзду на пристань, обидві жінки почувалися виснаженими. Бет втупилася в студентів коледжу у світшотах «Каякерської хижі», які тягли човни від води до магазину. Вона проводила очима кожен каяк, який зникав за алюмінієвим парканом.

— Розділімося, — запропонувала Лана. — Ти йди в «Каякерську хижу», а я — у доки. Можливо, мені трапиться рибалка, який її бачив.

Лана дивилася, як Бет іде до хлопців, а потім розвернулася й попрямувала в протилежному напрямку, залишаючи на гравію сліди від туфель на низьких підборах.

Доки були позначені в алфавітному порядку й стояли рядами під прямим кутом, наче мережа вулиць. У кожному доці було місце для двадцяти чотирьох човнів: каяків, рибацьких яликів і маленьких вітрильників, вітрила яких скрипіли на вітрі.

Лана обходила ряди методично, рухаючись від літери M до A. Поки вона дійшла до літери F, у неї розболілося стегно. Лана згинала пальці в туфлях із квадратним носком. Вигадливі назви на шлюпках: «Море пригод», «На гребені хвилі», «Вітри лагідні» — починали її дратувати. У ряді E вона зустріла трьох рибалок, які ввічливо подивилися на фотографії Джек у її телефоні. Один із них менш ввічливо оглянув її светр, під яким не було бюстгальтера, перш ніж підвести очі й сказати: «Мені шкода». Вони не бачили Джек. Його друзі розсміялися, щойно Лана відійшла.

Поки вона кульгала коридором ряду C, почула, як хтось підпливає до доку. Чоловік у двомісному каяку пришвартувався біля доку B. Він привіз холодильник, лопату й величезну чорну сумку. Сумка лежала спереду, а холодильник виднівся за джинсовою курткою, ніби крісло з високою спинкою. Лана впізнала його, щойно він ступив на док.

— Поле! — гукнула вона.

— Лано? Що ви тут робите?

— Бет залишила вам повідомлення. Джек зникла. Ми думаємо, що вона на болоті. Ви її не бачили?

— Що? Я був на пристані, вирішував питання…

Пол мимовільно поклав руку на холодильник.

— Ми все обдивилися. Мабуть, Бет зараз розбирає ваш офіс на шматки, шукаючи її.

— Ні. Дозвольте мені… — він нервово роззирнувся. На доку більше нікого не було. — Дозвольте мені допомогти вам.

Він накинув сумку на плече й накрив холодильник у каяку рваним світшотом.

— Док L, — пробурмотів він. — Скажіть Бет, щоб вона чекала нас там.

Поки Лана писала повідомлення Бет, Пол дістав свій телефон і відвернувся від неї.

— Скотті, привіт, — він нервово зиркнув на Лану. — Слухай, у мене тут виникли певні труднощі. Можеш забрати холодильник? Док B. Я знаю… Скоро знайдемо краще місце, друже. Обіцяю. Я перетелефоную тобі.

Лана втрималася від того, щоб уважніше роздивитися холодильник.

— А що в доку L? — запитала вона.

— У мене є моточовен, який ми використовуємо для порятунку каякерів —туристів, які загубили весло чи запливли занадто далеко у шквал. Ми попливемо на ньому й добре все роздивимося.

— Ми вже роздивилися…

— Але ви були в машині, так?

Лана кивнула.

— На воді все здається інакшим, — відповів Пол. — Не хвилюйтеся, я подбаю про вашу безпеку…

***

Вони виїхали з пристані, супроводжувані криком чайок і запахом моторної оливи. Бет дивилася на воду, лаючись щоразу, коли чергова постать виявлялася морським левом, а не її донькою. Лана спостерігала за Полом.

Човен прорізав хвилясту лінію центром болота, несучи їх повз каяки та зграї видр. Праворуч від них зʼявився будинок Бет, і вона обдивилася кожен дюйм вузького пляжу, сподіваючись побачити бодай якийсь слід своєї доньки. Вікно задньої спальні підморгувало їй. Але поблизу не було нікого.

