Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 4

— Крихо! Крихо!

Джеклін Авітал Сантон Рубікон, вона ж Джек, вона ж Криха, витягла весло з води й обер­нулася. Восьмирічний хлопчик на носі каяка 12 махав обома руками так, наче щойно віднайшов Атлантиду.

— Ти казала шукати медуз, — гукнув він. — Я знайшов найбільшу з усіх.

Він нахилився вперед і вказав на блискучу кульку, хитнувши човен убік. Мати хлопчика поспішила ви­рівняти каяк.

— Чудово, малий, — сказала Джек. — Ти бачиш, як вона пульсує?

Хлопчик подивився вниз, а потім поважно кивнув.

— Супер. Пам’ятай, що деякі птахи й видри не люблять, коли ми кричимо. Це їхній дім, правильно?

Хлопчик знову кивнув. Його погляд був серйозним, як у бойскаута, а губи розпливлися в усмішці.

Джек підняла вгору великий палець і пропливла повз них. Вона зупинилася, щоб подивитися, як видра, притулившись до свого дитинчати, годує його шма­точками рака.

Джек відчувала тут упевненість, якої їй бракувало на суші. На воді дівчина заввишки в 152 сантиметри, наполовину єврейка, наполовину філіппінка, могла бути такою ж сильною, як і всі.

Ось уже два роки Джек проводила тури на каяках вихідними, і, за її розрахунками, залишалося відпрацювати ще дев’ять тижнів, щоб купити вживаний вітрильний човен. Спочатку вона збирала гроші на машину, але що більше часу вона проводила на в’язкій воді між пристанню і болотом, то більше їй хотілося запливти далі у відкритий океан. Не те щоб їй не подобалося Елкгорнське болото, просто її перестали дивувати його таємниці.

Щосуботи о восьмій ранку вона їхала велосипедом до «Каякерської хижі», поки пристань ще спала. Цього ранку вона пристебнула свій оснащений десятьма швидкостями велосипед до паркану поряд із дорогим зеленим гірським велосипедом, який вона раніше не бачила. Він не був пристебнутий, а просто стояв, ніби напрошуючись, щоб його вкрали. Неймовірно. Деякі люди вірять, що всесвіт про них подбає. А інші, як-от Джек, самі дбають про себе.

Де-не-де виднілися рятувальні жилети, гідрокостюми й схвильовані туристи. Джек завела групу з кількох сімей на болото о дев’ятій, а потім провела приватний тур для пари любителів тварин, які цілу годину спостері­гали за старими видрами, що ніжилися на сонці. Джек спрямувала їхні фотоапарати в потрібному напрямку, і за це її нагородили спокійною подорожжю та двадцятидоларовою купюрою, яку вона швидким рухом поклала в кишеню.

Дівчина побігла в офіс, щоб перекусити перед призахідним туром. Вона помахала Тревісу, який сидів за стійкою, узяла сандвіч із собою і вийшла через задні двері. За рогом вона зустріла Пола Генлі, який виходив із літнього душу у вицвілих пляжних шортах. Власнику «Каякерської хижі» було щонайменше сорок років, але він продовжував вдягатися, як підліток-­серфер. Пол витер своє кудлате біляве волосся рушником і нахилився до неї.

— Крихо! У мене до тебе запитання, — Пол завжди використовував прізвиська для гідів, мовляв, «для конфіденційності». Він намагався прозвати її Моаною, тому що вона була низькою, темношкірою й безстрашною на воді, але Джек скористалася порадою своєї бабусі, тож дивилася на нього, поки він не відступив і не запропонував прізвисько «Криха».

— Можеш провести останній тур? — запитав Пол.

— Я прийшла першою, — сказала Джек. — А Тревіс не може?

— Він сказав, що може залишитися на реєстрацію, а потім…

Пол подивився на неї широкими очима, сповненими надії.

— Гаразд, — відповіла вона. — Я зачиню офіс після призахідного туру.

— Ти найкраща.

Пол відвернувся, щоб натягнути поношену футболку.

— Я сьогодні познайомився з цією жінкою в яхт-клубі. Вона приїхала сюди на вихідні на сімдесятифутовій яхті, пришвартованій біля паливного дока. Запросила мене порибалити на марліна сьогодні ввечері, можливо, і завтра теж. Я буду її персональним гідом.

Переклад: Пол хоче переспати з цією жінкою, і Джек залишається сама.

