Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 6

Просидівши трохи в човні, сховавши голову між колінами, Джек почала діяти. У неї були обов’язки. Вона зв’язалася з береговою охороною, а потім вмовила батька з сином повернутися до їхньої групи. Перерахувала присутніх.

Усі учасники туру були на місці. Вони поверталися на сушу. Небіжчик залишався на місці: він не міг нікуди зникнути. У батька був такий вигляд, ніби його нудить, а син не міг всидіти на місці через адреналін і страх. Але Джек говорила спокійно й твердо, і вони дотримувалися її вказівок.

Джек повела групу до «Каякерської хижі» рваною доріжкою, спінюючи воду веслом, ніби тиха та потужна машина для миття посуду. Туристи пропливли під автомагістраллю й рухалися вздовж пристані. Новини передавалися від одного човна до іншого пошепки, і відпочивальники оберталися назад, ніби дорікаючи болоту за те, що воно зіпсувало їхні плани.

Човни підпливли до берега. Тревіс стояв на спуску для човнів, махаючи руками, ніби дівчина на драг-рейсингу, і недоречно усміхаючись. Джек зрозуміла, що вона не зателефонувала Полу й не розповіла нікому з «Хижі» про те, що сталося. Для всіх на пристані це була чергова група, що повернулася з туру. Вона різко подивилася на Тревіса, який намагався викликати усмішку в літньої жінки на каяку. Він не зрозумів натяку. Джек зупинила свій каяк і підійшла до нього.

— Тревісе, ти не повіриш.

— Що сталося?

— Ми знайшли тіло. Небіжчика. На болоті. Можеш зателефонувати Полу й сказати, щоб він прийшов сюди? Я відпущу групу.

— Ого! Ти в нормі?

— Іди. Прошу тебе.

Бабуся казала Джек, що в складних ситуаціях завжди слід давати чоловікам прості інструкції.

Коли через десять хвилин Тревіс повернувся, турис­­тична група з важкими рушниками на плечах сиділа за столиками для пікніку біля спуску. Прибувала поліція. Схоже, шерифи. І берегова охорона. Вони радилися між собою, можливо, сперечалися через те, чия це відповідальність, зупиняючись час від часу, щоб зиркнути на наляканих туристів. Тревіс став поруч із Джек.

— Я не зміг додзвонитися до Пола, — сказав він. — Залишив голосове повідомлення.

Джек зовсім не здивувалася. Вона змерзла й почувалася втомленою.

— Але я приніс гарячий шоколад, — додав Тревіс, указуючи на великий металевий термос і стос паперових стаканів. — Хочеш?

Тепло звучало заманливо, але Джек сумнівалася, що її шлунок зараз втримає їжу. Дівчина кволо усміхнулася, і вони вдвох пішли до гостей за столиками для пікніку.

— Хто тут за головного? — запитав офіцер берегової охорони.

Схоже, юрисдикційний диспут завершився й офіцери були готові починати.

Туристи подивилися на Джек, а Джек і Тревіс перезирнулися.

— Наш бос у від’їзді, — сказав Тревіс.

— Хто відповідає за цю групу?

— Я, — мовила Джек.

Вона знала, як смішно це звучить. Вона п’ятнадцяти­річна дівчина 47 кілограмів завважки, яка стоїть у черво­ному рятувальному жилеті та чоботях, спершись на весло. Офіцер пильно подивився на неї.

— Де тіло?

— На північному березі болота. Приблизно за дві милі від мосту. На мулі за парком Кірбі.

— Там хтось зараз є?

— Ні. Я керувала групою сама й вирішила, що їх потрібно доправити у безпечне місце.

— Покійний був із вашої групи?

— Ні.

— Ви в цьому впевнені?

— Так. Усі, хто був у моїй групі, сидять за цими двома столами. Я проводила тур, а Тревіс… — вона вказала на іншого підлітка, — залишився в магазині.

— А де власник? Ваш бос?

Джек поглянула на Тревіса. Той знизав плечима.

— Його звати Пол Генлі, — відповів Тревіс. — Я намагався йому додзвонитися, але дзвінок перейшов на голосову пошту. Думаю, він прийде сюди до того, як стемніє.

Офіцер знову повернувся до Джек.

— Можете відвезти нас до тіла?

— Прямо зараз?

— Так, мем.

Джек мовчки залізла в моточовен берегової охорони. У ньому було тісно: лавки були зайняті лоцманом, двома офіцерами й трьома заступниками шерифа. Джек стала біля поручня, загорнувшись у світшот і згорбившись від вітру. Начальник пристані вже був у воді з гучномовцем і спрямовував усіх каякерів та серферів до берега.

Щойно вони повернулися до мілини, Джек вказала в напрямку трупа, не дивлячись на нього. Вона зосереди­ла свій погляд на білій чаплі, яка чистила пір’я. Лоцман вирівняв човен так, щоб забезпечити якнайкращий огляд, і заступники шерифа підійшли до борту.

Джек пересіла на їхнє місце. Вона притислася до правого борту й подивилася на південь через болото, шукаючи поглядом вікно задньої спальні у своєму будинку. Дівчина ледве розгледіла чорний відблиск між ки­па­рисами та евкаліптами. Вона не стала махати рукою. Будинок був надто далеко, і вона звідти видалася б комахою на човні, навіть якби Лана сиділа на ліжку з бі­ноклем, як зазвичай. Але думка про те, що бабуся поряд, трохи заспокоїла Джек.

Її думки перервали голоси детективів у неї за спиною.

— Можливо, на нього напав велетенський восьминіг.

— Або скажені видри.

Джек похитала головою. Вони не були морськими біо­логами, та все ж… Невдовзі ці копи висунуть версію, що чоловіка вбило болотяне чудовисько.