Вони пливли далі повз Пташиний Острів, старезну будку для полювання на акул і довгу косу, на якій тюлені любили спати вдень. Наприкінці коси стояла стара напіврозвалена хижа, і Бет хотіла була попросити Пола зупинитися й дозволити їй побігти до слизької, прогнилої будівлі та зірвати трухляві двері з петель. Але це місце більше пасувало мертвій дівчині або скелету — давно захованому секрету. А не Джек у яскраво-­червоному рятувальному жилеті поверх серця, що б’ється. Коли вони проминули мілину, Лана різко зауважила, перекрикуючи шум мотора:

— Ось тут. Зупиніть.

Пол заглушив мотор, і Лана вказала на північ — на заглиблення в березі, де вузький канал перетинав болото. Цей бурхливий канал був оточений очеретом з обох боків і тягнувся перпендикулярно до болота вздовж п’ятнадцяти ярдів, а потім звертав на захід, петляючи між чагарників.

— Учора ввечері ми з Джек переглядали карти, — сказала Лана. — Ось ці струмки з’єднують болото й земельний траст. Можливо, ранчо теж. Ми з Джек подумали…

Вона різко повернулася до Пола.

— Можна підпливти туди?

Пол похитав головою.

— Тут занадто мілко для моточовна. Зазвичай тут навіть каяки грузнуть.

— Ви знаєте, куди впадає цей канал?

Пол знову похитав головою, цього разу занадто швидко.

— Там далі приватна власність.

Лана довго вдивлялася в нього. Вона знала, що десь там лежить земля, яку Пол орендує через «Fruitful LLC». Він явно щось недоговорював. Але якщо його човен не може пройти каналом, то тиск на чоловіка не допоможе знайти Джек. Пол мав бути на їхньому боці, поки вони не знайдуть її.

— Хочете пропливти трохи далі? — запитав Пол, киваючи в бік болота, яке на сході впиралося в пагорби Салінас.

— Нам треба порадитися, Поле, — Лана нахилилася до Бет, — Я думаю, що вона десь біля того струмка. Можливо, на території земельного трасту. Або на ранчо Роудзів.

— Ми вже туди їздили.

— Я знаю, але… у мене передчуття.

Бет з інтересом подивилася на свою матір, ніби щось вкрала в неї за спиною. Потім кивнула.

— Я зателефоную Мартіну. Ти зателефонуй Леді Ді та в земельний траст. Ми знайдемо того, хто нам допоможе.

Поки Лана залишала повідомлення Діані й Віктору, Бет відвернулася й притисла вухо до телефону.

— Мартіне, вітаю. Це Бет. Вибачте, що турбую вас, але моя донька, Джек, зникла, і ми думаємо, що вона може бути поблизу ранчо. Я не впевнена, що ви досі тут, але якщо так, чи не могли б ви пошукати її біля води? Ми скоро туди підійдемо. Джек 152 сантиметри заввишки, у неї коричнева шкіра та темно-­каштанове волосся — можливо, ви бачили її на поминках — я не пам’ятаю. Вона в червоному рятувальний жилеті й на рожевому падлборді. Вибачте за довге повідомлення, я сподіваюся… ем… що у вас усе добре.

— Що далі? — запитала Лана.

— Я знаю ще один шлях сюди, — сказала Бет. — Поле, можете відвезти нас до пристані? Звідти ми пройдемо вздовж берега.

Підвісний мотор загудів, а вони розвернулися й попливли на захід. Бет заплющила очі й подумки повторювала, що вони знайдуть Джек. Із нею все буде гаразд. Ці слова заповнювали її мозок, як мантра, як барабанний бій, відштовхуючи жах. Із нею все буде гаразд. Відтак Лана схопила доньку за руку й гукнула Полу, щоб він зупинив човен.

— Джек!

Постать на падлборді обминала гнилі пірси громадського рибальського доку. Вона прямувала на схід до болота, розсікаючи пінисті хвилі.

— Це вона, — Бет із полегшенням видихнула й стисла руку Лани. — Здається, із нею все добре. Правда?

Лана кивнула. Вона поглянула на їхні переплетені пальці й стисла руку Бет у відповідь. Бет підвелася й почала махати руками, високо піднявши їх над головою й ледь не випавши з човна. Пол заглушив мотор.