Та після того, як Джек перестала докоряти собі за те, що не попросила платню за понаднормові, вона цікаво провела вечір. Усі інші працівники «Хижі» були старшими за віком чоловіками, і, хоча вони мирилися з її присутністю, дівчині було приємно відпочити від натяків на те, що вона не знає, що робить. У призахідному турі суботи брали участь лише дорослі: дві спортивні жінки, старший чоловік із густими бровами й лисиною, а також холостяцька вечірка з восьми молодих чоловіків в однакових гавайських футболках. Холостяки прийшли із запізненням, перервавши інструктаж із техніки безпеки якраз у той момент, коли Джек запевняла жінок, що в цю пору року на болотах немає акул.

— За винятком тебе, Браяне, — сказав один із мо­лодих чоловіків, похлопавши свого друга по спині. — Ти акула.

— Акулисько.

— Ні, приятелю, акулка. Brian SHARK do do…

Джек потирала скроні, поки решта чоловіків фальшиво співали. Чи не створять ці ідіоти проблем? Пол завжди казав, що головне в цьому бізнесі не милуватися морськими левами. Головне в ньому — доторкнутися до дикої природи, відчути приплив адреналіну від виходу із зони комфорту. Отож завдання Джек — не псувати людям задоволення. Її завдання — заохочувати їх. Підтримувати в них жагу до пригод, гарантуючи водночас безпеку. Якщо загрози здоров’ю немає, можна трохи попустити віжки.

До того ж усім подобалися ці співи. Дві жінки поблажливо усміхалися й гойдали стегнами. Лисий чоловік плескав їм у такт. Коли спів закінчився, Джек прокашлялася.

— Так. Акул у цю пору року немає, — Джек ледь помітно усміхнулася нареченому. — Мабуть, за винятком Браяна. Але за пристанню є медузи, тож пильнуйте, щоб не випасти з каяка.

Уже без співів вони дивилися, як потрібно веслувати. Наприкінці чоловіки дали всім іншим «п’ять». Джек несподівано для себе підіграла їм, з усмішкою відтво-рюючи складну комбінацію плесків з одним із них. Їхня енергія була щенячою, заразною; тож тут не було справ­ж­ньої небезпеки.

Проте щойно вони опинилися у воді, ситуація загострилася. Один із чоловіків проніс на борт текілу в рятівному жилеті, і хлопці робили ковток після кожної зустрічі з видрою. Вони перекидали пляшку з одного каяка в інший і піддражнювали один одного, коли промахувалися. Решта учасників туру теж веселилася: лисий чоловік сміявся, жінки фліртували.

Коли похолоднішало, Джек переглянула свій підхід «ми всі тут друзі». Вона була тендітною і юною, тож холостяки перестали її слухатися. І всі інші теж. У якийсь момент Джек довелося притримати каяк однієї з жінок за ніс, щоб він не перекинувся, коли та спробувала поцілувати юнака. Про акул уже всі забули.

Коли дістали другу пляшку текіли, у Джек урвався терпець. Вона дочасно розвернула групу й провела її довгою нерівною дугою повз громадський риболовецький причал. Двоє чоловіків були такими п’яними, що не змогли виконати поворот, і їх віднесло на мулистий дренаж за гнилими пірсами. Джек зробила три швидкі гребки в їхньому напрямку, забрала в них весла й прив’язала їхній каяк до свого. Те саме вона зробила з іншими каяками парубків. Вона відвезла їх назад, як зграю неслухняних каченят, що пливуть додому за своєю багато­страждальною матір’ю.

Джек була вже за кілька ярдів від берега, коли один із чоловіків запропонував гру в рака-відлюдника. Джек почула сплеск. Потім іще один. Вона розвернулася й побачила за спиною в себе чотири покинуті човни. Восьмеро дорослих чоловіків свистіли й пищали в маслянистій воді.

Дівчина зважила всі варіанти. Вона була відповідальна за них. Було темно, а вода була холодною; проте біля пристані вона сягала коліна. Отже, розбишаки виживуть. Джек попрямувала до озера. Жінки пішли перевдягатися, а от лисий чоловік стояв на місці, спостерігаючи за пустощами хлопців і голосно сміючись. Крига пройшла повз нього й витягла на берег порожні каяки. Вона час від часу позирала на рятувальні жилети, що гойдалися на воді. Із парубками все буде гаразд.