Вона почула сирени біля мосту й побачила ще один човен берегової охорони, що рухався в їхньому напрямку. Його палуба була менш заповнена. Чоловік і жінка в костюмах, ще двоє офіцерів берегової охорони і, можливо, старий, якому належав земельний траст, — іноді вона бачила його на пристані, але не була впевнена, що це він. Усі ці сиві рибалки-­екоактивісти однакові на вигляд.

Другий човен підплив до них, і чоловіки почали перегукуватися між собою. Жінка в костюмі обережно переступила з другого човна на перший і запитала в Джек:

— Це ти знайшла тіло?

Це була пишна жінка з теплим голосом і золотавою шкірою. Її біляве волосся було зібране в тугий пучок. Вона простягла руку, щоб привітатися, продемонструвавши пурпуровий манікюр зі стразами, який був приголомшливий, але не протримався б і дня на воді.

— Так. Точніше, його знайшло двоє людей з мого туру об одинадцятій. Я гід. Мене звати Криха, тобто Джек. Джеклін. Ми використовуємо прізвиська під час турів.

Чудово. Вона заговорюється. Схоже, жінка не звернула на це уваги.

— Я детектив Рамірез, а це детектив Ніколетті, — вона вказала рукою на старшого білого чоловіка, який стояв на іншому човні. — Можеш нам розповісти, що сталося?

Джек переповіла історію про батька і сина; про тіло, яке лежало долілиць; про те, як вона тягла його на берег і намагалася надати першу допомогу.

— Коли ти підійшла до тіла, тобі здалося, що він може бути живим?

— Я помітила рятувальний жилет. Він наш. Мабуть, я відразу припустила, що це хтось із туру.

— Ти перевернула тіло?

— Так.

— А після цього його торкалася?

— Я відтягнула його до берега й перевірила пульс. На зап’ясті. Збиралася зробити штучне дихання, але… — Джек здригнулася.

— Ти впізнала рятувальний жилет. А чоловіка ти впізнала?

Джек спробувала пригадати, що вона бачила. Розпатлане довге волосся. Темні штани. Яскраво-­червоний ря­тувальний жилет з побляклим написом «Акуляча хижа» на спині. Чи пам’ятала вона його обличчя? Чи була вона впевнена, що в нього було обличчя? У неї перед очима постало те, як вона тягнулася до тіла, а потім від­сахнулася. Дівчина похитала головою й засунула руки в рукави світшота.

— Ні. Я дивилася недовго. Але не думаю, що я його знала.

Детектив кивнула.

— Скільки людей було в турі об одинадцятій?

— Десять. Вони всі на пристані.

Мабуть, намагаються втримати в шлунку гарячий шоколад.

— І ти керувала ними сама?

— Так. У мене є необхідні сертифікати. Можу проводити тури для групи з дванадцяти чоловік.

— Скільки тобі років?

— Пʼятнадцять, скоро буде шістнадцять. У мене є необхідні сертифікати.

— Ти впевнена, що цей чоловік не відвідував ваші тури?

Джек відчула себе трохи впевненіше. Ці запитання були безпечними. Вона була в безпеці. Вона була найнадійнішим гідом Пола.

— Ні, детективе. Мої точно не відвідував. Це була моя перша група на сьогодні. Мундоґ, тобто Хорхе, Хорхе Савіла провів тур о дев’ятій. Я мала провести тур о чотирнадцятій, а Тревіс Вейлен — призахідний.

— Доведеться їх скасувати.

Джек мляво кивнула. Сама думка про те, щоб обдзвонювати сердитих туристів, стомлювала її. Можливо, Тревіс про це подбає.

— Ми відвеземо тебе назад іншим човном. Іди за мною.

Рамірез кивнула своєму напарнику й повільно підійшла до правого борту, зрівнявшись із більшим човном. Ніколетті простягнув до неї руку й допоміг їй пересісти. Джек проігнорувала його руку й застрибнула в човен сама. Старший детектив довго вивчав її поглядом, відтак повернувся до лоцмана й кивком наказав йому відчалювати. Джек і детективи мовчки пливли до пристані. Дівчина втупилася у воду, переборюючи бажання вказати на тюленят, медузу, що пульсувала, та косяки анчоусів, які виблискували в полуденному сонці. Вони пропливли під автодорожнім мостом, заглушили мотор і причалили до дока.

Коли вони повернулися до «Хижі», заступники шерифа розмовляли з туристами з групи Джек. Пола все ще не було видно. Рамірез записала адресу й номер телефону дівчини та пообіцяла, що зв’яжеться з нею. Відтак сказала, що Джек може йти додому. І нагадала, щоб вона була обережною.

Криха відімкнула магазин і набрала номер Пола на служ­бовому телефоні. Безрезультатно. Джек хотіла зателефонувати додому. Прима точно там. Можливо, мама вже повернулася. Джек дивилася на слухавку в руці, поки та не перетворилася на незнайомий об’єкт — щось чуже й заборонене. Дівчина зрозуміла, що поки не готова говорити, мати справу зі шквалом запитань і занепокоєння. Вона поклала слухавку, замкнула двері й вийшла на вулицю.

Велосипед чекав її біля паркану так, ніби нічого не трапилося. Дівчина наділа шолом і зробила гак ­навколо яхт-клубу, щоб розминутися з людьми, які сиділи за столами для пікніка. Вона виїхала з пристані на міст. Джек не дивилася в бік болота й моточовна: їй не хотілося бачити жодної живої істоти. Ні тюленів. Ні медуз. Ні тіл. Вона не зводила погляду з потрісканого сірого асфальту, що купався у променях зимового сонця, і не помічала нічого, окрім дороги й вітру.