— ДЖЕК! — гукнула Бет. — ІЗ ТОБОЮ ВСЕ ГАРАЗД?

Дівчина подивилася на їхній човен. Її рюкзак та одяг промокли й були вимазані в багнюці. Рятувального жилета не було видно. Джек кволо підняла великий палець угору й спрямувала свій падлборд у бік їхнього дому. Моточовен підплив до вузького пляжу біля будинку, і Бет вискочила у воду, яка сягала їй до колін, продовжуючи махати доньці руками й спостерігаючи за кожним її гребком. Вода була крижаною, але Бет усе ще перебувала під впливом адреналіну. Вона ледве стримала себе від того, щоб зайти глибше у воду й витягти свою доньку на берег. Пол допомагав Лані вибратися з човна, коли Джек вийшла на гравійний пляж. Бет підбігла до неї й міцно обійняла її.

— Вибач, мамо, я втратила лік часу і…

— Твоя дошка перевернулася?

Бет стерла грязюку з рукавів Джек і почала стурбовано перевіряти, чи немає в неї кровотечі й зламаних кісток.

— Ні, просто я… пливла струмком, звіряючись із картою, яку склала, і загубилася. Знаю, я вчинила неправильно. Хотіла зателефонувати тобі, але побачила цього чоловіка…

— Що? Хто? Він… тебе не скривдив?

Бет відступила на крок, щоб оглянути її. Джек була мокра й брудна, але неушкоджена. Бет зазирнула їй в очі, щоб остаточно впевнитися в цьому.

— Ні, усе гаразд, мамо. Справді, — Джек ковтнула, і її голос зазвучав рівніше. Вона вказала на протилежний берег. — Годину тому там стояв чоловік. Він щось копав біля струмка. Лаявся й кректав. Я не бачила його обличчя, але голос у нього був сердитим, і я не хотіла, щоб він мене помітив. Я зняла рятувальний жилет і кинула його в очерет, щоб не привертати увагу, — вона насупилася. — Думаю, він мене не побачив. Я лежала на падлборді низько у воді. Тому одяг промок.

Бет бачила, як за спиною в Джек Лана й Пол питально дивляться на неї. Бет знову стисла її в обіймах, відгородивши від усіх.

— Ш-ш-ш, — сказала Бет, відчуваючи, як калатає доньчине серце під промоклим світшотом. — Ми поговоримо про це пізніше.

***

Пол прив’язав човна до напівзасохлого дуба й підняв падлборд Джек над головою. Лана помітила, як тоненька цівка мулу потекла йому під рукава з країв дошки. Пол проігнорував це. Вони піднялися на пагорб: Пол ішов попереду, за ним — Джек і Бет, а на пів кроку далі — Лана, яка боялася перечепитися. Коли вони дійшли до будинку, Бет завела Джек усередину, наказавши їй прийняти гарячий душ і перевдягнутися.

Лана затрималася надворі з Полом і спостерігала за тим, як він струшує куртку. Вона вловила запах вогкої землі, мускусу та моторної оливи. Він походив з його машини? Чи з того, що Пол ховав у своєму холодильнику?

— Ну, мабуть, мені слід повертатися, — сказав Пол.

— До вашого каяка? — запитала Лана. — Здається, у вас там був чималий вантаж.

— Це лише… обладнання. Для «Каякерської хижі».

Пол почав наполовину сходити, наполовину з’їжджати донизу. Лана зачекала, поки він віддалився на двадцять футів, а потім сказала:

— Поле, ви маєте про це знати. Я вивчала вбивство на мілині. Та осіб, які орендують землю неподалік.

Пол рухався далі в напрямку берега.

— Ви нічого не хочете мені розповісти, Поле? Щодо «Fruitful»? Або Рікардо Круза?

Пол зупинився біля моточовна. Коли він знову підвів очі, вони були холодними.

— Лано, я здаю в оренду каяки. Разом із купкою підлітків, одного з яких я щойно врятував. Увесь мій бізнес тримається на тому, що болото безпечне й відкрите для відвідувачів. Нащо мені, у дідька, це псувати?