Джек встигла відставити всі каяки, поки промоклі до нитки чоловіки вилізли з води. Тремтячи від холоду, вони в сутінках піднялися до неї на край паркувального майданчика. На пристані було тихо. Каяки лежали на стійках, решта туристів давно розійшлася. Дружба сором’язливо усміхнувся Джек і всунув їй у руку стодоларову купюру, відтак підтягнув свої мокрі штани й пошкандибав на майданчик. Вона поглянула на гроші й розпливлася в ус-мішці: із таких чайових і складаються вітрильні човни.

Поки Джек подолала на велосипеді три милі до дому, між Ланою і Бет розгорілася війна. Бет стояла на ґанку й кричала на свою матір; Лана відгаркувалася з будинку. Двоє чоловіків стояли на порозі, тримаючи старий стьобаний диван Бет і дедалі більше ніяковіючи.

Лана зрозуміла, що припустилася тактичної помилки: слід було попросити, щоб нові меблі привезли в той час, коли її донька на роботі. Але розклад Бет постійно змінювався, а Лана не могла далі жити в котеджі, декорованому плетеними кріслами з невідповідним візерунком та лампами у формі пальм. Мабуть, такий вигляд мало б помешкання Марти Стюард, якби вона на багато років застрягла на безлюдному острові. Останнім часом Бет ще й почала складати кругляки з болота, і її мати побоювалася, що невдовзі в них з’явиться кавовий столик із річкових каменів.

— Бет, будь розсудливою, — Лана намагалася говорити спокійно, водночас махаючи рукою робітникам із потертим диваном, щоб вони обійшли її доньку.

— Ми це не обговорювали, — сказала Бет. — Ти мала б порадитися зі мною.

— Я не маю права купити своїй онучці хороший розкладний диван? Хіба ти не хочеш, щоб їй було зручно спати?

— Ма, річ не в цьому.

— Твоя донька віддала свою кімнату мені. Вона вже кілька місяців спить на цій горбистій кушетці. Це найменше, що я можу зробити, щоб віддячити їй.

Бет поглянула на Джек, яка підозріло довго знімала з голови шолом. Відтак Бет видихнула й відступила на півкроку вбік. Чоловіки знесли стьобаний диван униз сходами й завантажили у фургон. Лана переможно спостерігала за тим, як вони повернулися в будинок з новеньким диваном кремового кольору на тонких позолочених ніжках.

Потому чоловіки знову вийшли у двір і дістали з фургона велику картонну коробку. Лана поспіхом відповіла на питальний погляд Бет:

— Новий матрац для мене. Європейський ортопедичний. Підтримка попереку важлива для мого одужання.

— Але…

— Ти теж хотіла новий матрац? Його доставлять за п’ять днів, без проблем.

Бет стиснула щелепу. Її погляд був прикутий до чоловіків, які піднімали коробку нагору.

— Я не люблю, коли моїм будинком ходять незнайомці.

— Незнайомці? Облиш. Це Макс і Естебан, — з ус­мішкою сказала Лана. — Наступного тижня вони пофарбують нам стіни.

Поки чоловіки заносили матрац всередину, Лана дістала з кишені халату зразки фарби й почала викладати їх на гойдалці біля входу. Джек — від неї пахло сіллю та гумою — стала в неї за спиною й торкнулася пальцем одного зі зразків.

— Цей схожий на французьку ваніль, — сказала дівчина, присідаючи, щоб краще їх роздивитися.

Лана кивнула.

— Він підійде для кухні. Або для моєї спальні. Себто для твоєї.

— Не думаю, — сказала Бет.

— Тобі більше подобається «арктичний сірий»?

— Мені більше подобається той будинок, який є.

Лана здивовано подивилася на Бет.

— Я домовлюся, щоб вони все зробили, поки ти будеш на роботі. Тобі необов’язково з ними перетинатися. Рельєфний візерунок папороті на кухні вже обсипається…

— Ма, я не це маю на увазі. Ти не можеш замінювати мої меблі. І робити ремонт у моєму домі теж.

— Я хочу, щоб у ньому було комфортно.

— У ньому вже комфортно. Ми з Джек пʼятнадцять років робили його комфортним. Правильно?

Лана поглянула на Джек. Вона очікувала, що її онука висловить власну думку. Але дівчина лише кивнула й невпевнено подивилася на свою схвильовану матір.

— Ми раді, що ти з нами, ма, — сказала Бет примирливим тоном. — Новий диван можна залишити. І твій матрац теж. Але, будь ласка, відпочинь.

— Я відпочину після смерті.

— Ми робимо все можливе, щоб це сталося нескоро.

— Той візерунок уб’є мене раніше.

Лана зібрала зразки фарби, поклала їх у кишеню й пошкандибала в будинок.